4 ключові висновки:
- Каракурт був заснований 1811 року переселенцями з Болгарії — серед них були албанці, болгари та гагаузи;
- У селі природно й одночасно уживаються щонайменше чотири мови: болгарська, албанська, гагаузька та українська;
- У багатьох родинах переплітаються кілька національних походжень, а діти інколи по-різному визначають свою ідентичність;
- Місцеві мешканці розглядають багатомовність не як проблему, а як перевагу, яка допомагає зберігати традиції й уникати міжетнічних конфліктів.
Матеріал підготовлений на основі особистих розмов із жителями Каракурта, зокрема представниками кількох родин, які поділилися історіями свого походження, мовною практикою та сімейною самоідентифікацією. Окрім особистих свідчень, тут наведено локальний історичний контекст.
Автори вже розповідали читачам про село Каракурт Болградського району — місце, яке часто називають столицею українських албанців, про його багатомовне середовище, звичаї та людей, які там живуть.
Їдемо до села Каракурт
Село Каракурт на мапі Одещини
Ми вже розповідали про Каракурт, його мешканців, традиції та надзвичайну витончену мовну мозаїку. Сьогодні, у День рідної мови, знову повертаємося туди, щоб дізнатися ще більше подробиць.
Особисто мені про унікальність Каракурту відомо давно — моя знайома саме звідти. Вона етнічна болгарка і вільно говорить болгарською. Болгарів в Одеській області багато, тож це саме по собі не дивує. Але мене, як українську болгарку, завжди вражало, як у її розмові непомітно з’являлися слова іншими мовами — албанською та гагаузькою — і природно впліталися в щоденне мовлення.
Отож з’ясуємо, скільки рідних мов мають мешканці Каракурту, як вони поєднують їх у житті й чому це для них цілком природно.
Як кілька мов стали зрозумілими для всіх
Мешканець Каракурту Степан Жечев
— Від самого заснування села мови тут почали переплітатися, — розповідає Степан Жечев, мешканець Каракурта і батько моєї подруги. — Коли мій батько був молодим, траплялися дрібні суперечки між албанцями та так званими «читачами» (так називали гагаузів). Одні жили біля церкви, інші — на вулиці Зарічній. Згодом все почало змішуватися: з’явилися міжнаціональні шлюби, і мови також поступово перемішалися — албанці одружувалися з «читачками», а «читаці» — з албанками.
Родина Жечевих з села Каракурт
Тоді, як і тепер, кожна спільнота говорила своєю рідною мовою і дотримувалася православних звичаїв. Проте межі між трьома народами поступово стали менш помітними: традиції зближувалися, з’являлися змішані сім’ї, а мови, що лунали в селі, стали зрозумілішими для всіх мешканців.
Жодних сварок — лише порозуміння
Болгарсько-гагаузько-албанська розмова сусідів
Сьогодні, коли на вулиці збираються люди й починають говорити одразу кількома мовами — болгарською, албанською, гагаузькою — відвідувачі нерідко стоять, немов зачаровані, і спостерігають, як просто це відбувається.
Аліна Радулова, місцева жителька, розповідає:
— Коли мій чоловік приїхав сюди, його дивувало, як у нас це працює: мій батько одним говорить болгарською, потім звертається до інших гагаузькою, а з кимось — албанською. У нас усе переплетено, і ніхто не свариться через різні мови. Кожен зберігає свою рідну мову, і це з дитинства вчить поважати інші національності.
Вивчила албанську, щоб розуміти бабусю
Албансько-болгарська родина
Провівши кілька годин у Каракурті, розумієш: тут кожна родина по-своєму унікальна, і майже в кожній переплетені кілька національностей. Також цікаво, що навіть члени однієї сім’ї можуть по-різному визначати власну національність.
Олександрина Попова — мешканка села Каракурт
— Я — болгарка, а моя мама — албанка, — розповідає Олександрина Попова. — До дванадцяти років я говорила болгарською й майже не знала албанської. Потім ми переїхали до будинку бабусі, яка розмовляла тільки албанською і одразу мені сказала: «Я розмовляю албанською: хочеш — розумій, не хочеш — як хочеш». Щоб розуміти бабусю, я й вивчила її мову.
А яка зараз у них мовна практика в родині?
