А ще чути на вулицях: «люди загинули», «шахеди», «заспокійливе не допомагає», «треба триматись»… Ще багато чого можна почути про наше сьогодення. Але ж вразило більше оце: «Хоча б якоїсь радості почути-побачити, свята хочеться — такого, для душі»…
Можна все це і почути, і побачити. Бо на вулиці — та сама пора року, коли лютий вже ніяк не лютий, а та «майже весна» — з пролісками, молодою зеленню, що пробивається на клумбах і газонах…
Відомий нам вже куточок на вулиці Гоголя — сама краса — вже ніяк не зимова. До, речі, якась суто одеська, з гумором. Там й почула ще одне — природу:
— А хто вам сказав, що природа прокидається? Природа ніколи не засинає…
Ну це як кому… Як і настрій. Хто що бачить і хто як бачить.
От, наприклад, Літній театр Міського саду мене здивував знов: там все ще — Новий рік. Справжній — з ялинками та прикрасами. Жінка в мене навіть запитала: «Це ми й літо так будемо зустрічати?».
Ні, просто світове шоу триватиме до 29 лютого…
Ознаки, ознаки… Весни та зими. Інколи — навіть літа. А ще — «середньовіччя». Де шукати цю «минувшину»? Звісно, в Пасажі, де «простягається» відома вузенька-вузенька таємнича вулиця Одеси. Тут такий затишок і тиша, що навіть хочеться по цьому старовинному куточку рідного міста прогулятися ще й ще…
А ще треба пройти й іншими куточками, придивитися в наше сьогодення напередодні весни: перші квіти, патріотичні котики, вуличні вказівники, на яких все ще неможливо прочитати назви, майстри пензля зі своїми картинами на Соборці. І рани, що отримало місто під час війни.
І головне — надія й віра.
Життя триває…
