А мером стати слабо?
Ігор Плехов потрапив в аварію 1999 року, через 10 днів після власного весілля: їхав трасою вночі втомлений, і заснув за кермом. Дружина не постраждала, а у 26-річного чоловіка — серйозне пошкодження грудного хребця. Операція, реабілітація. Довелося вчитися сидіти у візку.
Наполіг на розлученні — не хотів обтяжувати кохану жінку своїми проблемами, хотів, щоб вона була щаслива, стала мамою.
Пізніше Ігор Вікторович зізнавався, що був період, коли він дивився на мотузку — не бачив сенсу життя, не бачив майбутнього. Не розумів, як можна жити на копійчану допомогу по інвалідності. Однак один із родичів поділився торговою точкою на ринку — починай бізнес! Стартовий капітал сім’ї — Ігор жив у батьківській хаті — становив 200 доларів. Два роки він возив стегенця з Молдови. Поступово почав розширювати справу — відкрив магазин, кафе. Зібрав гроші на машину з ручним керуванням, але так її і не купив.
У 2015 році, коли йшла підготовка до чергових виборів мера, хтось із товаришів зачепив Ігоря Плехова за живе: а мером стати слабо?
Гроші, зібрані на машину, були спрямовані на передвиборчу кампанію, а саме — на будівництво 22 дитячих ігрових майданчиків на околицях міста.
Реальні справи справили враження — у порожні обіцянки кандидатів уже мало хто вірить.
Але ейфорія від перемоги на виборах тривала недовго: зайшовши в кабінет мера, Ігор Плехов усвідомив: він абсолютно не знає, що і як робити далі.
Захочеш — навіть злетиш!
Довелося не тільки набирати команду, освоювати нову роботу, а й освоюватися в нових обставинах.
— Перші шість років роботи в міськраді я в туалет додому їздив: у старій будівлі, де розташовувалася міськрада, неможливо було підійти до санвузла — двері вузькі, — розповідає керівник. — На роботі елементарно руки помити не міг. Більшість людей подібних проблем не помічають. Для когось встати й піти — секунда, він навіть не замислюється над цим. А мені треба спочатку продумати, як пройти, протиснутися, призвичаїтися. Таких моментів багато — тому кожна людина з інвалідністю починає соромитися. Та що казати про Рені: якось нас зібрали на конференцію в одному з центральних готелів Києва на 400 номерів, але там я в жоден туалет не зміг зайти — двері вузькі. Нюансів багато, елементарно дзеркала високо висять — як вранці поголитися? Тому в мене завжди дзеркало з собою, взагалі продумую всі моменти. Я багато їжджу: в яких тільки умовах я душ не приймав, як тільки не голився — з мене іржали всі. Але нічого, робили. Головне — хотіти. Знаєте, я мріяв політати на дельтаплані — і політав!
Ліфт — це не розкіш
Зрозуміло, питанням облаштування Ренійської громади для зручності людей з інвалідністю Ігор Вікторович надає великого значення. Коли до великої війни впорядковували тротуари, парки і сквери, дитячі майданчики та інші громадські місця, скрізь передбачалися зручні з’їзди. І ця робота триває, бо місто «радянського зразка» для людей з інвалідністю було не пристосоване.
— У першому корпусі Ренійської лікарні пандус є, але по ньому я забираюся, як Мауглі по ліанах — отже, треба переробляти, — розповідає наш експерт. — У другому корпусі лікарні пандус уже переробили. Ліфт для лікарні придбали, скоро почнемо монтажні роботи. Багато хто не розуміє, кажуть, що ліфт під час війни — недозволена розкіш, треба гроші спрямовувати на допомогу ЗСУ. Ми спрямовуємо: нещодавно перерахували з бюджету громади понад 12 мільйонів. Але ліфт для лікарні — це питання доступності. Наші захисники можуть повернутися додому з фронту з пораненнями, з травмами — як потраплять до медзакладу? Та й іншим пацієнтам ліфт необхідний, адже наші санітарки на третій-четвертий поверхи піднімають хворих на руках — куди це годиться? За вісім років, протягом яких я очолюю міськраду, привчив мешканців: людина на візку має мати змогу зайти куди завгодно. Так, бувають випадки, коли, щоб побудувати пандус, треба перегородити весь тротуар. У таких випадках робляться кнопки виклику.
