Ключові моменти:
- У Шершенцях на Одещині збереглися кам’яні хрести віком понад 150–200 років
- Хрести біля криниць виконували сакральну й оберегову функцію для громади
- У селі пам’ятають традицію Рахманського Великодня, унікальну для України
- Символіка окремих хрестів розповідає про долі родів і історію краю
У селі Шершенці історія наче виставлена просто неба — у вигляді кам’яних хрестів, що стоять біля криниць, на узбіччях доріг і на старому цвинтарі. Деякі з них налічують понад двісті років і зберігають у собі сліди родової пам’яті, віри та місцевих звичаїв, що формували життя людей у цій місцевості.
Разом із краєзнавицею Людмилою Александровою дослідники вивчали ці сакральні знаки: їхню символіку та пов’язані обряди. Саме такі локальні розвідки допомагають краще зрозуміти, чому в Шершенцях поблизу джерел традиційно встановлювали хрести і яке значення вони мали для селян.
Важливе місце в пам’яті громади займає Рахманський Великдень — давня українська традиція, про яку й досі розповідають місцеві старожили. Перекази про це свято, передані усно, перегукуються з етнографічними розвідками й відомими письмовими згадками.
Чому ставлять хрести біля криниць?
Краєзнавиця Людмила Александрова добре орієнтується в селі: знає кожну стежину, пам’ятає легенди та історії про цілющі джерела. Вона може багато розповісти про побут односельців і місцеві вірування.
«Я багато чого не встигла розпитати у своїх предків, про що дуже шкодую», — ділиться пані Людмила. — «Тепер я знаходжу старожилів, слухаю їхні спогади й вивчаю історію рідного краю. Особливе натхнення дала мені співпраця з Дмитром Скорику, який переїхав у село з Одеси і зацікавився місцевою спадщиною».
Дмитро проявив інтерес до пам’яток краю, місцевих звичаїв і старовинних хрестів. Особливу увагу привернула Панська криниця з постійно блакитною водою — її разом зі шкільними учнями він розчистив. Купивши в селі будинок, він знайшов у дворі кам’яний старовинний хрест і переніс його до джерела біля свого городу — таким чином віддав шану місцевим традиціям, де практично біля кожної криниці стоїть свій хрест.
Краєзнавець мріяв створити туристичний маршрут шершенецькими стежками, але плани зірвалися через пандемію та війну: сім’я Скорика була змушена виїхати за кордон. Однак інтерес до збереження спадщини підхопила пані Людмила.
У розмаїтті та давності — справжня цінність
«Я помітила велике різноманіття хрестів не лише в нашому селі: їх можна зустріти вздовж доріг, на перехрестях, біля капличок та джерел. Для українців хрест — і оберіг, і пам’ять про померлих, і символ віри та надії на воскресіння. Вони відрізняються формою, кількістю кінців і декором, і це часто має тематичне чи теологічне значення», — пояснює пані Людмила.
Вона додає, що різноманіття хрестів, особливо на старому цвинтарі, може зацікавити археологів, релігієзнавців і мистецтвознавців, адже за формою, орнаментами й символами хрестів можна відчитати багато про тих, хто їх замовляв і встановлював, й про культурні традиції регіону.
Дід Мирон і хрест з Єрусалима
Однією з помітних пам’яток є хрест Гандзіїв — об’єкт, включений до туристичного маршруту «Шпаків шлях». У селі зберігають перекази про Мирона Мироновича Гандзія, який колись ходив до Єрусалима.
За переказом, дід Мирон повернувся з Єрусалима «з попами та з великим кам’яним хрестом, собі на могилу». Хрест перевозили на возі, запряженому волами. На ньому вирізьблено дату народження, прізвище, ім’я та по-батькові. Також там видно розп’яття, ангелів, чашу, кухлик та інші символи, які можуть розшифрувати науковці.
Родина Гандзіїв була заможною: мала млин і велике господарство, але за радянської доби все це зруйнували, а самих Гандзіїв репресували та вислали в Карелію. За розповідями, завдяки молитві родина вижила у тяжких умовах і згодом повернулася до Шершенців. У селі досі живе правнучка Мирона та його праправнук.
Іноді коріння знаходять випадково: «Показую фотографію кумі, а вона каже: „Це мій прадід“, — розповідає пані Людмила. — Ось так виникають несподівані зв’язки».
Історик Володимир Півторак, який відвідував Шершенці під час підготовки проєкту «Шпаків шлях», зауважив, що єрусалимський хрест відчутно відрізняється від місцевих тесаних зразків — це видно навіть на дотик.
