Ключові моменти:
- Чому вулиця Ванцетті з’явилася в Одесі та хто насправді були Сакко і Ванцетті.
- Коли і на якій підставі вулицю перейменували на честь Миколи Куліша.
- Яким чином життя та творчість Куліша пов’язані з Одесою.
- Чому ім’я драматурга стало частиною сучасної політики деколонізації в Україні.
Перейменування вулиці Ванцетті стало складовою масштабного оновлення одеської топоніміки. Остаточне рішення ухвалили 26 липня 2024 року розпорядженням начальника Одеської обласної військової адміністрації Олега Кіпера №694/А-2024 у рамках виконання законодавчих норм щодо деколонізації та демонтажу символіки, пов’язаної з тоталітарними режимами. До цього питання опрацьовувала історико-топонімічна комісія Одеської міської ради.
Матеріал базується на біографічних даних Миколи Куліша, архівних свідченнях щодо справи Сакко і Ванцетті, офіційних документах про перейменування вулиць Одеси, а також на дослідженні Валерія Боянжу.
Чому вулиця Ванцетті в Одесі отримала нову назву
Влітку 2024 року в Київському районі Одеси вулицю Ванцетті перейменували на честь українського драматурга Миколи Куліша. Таке рішення місцева влада обґрунтувала загальним процесом деколонізації і приведення топонімів у відповідність до сучасних нормативів.
Особисто мене, корінного херсонця, більше здивував інший історичний момент: століттями тому одеська влада надала вулиці ім’я тільки Бартоломео Ванцетті, відокремивши його від спільної пам’яті про його соратника Ніколу Сакко. Сакко і Ванцетті — італійські робітники-емігранти й політичні активісти (анархісти), справа яких у США в 1920-х роках набула надзвичайного міжнародного розголосу.
Обох у 1927 році стратили на електричному стільці за однаковими звинуваченнями. Після цієї події їх пам’ять активно вшановували в різних країнах, зокрема в СРСР — саме тоді, ймовірно, й виникла в Одесі вулиця Ванцетті.
Чому Сакко опинився поза увагою — невідомо. У Херсоні була спільна вулиця Сакко і Ванцетті, яка теж пізніше зазнала перейменування і тепер названа на честь Миколи Садовського — відомого українського актора і театрального діяча кінця XIX — початку XX століття. Сакко і Ванцетті були тісно пов’язані в історичній пам’яті: їхні імена навіть носила одна з найбільших у СРСР олівцевих фабрик.
Обидва італійці опинилися в центрі подій після інциденту 15 квітня 1920 року у Саут-Брейнтрі, коли двоє невідомих напали на касира та охоронця, які перевозили зарплату працівникам: обох працівників застрелили, а було викрадено близько 15 тисяч доларів.
Слідство стверджувало, що саме Сакко був одним із стрільців, а Ванцетті — причетний до нападу та втечі. За версією обвинувачення, це діяла група італійських анархістів. Процес набув резонансу через суперечливі докази: свідчення не збігалися, частина алібі підтверджувалась, експертизи зброї викликали сумніви, а захист наполягав на упередженості суду й присяжних у зв’язку з антиіммігрантськими настроями.
Водночас не можна стверджувати, що обвинувачення було повністю безпідставним: у Сакко дійсно знайшли пістолет тієї ж моделі, яким, за версією слідства, могла бути випущена одна зі смертельних куль. Проте питання про ступінь його вини й досі залишається предметом історичних дискусій.
СРСР використав цю історію як зручний приклад «відсутності правосуддя на Заході», протиставляючи себе «кривосуддю». Про те, що невдовзі в самому СРСР настала хвиля репресій і мільйони людей постраждали від НКВС у 1930-х роках, сьогодні відомо добре: страта двох італійських анархістів виглядає як крихітна частина тих трагедій. Про це — далі, у розділі, присвяченому долі Миколи Куліша.
Для повноти зазначу, що навколо перейменування херсонської вулиці Сакко і Ванцетті був неабиякий резонанс. Як журналіст із Херсона, я висвітлював цю тему: у лютому 2016 року ухвалили рішення про перейменування, але вже в серпні того ж року його скасували після судового позову мешканців, які наполягали, що Сакко і Ванцетті не були комуністичними діячами.
Вулицю виключили зі списку тих, що підлягали перейменуванню, а 26 лютого 2021 року Херсонська міська рада підтвердила скасування. Рік потому на вулицях Херсона з’явилися ворожі танки…
Підсумкового документа про фактичне перейменування тієї херсонської вулиці громадськість так і не побачила. Та сьогодні це, мабуть, другорядне: головне, щоб сама вулиця залишилася. Хоча цілком можливо, що в приватному секторі її вже немає — вона розташована поблизу Дніпра, у зоні постійних обстрілів.
