Прикордонник Віталій Гиренко, якого разом із побратимами захопили в полон у перший день повномасштабного вторгнення і який перебував у неволі більше ніж 3,5 року, повернувся до лав Ізмаїльського прикордонного загону (Ізмаїл — місто в Одеській області, адміністративним центром якої є Одеса). За його словами, хоча у нього була можливість залишити службу й піти у цивільне життя, він не зміг цього зробити, бо всі рідні продовжують захищати українську землю від російських загарбників. Про це Віталій розповів журналістам “Суспільного”.
Нагадаємо, Віталій Гиренко повернувся додому у липні 2025 року в межах дев’ятого етапу обміну полоненими, який відбувався згідно з домовленостями, досягнутими між Україною та Росією у Стамбулі.
Віталій детально описав журналістам понад три з половиною роки жорстокого утримання в російському полоні.
Спочатку захоплених доставили до Севастополя, де вони пробули менш як місяць. Потім їх перевезли до наметового табору в Бєлгородській області, а згодом — до слідчого ізолятора.
Він пригадує, що після завантаження в автозак зрозумів: їх везуть до в’язниці — у слідчий ізолятор. Прийомка на новому місці, за його словами, пройшла відносно спокійно. Зазначив, що за три з половиною роки перебування у полоні його перевезли шість разів.
Більше ніж два роки Гиренко провів у колонії в Олексіївці. Там пересування по території було дозволене лише бігом і з опущеною головою.
За його словами, у колонії було одне правило — тримати голову низько. Він розповів, що за весь час міг рідко піднімати очі до неба: рухалися по території здебільшого швидко, від точки до точки — в баню, на роботу — завжди бігом і з опущеною головою.
За період ув’язнення йому дозволили написати шість листів рідним, але дійшли до адресатів лише два. Перший відеодзвінок дружині відбувся лише через півтора року після полону.
Тоді він уперше побачив сина й поговорив із дружиною. Дізнався, що в Ізмаїлі відбуваються бомбардування і що вдома багато проблем. Те, що йому дозволили повідомити, він почув від рідних під час цього дзвінка, — зазначив Віталій.
За словами військовослужбовця, після трьох років у полоні надія на повернення додому практично зникла — ніхто вже не вірив у можливість обміну.
Він зізнається, що ніхто не сподівався на обмін. Навіть ті, кого поміняли перед Новим роком, вже не надто вірити почали. За три роки життя в такому режимі люди наче заходили в багнюку і змушені були виживати в ній — це було надто важко і затягнулося надовго, — пригадує Віталій.
22 липня 2025 року, у межах угод, які були досягнуті в Стамбулі, його нарешті обміняли. Після перетину державного кордону першим дзвінком він поспілкувався з дружиною.
Він розповів, що після обміну їм видали телефони. Близько першої ночі він подзвонив жінці, повідомив, що вже в Україні, і попросив відкласти розмови до ранку: сказав, що живий.
У серпні 2025 року в рідному Ізмаїлі, що розташований в Одеській області, Віталія тепло зустрічали рідні, волонтери та товариші по службі.
Нині він намагається повернутися до звичного життя та присвячує більшість вільного часу родині.
За словами психолога, який з ним працює, не варто намагатися відтворити життя таким, яким воно було три з половиною роки тому. Треба звикати до нових реалій і поступово будувати нову звичну атмосферу, бо війна і полон радикально змінили життя — тому треба починати заново, — підкреслив Віталій.
Незважаючи на пережите, Віталій Гиренко повернувся на службу в Ізмаїльський прикордонний загін в Одеській області. Він говорить, що не міг вчинити інакше.
Він зізнається, що довго думав про це і що дружина була проти, бо дуже пережила за весь час його відсутності й боїться за його безпеку. Проте у нього є два брати та племінник, які також служать, і більшість родини продовжує захищати країну, тож він не бачив іншого шляху, — підсумував захисник Зміїного.
Створено за матеріалами: bessarabiainform.com
