Лікар з великої літери
Що ж розповідають про одеську медицину одесити минулих часів? До приїзду в Одесу Дюка де Рішельє тут на державній службі був тільки один лікар, який отримував 100 рублів платні на рік. Чому всього один? Мабуть, в Одесі охочих жити на 100 рублів на рік більше не знайшлося. Але градоначальником став Рішельє — дюк і грошенят підкинув, і про лікарні подумав, і своєму наступнику на посаді градоначальника Ланжерону наказ дав: на здоров’ї одеситів не економити.
Інші батьки міста вже не могли не піклуватися про здоров’я своїх співгромадян. Для здоров’я тілесного 1821 року за проектом Тома де Томона збудували Міську лікарню в кінці вулиці Херсонської, а для здоров’я морального в іншому кінці Херсонської звели ще й театр.
До речі, завдяки театру, тільки вже Міському, який згодом став Оперним театром, в Одесі став популярний не менше, ніж той театр, один Доктор (так, ось так з великої літери всі одесити його і величали). Це був театральний (тобто насамперед той, хто лікував артистів театру) Доктор Копич. Його унікальність полягала в тому, що ніхто, включно з ним самим, не знав, скільки йому років — чи то ніхто не пам’ятав, знову ж таки, включно з ним самим, чи то просто ліньки було займатися підрахунками. А, може, цю деталь просто приховувала найбільша і найсивіша в Одесі борода Копича. Вважалося, що театру ще не було, а Доктор Копич уже був. Причому, театр здавали антрепренерам в оренду з буфетом, вішалкою і Доктором, як стверджують старожили.
Доктор Копич пам’ятав самого Айру Олдріджа, геніального негра-трагіка. «Ах, як він грав! — розповідав деталі сам Доктор. — Коли той душив Дездемону, всі одеські дами, яких чоловіки підозрювали в невірності, непритомніли, і я бігав від однієї до іншої давати валер’янку. Ось це було мистецтво!».
А на провокаційне запитання: «Скажіть, Докторе, а дюка де Рішельє ви часом не лікували?» — Доктор, погладивши задумливо бороду, дипломатично відповідав:
— Ви знаєте, мені дуже важко запам’ятати всіх, кого я лікував. Але все може бути.
Дійсно, до Копича зверталася вся Одеса. Старих одеських лікарів Одеса строго ділила на дві категорії (ні, не на поганих і хороших), а на тих, хто брав за візит рубль, і тих, хто брав 25 копійок. Копич брав 25 копійок. Знаєте, який діагноз він ставив? Потрібно чи не потрібно кликати лікаря за рубль. Найчастіше в цьому не було потреби, і витрати обмежувалися 25 копійками. А якщо все ж таки було потрібно, то тоді й рубля було не шкода.
Будь здоровим! Завжди здоровий!
За аналогією з однією дитячою лічилкою в Одесі вважали, що лікарі різні потрібні, лікарі різні важливі. І з цим проблем в Одесі не було — тільки лікуйся собі на втіху. Якийсь доктор Калина (вулиця Тираспольська, 8) був великим ентузіастом вуха, горла і носа. А ось М. Дубський просто в Міськсаду лікував молоком диких кобилиць. Можливо, таку панацею йому підказали «кобилиці», зовсім не дикі, а дуже навіть поступливі, ті, хто саме цю ділянку Дерибасівської облюбували для своєї, на жаль, нелегкої, але зате найдавнішої професії. Від наслідків спілкування з ними лікували вже інші лікарі, і, судячи з їхнього числа, приборкати тих «кобилиць» не проти було багато чоловіків.
Натомість чоловіків, кого здолала слабкість, такий собі доктор Карпінський через рекламу наполегливо запевняв, що їх врятують від слабкості його проносні конфекти. Цікава, погодьтеся, метода!
Тому ж, хто був у душі філософом і цікавився внутрішнім світом людини, достатньо було завітати в Торговий дім В. Нуріка (ріг Соборної площі та Садової вулиці). Тут вітрина виблискувала полірованою сталлю інструментів для хірургічних операцій. Можливо, щодо внутрішнього світу жарт вийшов грубуватим, але багатьох так тягнуло за допомогою блискучої сталі нарешті дізнатися, хто з сусідів краде прямо з плити котлети і з пилу, з жару миттєво їх з’їдає.
Які тільки проблеми не бралася вирішувати одеська медицина. Навіть обіцяла жінкам, які мріють про великі груди, зробити мрію дійсністю за допомогою пігулок «Марбор» (будинок Сегала на Троїцькій). Чи варто сумніватися, що біля цього будинку завжди чергували натовпи чоловіків у надії побачити на власні очі результат дії тих пігулок. І їм таки було на що подивитися! Але не пігулки «Марбор» ліпили одеських Венер, а повітря з моря і продукт із «Привозу».
