Перші спроби – з залишків гіпсу
Михайло Грінченко з’явився на світ 31 липня 1954 року в селі Пиріжна в численній родині. З ранніх літ його навчали працелюбству, він навчався з успіхом у школі, а потім здобув професію маляра в Одеському профтехучилищі. Після служби в армії почав працювати на будівництві.
Ще в шкільні роки він почав вирізати фігурки з гіпсових залишків. Серйозніша творчість прийшла під час служби в армії в Угорщині, де він створив скульптурну композицію «Дружба», що зображала двох військових з радянської та угорської армій.
Після армії Михайло створив погруддя Героя Радянського Союзу Франца Карпинського, установлений у рідному селі героя – Івашкові, а також погруддя Тараса Шевченка та численні скульптурні композиції в селах Загнітків, Пиріжна, Івашків і в парку біля Сербівської амбулаторії. Його твори також прикрашають місцеві школи, храми та цілющі джерела регіону.
У 1977 році його скульптурна група «Початок нової епохи» здобула перше місце в області.
«Михайле, виручай!»
Після повернення з армії Михайло працював художником-оформлювачем у Пиріжній та Івашкові, займаючись оформленням, декоруванням та портретами. Його героями ставали місцеві комбайнери, доярки та нормовики. Роботи митця зберігаються в багатьох сільських домівках.
Всі в селі знали, що Михайло Грінченко був майстром на всі руки: чи треба було налаштувати агрегат для подрібнення корму, чи постелити підлогу в школі, до нього завжди зверталися: «Михайле, виручай».
Зараз він згадує, як вночі (оскільки вдень працював) виготовляв плити для відокремлення теплотраси під час заливки підлоги в школі. І хоча лише місяць пройшов після операції грижі, відмовити сільському голові він не міг. Підлогу відреставрували, але це призвело до повторної операції.
Колесами врятували колгосп
Багато мешканців, напевно, пам’ятають важкі часи 90-х, коли ферми та тракторні бригади занепадали. Не вистачало елементарних речей, наприклад, коліс для возів, оскільки корми для худоби возили підводами. Тоді Михайло використав свій універсальний станок, виготовлений ще під час будівництва власного дому. Він і його брат відкрили цех у старій фермі, де стали виготовляти колеса для возів, врятувавши колгосп від значних втрат.
Водночас, вони виготовляли столярні вироби, заробляючи на прожиття своїй родині, адже багато людей отримували малу зарплату.
Збудуй завод – будеш директором
У Пиріжній традиційно розвивалося гончарство, і наприкінці XIX століття тут мала місце діяльність 150 гончарів. Після пожежі в гончарному цеху, керівництво знову звернулося до Михайла Грінченка.
«Я почав відновлювати цех, а згодом ми разом із односельцями почали виготовляти гончарні вироби», – розповідає Михайло.
Надалі, враховуючи багаті поклади глини та піску в Пиріжній, йому запропонували збудувати цегельний завод та стати його директором.
«Про виробництво я не мав уявлення. Спочатку я звернувся до Кодимського цегельного заводу, де зрозумів всю складність цієї професії. Потім я поїхав до Брацлава та зустрівся з директором заводу, який показав мені свої цехи», – згадує Михайло Васильович.
Він зібрав команду будівельників та почав пошуки всього необхідного для організації цегельного виробництва. Наприклад, вали для роздавлювання глини обміняв на зерно з власного горища. За рік завод був збудований і почав випускати десять тисяч цеглин за годину.
Попри те, робочих рук не вистачало, тому директору доводилося бути водночас і слюсарем, і наладчиком, отримуючи зарплату в 80 рублів.
Звести хату за один день? Легко!
Згодом, коли почали організовуватися колективні сільгосппідприємства, Михайло вирішив залишити цегельне виробництво.
Його дружину Анастасію, яка на той час працювала поваром у дитсадку, перевели на чверть ставки – 25 рублів. Михайло запропонував їй звільнитися, адже ці гроші були недостатніми для утримання сім’ї.