— Мій чоловік — албанець і володіє трьома мовами: болгарською, албанською та гагаузькою. Хоча в його родині раніше всі були албанцями, вони мешкали на вулиці, де переважали гагаузи, тож він вивчив і їхню мову. Звісно, ми знаємо й російську — її використовували в школі, через що рідні мови інколи пригнічувалися. Але сьогодні мої діти вільно спілкуються тими мовами, якими хочуть.
Болгарка та гагауз — рідні брат і сестра
Ганна Желяскова — мешканка села Каракурт
Про свою родинну історію розповіла Ганна Желяскова.
— Мій дідусь був гагаузом із Каракурта. Він одружився з моєю бабусею — болгаркою з Чушмелія (сьогодні Криничне Болградського району). Вони жили в її селі, де народилися двоє їхніх синів. Один із них — мій батько Іван — ідентифікував себе болгарином і взагалі не володів гагаузькою. Коли підріс, повернувся до Каракурта й одружився з гагаузкою. У такій родині народилися я й мій брат Олег.
— Брат часто гостював у дідуся в Чушмелії і там опанував болгарську. Тому він себе вважає болгарином. Я ж більше спілкувалася з бабусею-гагаузкою й вважаю себе гагаузкою. Розмовляю гагаузькою, болгарською, українською і навіть знаю албанську, бо мій чоловік був албанцем.
Отже, в одній і тій самій сім’ї двоє дітей можуть по-різному самоусвідомлювати власну національність.
Всім, хто переїжджає сюди, доводиться вчитися
Пам’ятник албанському дворянину та воєначальнику Георгу Кастріоті-Скандербегу
— Каракуртське середовище здається незрозумілим лише спочатку, — каже Іван Пейчев. — Я одружився з жінкою з Молдови. Коли вона приїхала, не знала ні гагаузької, ні болгарської, ні албанської. А сьогодні розмовляє всіма цими мовами, а ще молдавською та українською.
Вивчати місцеві мови допомагає і Віолетта Шишман своєму чоловікові, який родом із Харкова.
— Я народилася тут, а після школи поїхала вчитися до Харкова. Потім ми з чоловіком повернулися до мого села. Я — албанка, він — українець. Спочатку наші традиції йому були незвичні, але зараз уже стали близькими. Він говорить українською, а албанської, гагаузької й болгарської не розумів. Проте тепер знає кілька слів і виразів і поступово вивчає їх.
«Робимо так, як робили наші предки»
Звичайне для Каракурту позначення однієї речі чотирма мовами
У родині Меланії Іванової всі — албанці, і вона цим дуже пишається. Водночас вона сумує, що з кожним роком залишається все менше людей, з якими можна говорити албанською; коли мало практики, слова забуваються.
— Дуже сумно, коли втрачається рідна мова, — зітхає літня жінка.
Її син Леонід налаштований більш оптимістично:
— Мій батько — болгарин, мати — албанка, але я вважаю себе болгарином. Водночас знаю албанську й гагаузьку. Моя робота вимагає спілкування різними мовами, тож багатомовність — це не проблема, а перевага. Ми живемо дружно і зберігаємо традиції так, як це робили наші предки, — каже Леонід Іванов.
— Люди дійсно дивуються цьому явищу: як у одному селі поєднується стільки національностей. Для нас же це звичайне життя, — додає Аліна Радулова.
У поліетнічному Каракурті старше покоління продовжує берегти національні традиції й передавати мову молодим, а молодь дедалі більше орієнтується на державну мову, але водночас не забуває і підкреслює свою національну приналежність.
Завітайте в це невелике село в Одеській області, де мешкає близько двох тисяч людей, які без жодних університетів опанували по кілька мов і щиро бережуть не лише свої рідні мови, а й мови сусідів.
Довідка
Каракурт в Одеській області засновано 1811 року переселенцями з Болгарії — серед них були албанці, болгари та гагаузи. Село розташоване поблизу міста Болград і протягом тривалого часу умовно поділялося на три частини: гагаузи, болгари й албанці мешкали на окремих вулицях по обох берегах тодішньої повноводної річки Карасулак.
Раніше ми розповідали про пеперуду в албанському селі Каракурт: старовинний обряд, відомі всій Одещині поліглоти, які закликають дощ (відео).
Читайте також: Різноманіття одеського Буджака: як ставляться один до одного люди різних національностей.
Створено за матеріалами: odessa-life.od.ua