Але що особливо відрізняло одеських лікарів від колег з інших міст — вони не замикалися тільки у своїй медицині, а часом ділили її лаври з мистецтвом. Так 1925 року в Одеському будинку лікаря група музично обдарованих медпрацівників створила джаз-оркестр, який входив у моду. Проблему де взяти музичні інструменти вирішили просто — взяли на основній роботі. Притягли все, що було здатне видавати музичні звуки. Виявилося, що найнесподіваніші звуки видають кухлі Есмарха, хоча злі язики необачно відвели кухлям роль банальних клізм. Але зусиллями одеських медентузіастів кухлям Есмарха знайшли застосування зовсім з іншого боку, стали дарувати людям нехай не райську насолоду, але гідну альтернативу тій процедурі — джазову музику. Коротше, незабаром оркестр, що грає на кухлях Есмарха, перебрався до Москви, в театр Колумба і зазвучав на його сцені, щоправда, це сталося вже в романі Ільфа і Петрова «12 стільців».
Лікарські таємниці Одеси
Сьогодні Міністерство охорони здоров’я намагається свої проблеми звалити на голову сімейних лікарів, вважаючи, що доктор Хаус має прийти в кожен одеський хаус (The house — будинок, англ.). А ось раніше не було Міністерства охорони здоров’я і тому не було проблем, але ось сімейні лікарі якраз були. Наприклад, сімейство Вайсбейнів, яке жило в Трикутному провулку, користувався (так говорили тоді) знаменитий одеський лікар Гішелін. Він теж був однією з легенд Одеси, яку нам повідав один із Вайсбейнів, який згодом назвався Утьосовим (що теж звучить непогано, хоча з «Вайсбейном» не порівняти).
Ось який вигляд мають ці легенди у викладі Леоніда Утьосова.
До лікаря Гішеліна приходить пацієнтка. Увійшовши до кабінету, вона кладе лікарю на стіл дві рубльові срібні монети (а тоді, ви пам’ятаєте, за візит платили всього один рубль).
— У мене важлива справа, лікарю! Дуже важлива!
— Я це бачу! — косячись на два рублі, киває лікар. — Слухаю вас.
— Три роки тому я вийшла заміж. Але в мене з чоловіком нічого не виходить!
— Це буває… Але з чого прийшли ви? Мені треба — насамперед — оглянути вашого чоловіка.
— Так я ж його привела!
— Нехай заходить, а ви посидьте в приймальні!
Заходить чоловік. Розмова триває хвилин двадцять. Чоловік виходить, знову заходить дружина.
— Так, ви маєте рацію! У вас із ним нічого не вийде…
— Боже мій, лікарю, нічого не приховуйте — чим він хворий?!
— Тримайтеся, мадам! Він нічим не хворий. Ваш чоловік… гомосексуаліст!
Жінка хапається за серце.
— Така сволота! А мене весь час запевняв, що він соціал-демократ!..
Або ось така розповідь.
Надвечір до доктора Гішеліна приходить його добрий знайомий. Візит у позаурочний час свідчить, що справа явно надзвичайної важливості.
— Докторе! Дорогий! Врятуйте!!!
— Що трапилося?
— У мене ввечері побачення з коханою жінкою! Перше!!! Значить, найвідповідальніше! Я нервую, боюся, щоб мій вік не підвів…
— То що ви хочете? Щоб я пішов замість вас?!
— Ні! Але кажуть, є такі пігулки, які дуже бадьорять…
— Так, у мене є дві такі пігулки.
— Благаю! Врятуйте!!! Це ж питання мого щастя! Докторе, я буду цілувати ваші руки!
— Не треба нічого цілувати, заплатіть і беріть! Але вони не дешеві — я купив їх у моряків. Прийняти обидві відразу треба за годину до зустрічі з вашою дамою. Завтра вранці я вам зателефоную: розповісте про результат.
Загалом, справа відбулася. Наступного дня Гішелін телефонує цьому приятелеві:
— Ну, що?! Пігулки «спрацювали»?
— Приголомшливо! Нечувано, я відчув себе чоловіком чотири рази!
— Вітаю! Отже, ви задоволені?
— Не те слово, лікарю! Дякую, рідний!
— А ваша дама?
Після паузи Гішелін чує у відповідь:
— Бачте, вона… не прийшла!..
Ну що ж, буває, що часом медицина безсила. Тому бережіть здоров’я і постарайтеся дожити до ста років. Бо ті, кому перевалило за сто, помирають украй рідко.
