В Україні вишивка, що залишається важливим складником національної ідентичності та культури, бере свій початок з Трипільської цивілізації, що датується пізнім неолітом (5500-3900 рр. до н.е.).
Після проголошення незалежності, історія української вишивки відзначила новий етап: орнаментований одяг почав асоціюватись не лише з фольклором, а й з патріотизмом та національною свідомістю. Сьогодні українська вишивка переживає яскравий період відродження.
Любашівчанка доповнює картини колежанок з Європи
Олена Шлода, керівниця Любашівського мистецького центру та засновниця школи декоративного малярства, вишиває з дитинства. Її бабуся Марфа Мироненко з Кричунового навчила її основам цього ремесла.
Будучи четвертокласницею, вона створила своє перше панно «Одарка і Карась», і з того часу не розлучається з голкою, нитками та пензлем. Сьогодні у Олени є колекція вишитих рушників, вишитих картин і численних декоративних виробів, найстаріший з яких датується 1916 роком.
З початком війни з Європи до Любашівки надходила медична гуманітарна допомога, до якої потрапляли також пакунки з вишивкою. Лікарі передали цю вишивку пані Олені, і тепер вона має понад тридцять вишитих картин з різних країн Європи.
– Серед різноманіття європейських сюжетів є навіть мотиви з Африки та Азії. Багато картин на канві залишилися недоробленими, але в конвертах були голки та залишки ниток. Тож мені буде легко закінчити найкрасивіші роботи своїх європейських колег, які, переважно, датуються 60-80-ми роками минулого століття. На одному з конвертів навіть збереглася нідерландська пошта 1962 року, – поділилася Олена Шлода. – Можливо, онуки не змогли завершити роботи своїх бабусь і вирішили подарувати їх українцям, щоб їхня краса не зникла.
Олена отримує й недороблені вишивки з багатьох місць Любашівщини. Напередодні Дня Незалежності планується виставка вишивок українських та європейських майстринь під назвою «Мистецтво – без меж!». Важливими є для мисткині вишивка та народні традиції, які вшановують її бабусь і матерів за їхню невтомну працю.
Вишитий оберіг для сина-воїна, а весільні рушники для онуків
У затишному домі 81-річної Катерини Шевцової з Любашівки все прикрашено вишиваними іконами та родинними фотографіями в рушниках.
На збереженій старій фотографії можна побачити її батька, унтер-офіцера Якова Озерного, який воював у Першій світовій війні і загинув у 1945 році, звільняючи Угорщину від фашизму. Його дружині, колгоспниці Євгенії, довелося самостійно виховувати шістьох дітей. Тож Катрусі з самого дитинства доводилося дбати про молодших братів та сестер.
Лише в літньому віці, працюючи у друкарні та дитсадку, жінка здійснила свою мрію і вишила близько 70 ікон та картин, більшість з яких дісталися родичам і знайомим.
У 2010 році її чоловік Іванко тяжко захворів. Після року догляду за ним, Катерина повернулася до вишивання, створюючи образи з молитвою за здоров’я свого чоловіка.
– Залишилося всього одинадцять вишитих ікон. Багато їх я роздала, адже вони подобалися людям. Зараз, на жаль, здоров’я не дозволяє вишивати, але дуже хочеться завершити четвертий портрет Тараса Шевченка. Я також вишила весільні рушники для своїх онуків і семирічної правнучки Марійки. Якщо не доживу до святкових сімейних моментів, то принаймні залишиться добра пам’ять про мене, – говорить бабуся Катерина.
Для доньки Люби вона вишила образ Богородиці і Тризуб, а для сина Івана, бійця ЗСУ, – оберіг-підкову з національною символікою, яка охоронятиме його на фронті.
Збереження вишитих традицій
Вишиті картини хрестиком, які у другій половині ХХ століття були окрасою майже кожної української хати, залишаються ще маловивченими в аспекті народного мистецтва.
У Троїцькому Будинку народної творчості, разом зі старовинними рушниками, зберігаються численні вишиті картини. Серед них – натюрморти, романтичні пейзажі, церкви, дитячі сцени, а також рідкісний для українських вишивок імперський кремль, який сховали глибоко у музейні фонди.
Дослідники стверджують, що з часом орнаменти української вишивки тільки вдосконалювалися. Квіткові мотиви, вазони та натюрморти з’явилися лише у ХХ столітті, адже раніше візерунки мали не тільки естетичну, а й захисну функцію, кожен з них володів певним символічним значенням.
Такі вишиті витвори мистецтва, наївні, але глибокі, все ще викликають у глядачів теплі почуття. Проте, іноді, сумний «подих минулого» через людську байдужість опиняється на смітнику, а деякі твори просто покриваються пилюкою у старих хатах.
Але, на щастя, еволюція української вишивки свідчить про те, що це мистецтво живе і буде жити, адже допоки українці будуть носити одяг з вишивкою, вишивати образи та обереги, доти існує зв’язок між поколіннями.
Цікаві історичні факти