Підготовлено Повний список старих і нових назв вулиць Одеси (оновлено). Сподіваємося, він стане вам у пригоді.
Микола Куліш: чому саме його ім’ям назвали вулицю в Одесі
Далі — розповідь про Миколу Гуровича Куліша, який народився 1892 року в Чаплинці. Цей районний центр Херсонщини сьогодні перебуває в складних обставинах.
З 1905 року Куліш навчався в Олешківському міському училищі — місті, що розташоване навпроти Чаплинки на лівому березі Дніпра. Олешки — історична козацька назва, пов’язана зі словом «олешшя» — лісистою або заболоченою місцевістю.
Перші літературні спроби Куліша — сатиричні вірші, фейлетони та епіграми — з’являлися в учнівських рукописних журналах, які він сам редагував. У 22 роки подав документи до Новоросійського (тепер Одеського) університету на філологічний факультет, але в серпні 1914 року його мобілізували до армії.
Куліш навчався в Одеській школі прапорщиків, а потім служив на фронті. У 1915—1917 роках був на передовій, кілька разів поранений і контужений. Водночас писав вірші й невеликі драматичні сцени: його поезії друкувалися в армійській пресі, а одноактні п’єси іноді ставили самі солдати. У липні 1919 року, перебуваючи у Херсоні, він сформував у складі Червоної армії Дніпровський селянський полк, що брав участь у боях за Херсон і Миколаїв проти денікінців.
Після демобілізації Куліш очолив органи народної освіти в Олешківському повіті. Саме він створив перший український буквар для дорослих — «Первинку», куди ввів твори класиків української літератури та власні матеріали.
Організовуючи школи, Куліш багато мандрував південними районами України. Під час голоду 1921—1922 років намагався допомогти дітям і школярам, а ці події відобразив у документальній нарисовій повісті «По весях і селах», опублікованій в одеському педагогічному журналі «Наша школа» у 1923 році. У 1922 році він працював інспектором шкіл у відділі народної освіти в Одесі.
У 1924 році Куліш написав п’єсу «97», в якій розповів про голод 1921—1922 років на Херсонщині. Поставлена в Харкові, ця п’єса принесла йому визнання. В Одесі він був членом літературної спілки «Гарт».
У 1925 році Куліш переїхав до Харкова, де плідно співпрацював із трупою театру «Березіль» і режисером Лесем Курбасом. Він швидко став однією з помітних постатей українського літературного та мистецького життя.
З початку 1930-х років на нього почали тиснути політично й естетично. Після поїздки по Херсонщині й свідчення Голодомору 1933 року Куліш почав відчувати розчарування в революційних ідеях. На Першому всесоюзному з’їзді радянських письменників у 1934 році його звинуватили в буржуазному націоналізмі.
У грудні 1934 року Куліша заарештували органи НКВС, звинувативши в причетності до націоналістичної терористичної організації та зв’язках з ОУН. У березні 1935 року виїзна Військова колегія Верховного суду засудила його до 10 років таборів. На Соловках він утримувався в суворих умовах ізоляції. 3 листопада 1937 року за постановою особливої трійки НКВС Куліша розстріляли в урочищі Сандармох як частину «Соловецького етапу», під час якого було вбито 1111 осіб.
У літературній спадщині Куліша — багато визначних творів: п’єса «Зона» (1926) — різка сатира на партійних кар’єристів; «Патетична соната» (1929) — драматургія боротьби трьох сил у 1917—1918 роках; «Мина Мазайло» (1929) — комедія, яка й досі залишається актуальною. Особисто я двічі бачив «Мину Мазайла» в постановках Херсонського обласного драматичного театру, який з 1990 року носить ім’я Миколи Куліша. Театр ставив цю виставу в 2007 та 2015 роках, присвячуючи її 115-й та 120-й річницям від дня народження драматурга.
Сюжет «Мини Мазайла» залишається притаманно сучасним: чиновник Мина хоче змінити своє українське прізвище на, на його думку, більш «милозвучне» російське прізвище Мазєнін, бо вважає, що українське прізвище шкодить його кар’єрі. Дружина Міни підтримує зміну, син Мокій захоплюється українською мовою і вбачає в цьому збереження коріння, а донька Рина дбає передусім про власний спокій. У родину втручаються тітка Мотя з Курська та дядько Тарас із Києва, що загострює конфлікт і перетворює сімейну сварку на дискусію про мову, культуру і майбутнє країни.
Раніше публікували матеріал про те, чому одеський 2-й Колгоспний провулок став провулком Ейзенштейна і яке відношення до цього мають Потьомкінські сходи.
Читайте також: Одеський художник замість радянської підпільниці: як вулиця Лізи Чайкіної стала вулицею Божія
Валерій БОЯНЖУ, Херсон — Одеса
Створено за матеріалами: odessa-life.od.ua