Відсічена верхівка означає, що рід закінчився
На шершенецькому цвинтарі зосереджена ціла колекція надмогильних кам’яних хрестів. Чи робили їх для посадовців чи для простих селян — достеменно не завжди відомо.
За словами Людмили Александрової, у селі працювали свої майстри-каменьороби: Прокіп Кіпер, Кузьма Дем’янов, Пантелеймон Александров — дід її чоловіка. Хрести старі, отже майстрам уже тоді були відомі родовища граніту та інших порід каменю.
Окрім єрусалимського хреста, стара частина кладовища всіяна кам’яними пам’ятками. Деякі погрузли в землю й їхні розміри важко визначити; хрест 1850 року вважають тут найстарішим. На більшості з них немає написів.
«Каменотеси тесали хрести з каменю, який знаходили у покладах поблизу. Діди були переважно неграмотні, але їхні роботи цікаві — з візерунками, з Ісусом, з місцем для лампади. Є один хрест, що стоїть ніби похилений — кажуть, він уніатський», — розповідає краєзнавиця.
Пані Людмила демонструє хрест, вирізьблений у формі дерева з обрубаними гілками та без верхівки. Що це означає?
«Дерево символізує вічність, зв’язок життя й смерті, а обрізані гілки нагадують про обірваність земного життя. Відсічена верхівка означає, що поховано останнього представника роду — кінець лінії», — пояснює вона.
Цілюща вода і традиція збиратися біля криниць
За свідченнями старожилів, розмір хреста часто залежав від статків родини небіжчика: чим заможніша родина, тим більший був пам’ятник.
«Хто мав за що заплатити каменотесу, тому робили хрести під два метри; для дітей робили менші. Тим, хто помер під час голодомору, іноді взагалі нічого не ставили — не було ні сил, ні грошей», — продовжує пані Людмила, наводячи родинні приклади.
У селі майже біля кожної криниці височіє хрест; часто поруч лишають кухлик для подорожніх.
«Криниця — не тільки місце для втамування спраги, вона об’єднує людей. Наприклад, біля криниці під назвою „Три хрести“ збираються на Трійцю — Зелені свята. Воду, освячену на Зелені свята, вважають цілющою: її п’ють натще для зцілення, нею окроплюють худобу», — каже краєзнавиця.
Криниця має назву «Три хрести», бо її освятили на Трійцю і біля неї встановлено три хрести.
Що таке Рахманський Великдень?
Коли з Польщі до цих країв переселялися люди, переважно вихідці з західної України, вони принесли свої звичаї. Біля джерела за селом було встановлено капличку й висічено хрест 1866 року. Відтоді тут збереглася традиція на Великдень пускати шкаралупу від крашанок по воді річки Білочі.
«Моя баба казала: шкаралупу з великоднього яйця нести до річки — „Хай тече до рахманів, щоб вони знали, що прийшов Великдень“. Рахмани святкують тоді, коли до них допливе шкаралупа», — пригадує краєзнавиця.
За словами професора-етнографа Степана Килимника, Рахманський Великдень історично відомий переважно на теренах України.
«Сім’я мого чоловіка жила біля кринички — це старе, намолене місце. Четвертої середи після Великодня сюди з’їжджалися люди з навколишніх молдавських сіл, щоб відсвяткувати й набрати святої води. Батько мого чоловіка, Григорій Александров, казав: „Це не просто святкування кринички. Це — Рахманський Великдень“», — розповідає пані Людмила.
Хто такі рахмани і чому в них є свій Великдень
«Ще Нестор-літописець у „Повісті минулих літ“ згадував рахманів. Про них є згадка й у „Велесовій Книзі“. Рахмани постають як добропорядний і праведний народ, який навчав людей певних звичаїв і обрядів», — каже краєзнавиця.
За переказами, Рахманський Великдень відзначали на 25-й день після Великодня, у середу, на згадку про мудреців-рахманів.
Навіщо прикладати вухо до землі?
«У деяких регіонах, наприклад на Буковині, на Рахманський Великдень люди прикладають вухо до землі, щоб начебто почути, як на тому світі дзвонять дзвони», — розповідають традиції.
Сьогодні серед захисників є воїни з позивним «Рахман» — символ прагнення до волі, правди й добропорядності.
«Ми тільки почали розвідки про те, хто такі рахмани, але важливо повертатися до власних коренів», — підсумовує пані Людмила. — «Наше село має багаті археографічні й культурні надбання, багато пам’яток старовини, які варто зберегти, зафіксувати й показати туристам та науковцям».