Він разом із братами та родичами заснував будівельну бригаду. Незабаром вони стали відомими за свою якість роботи, адже за один день могли звести хату розміром 16 на 8 метрів.
Потім панотець із села Петрівка запросив їх до будівництва церкви, довіривши їм виготовлення куполів. Також вони зводили храми в Кодимі, Подільську, Немирові, Херсоні та Чечельнику.
Крім того, він створював скульптурні композиції та пам’ятні знаки, що досі прикрашають місцевість. До речі, вода з Фотининої криниці допомогла йому вилікувати хворобу очей, а іконостас, виготовлений ним, був першим у Кодимському храмі.
Один рядок перетворився на книгу
«Одного разу я натрапив на «Історію міст і сіл Одеської області», де прочитав про Пиріжну: тільки те, що вона входить до Івашківської сільради. Це прикро, адже село має таку багатющу культурну спадщину. Я вирішив написати історію свого села, під назвою «Подорож у минуле», – згадує Михайло.
Він збирав дані в архівах, спілкувався зі старими жителями села, дізнавався про життя, війну, традиції, досліджував старожитності, документи та фотографії.
«У мене всього вісім класів і професійно-технічна освіта, я сподівався, що хтось із вчителів допоможе з редагуванням. Але ніхто не відгукнувся. Тож довелося все робити самим», – говорить він.
Після важкої праці книга «Подорож у минуле» настала до життя, і тепер нею пишається місцева громада.
Вірші, пісні й акордеон
Крім цього, Михайло розпочав складати вірші. Спочатку це були гуморески, згодом пішли ліричні твори, а також мелодійні пісні. Задля цього він навіть придбав акордеон і навчився на ньому грати. Коли онукам купив «Ямаху», опанував новий інструмент.
Таким чином, Михайло написав понад вісімдесят пісень, створив гімн села і видав п’ять книжок, серед яких є поетичні збірки. Крім того, він зібрав вірші всіх поетів Пиріжної, а їх було дев’ятнадцять, і видав окрему збірку.
Сам автор став переможцем обласного фестивалю поетів-аматорів «Осінь у Бірзулі». У його творчій колекції також є неопубліковані нариси, які чекають на свій шанс.
Коли ти невиправний, то й людям легше
Вже сім років, як невдалий випадок під час операції на серці перетворив Михайла Грінченка в інваліда – лікарі пошкодили нерв, унаслідок чого він втратив голос. Щоранку й увечері він вживає безліч медикаментів, проте не піддається відчаю.
«Ми з дружиною щодня, попри будь-яку погоду, гуляємо шість кілометрів. Підтримуємо активний спосіб життя, працюємо на городі, що допомагає зберігати форму», – пояснює Михайло Васильович.
Його дружина Анастасія ділиться історією: під час однієї з прогулянок вони зустріли жінку, яка тягнула в’язку дров. І попри власні проблеми зі здоров’ям, Михайло на наступний день вирішив допомогти і нарізати їй дров.
«Він невиправний, – сміється Анастасія. – Завжди готовий прийти на допомогу всім. Якщо чує, що в когось не вистачає грошей на ліки, купує їх, хоч живемо ми на пенсію.»
І дружина, і онука творять красу
Михайло гордиться успіхами своїх близьких і дякує Богу за те, що поряд із ним йде талановита жінка. Анастасія – видатна вишивальниця, відома своїми роботами на Кодимщині, серед яких безліч вишитих рушників, сорочок і наволочок.
Їхня онука Юлія малює картини та знає кілька мов: турецьку, англійську і італійську.
«Вона дуже обдарована дівчина. В даний момент Юлія мешкає за кордоном, працює менеджером готелю і продовжує творити», – ділиться Михайло.
Її картини користуються популярністю в Туреччині, Австралії, Нідерландах, Англії і США, що дуже радує її дідусю.