Якби в якомусь магазині Ренійської громади не обслужили людину з інвалідністю, я б на такі моменти реагував, для мене це було б особисте.
Проблемою може стати відсутність уваги
Голова Ренійської громади, який звик долати різноманітні перешкоди, переконаний у тому, що головні перепони — у головах.
— Вісім років тому, під час передвиборчої кампанії, найскладнішим для мене було подолати власний психологічний бар’єр — вийти на люди у візку, — згадує Ігор Вікторович. — Не те щоб хтось щось неприємне сказав — бар’єр був у моїй голові. Сама людина має морально це пересилити і на своєму характері рухатися по життю — по-іншому не вийде. Звісно, у сім’ї важливо організувати побут так, щоб людина з інвалідністю була максимально самостійною, мобільною — тоді буде легше всім оточуючим. Але головна перепона, повторюся, в голові. Нещодавно бачив фотосесію в стилі ню колишнього бійця, який втратив на війні обидві ноги, і я захопився ним: молодий чоловік не посоромився позувати, показати силу чоловічої фігури. Я дуже вітаю ініціативу хлопців, які, будучи на протезах, роблять фотосесії. Якщо в людини немає ноги — це не порок! Ну, так сталося. І це має усвідомити суспільство. Я так скажу: відсутність пандуса — це не проблема. Проблемою може стати відсутність культури, уваги. Ось мобілізували воїна після поранення — ми одразу маємо взяти його під руки, швидко оформити необхідні документи. Ми маємо розуміти моральний стан людини, яка повернулася з війни, бути готовими до того, що в неї загострене сприйняття.
«Не скаржтеся мені на свої болячки»
На сьогодні в Ренійській громаді немає громадської організації, яка б об’єднувала людей з інвалідністю, допомагала формулювати проблеми та сприяла їх вирішенню. Чому?
— Можна таку організацію створити, але, як показує досвід, сам же будеш тягнути цю роботу, — каже Ігор Плехов. — У майбутньому (не вік же мені бути мером) я буду займатися такою громадською роботою, мені це подобається. Але відразу скажу, що я жорсткий: не люблю, коли хтось приходить і скаржиться, ниє, особливо на свої болячки. Є проблема — йдемо і вирішуємо її разом. Страшніші для громади хвороби іншого роду. Коли один, наприклад, упорядковує набережну, а хтось приходить і все ламає. Коли викидають цуценят на вулицю — і в місті множаться бездомні собаки. Коли не хочуть біля свого ж будинку порядок навести. Нещодавно ми впорядкували магалу — частину околиці міста: провели воду, вистелили плиткою дороги. І от мешканці мене запитують: «Тепер у нас на магалі двірники будуть підмітати так само як і в центрі міста?» Я зазвичай намагаюся не висловлюватися, але у відповідь на це запитання лаявся так, як ніколи собі не дозволяв.
Коментар від редакції
Коли інтерв’ю з головою Ренійської громади було опубліковано в газеті «Одеське життя», стало відомо про те, що Вищий антикорупційний суд ухвалив вирок про визнання Ігоря Плехова і депутата Ренійської міськради Івана Пойдолова винними у скоєнні злочину, передбаченого ч. 4 ст. 368 КК України. Мер міста Рені в Одеській області Ігор Плехов засуджений ВАКС до 9 років колонії з конфіскацією майна.
Зазначено, що вирок ВАКС набирає законної сили через тридцять днів із дня його проголошення, якщо його не буде оскаржено до Апеляційної палати ВАКС.
Як нам повідомили Ігор Плехов і його адвокат, скаргу буде подано.
Оскільки на сьогодні вирок не набув чинності, редакція визнала правомірним розмістити інтерв’ю з Ігорем Плєховим на сайті, оскільки йдеться про проблематику, яка не має відношення до кримінальної справи.
Матеріал підготовлений завдяки фінансовій підтримці Української Асоціації Медіа Бізнесу за гроші «Німецького фонду Маршалла з США» та «Українського Медіа Фонду»
