«Можливо, я не приїхала б сюди»
Олена родом із Чернігова, але останні 17 років проживала із чоловіком у Києві. Сім’я мала свій бізнес: займалися кейтерингом: виїзні заходи, невелика їдальня, обслуговували й весілля, й дні народження, конференції та все, що пов’язано з їжею на винос.
— Можливо, якби у мене не було дитини, я б і не приїхала сюди. Але я обрала рятувати свого 6-річного сина. У Бухарест ми забрали ще одного хлопчика – знайомого приятелів наших знайомих. Він приїхав до Черкас на день народження до дідуся з Маямі. І мені подзвонили з проханням вивезти Мирона. Його батько винайняв нам на перший тиждень величезну квартиру, де оселилися дві мами з дітками, я з сином і цей 18-річний американець. І поки йому купували квитки, я дбала про нього. Так тут і осіли. Я подумала, що це значно ближче додому, ніж Німеччина чи Бельгія, простіше до України добиратися – таки якась була надія, що бачитимемося. Хотілося бути ближче до батьків, чоловіка. А може, незабаром війна закінчиться, ближче повертатися додому.
Через почуття провини я довгий час не викладала у соцмережах фотографії та не розповідала, як у нас тут життя минає. Був якийсь псевдосором: чоловік там в армії, друзі багато хто теж воює, подруги та знайомі у підвалах з дітьми сидять… а ми тут гуляємо парком, їздимо, країну вивчаємо. Але потім, коли почала проходити психотерапію, усвідомила, що у них теж був вибір виїхати. Це їхній вибір – залишатися там із дітьми. Чоловіки — ясна річ, вони сильні, пішли захищати батьківщину. Але у кожного свій вибір, і він правильний, і не передбачає осуду. О’кей, хочуть — нехай засуджують, але я не соромитимуся жити.
Якось після цього відкриття я перестала соромитися говорити на камеру, Stories викладати, розвивати в Інстаграмі свою сторінку і сторінку фонду Hope for Ukraine. Моя мрія зробити фонд по-справжньому міжнародним, щоб з однією назвою він працював і в Румунії, і на території України. Тому є прагнення, щоб мій проєкт побачили ті організації, з якими я співпрацювала та співпрацюю. Вони бачать, як я працюю, як я душу віддаю, і я чомусь вірю, що вони зрозуміють: якщо дадуть грошей, це буде справді результативна, чесна та прозора діяльність. У мене там дуже багато прописаних варіантів, чим може займатися фонд. Але в основному мені дуже хочеться допомагати сім’ям, які втратили одного годувальника, і бійцям з ампутаціями, яким теж треба починати жити з нуля. Я прописую і спортивний напрямок, і психологічний, і варіант перенавчання для їхньої подальшої трудової зайнятості. Я вірю, що все вийде. Подивимося.
Олена стверджує, що війну передчувала – за 3-4 тижні всім пропонувала збирати тривожні валізи, їхати до Львова: «щось буде». Підготувала невелику валізку з термобілизною, спортивними костюмами по рюкзаках собі та дитині, документи та якісь невеликі заощадження. Близькі крутили біля скроні. Єдине – чоловік погодився з проханням тримати машину завжди заправленою.
– І 24 лютого ми зібралися буквально за пів години, дитину сплячого спустили в машину та поїхали на Чернівці – туди, де не було обстрілів, але було реально виїхати. Там у нас друзі, які обіцяли дати притулок. Їхали ми добу практично, тому що була паніка, бензину не було, і нам дуже знадобилося, що ми були з повним баком, і лише раз довелося заправлятися в дорозі.
У друзів ми прожили три дні, і за цей час до них оселилися 27 людей. І нашим хлопцям стало незручно сидіти нахлібниками, вони чоловіки, сильні, здорові, й вони відправили нас із дітками за кордон, а самі пішли добровольцями. Ми виїжджали однією машиною на три сім’ї. У ній ще була газова установка та запасне колесо, тож у нас був ліміт по речах – по одній сумці на людину. І в мене була сумка дитячих іграшок і книжок, тому що я вирішила, що у мого малюка, де б ми не опинилися, має залишитися свій звичний світ.
Я проходила митницю пішки, син та наш багаж їхали. І тут теж нам пощастило, бо чернівецькі друзі супроводжували нас на пропускний пункт, про який мало хто знав.
Черга через ту митницю зайняла лише 3-4 години, коли більшість українців стояли просто неба цілодобово. «Пощастило» цій компанії мам із малюками ще й у тому, що у Молдові їх «підібрав» тамтешній друг родини Лазаревих.
– І наш найбільший шок після 24 лютого був від того, скільки волонтерів зустрічали українців – годували, одягали, давали ковдри та пледи.
Я гадки не мала, куди ми їдемо. І того ж дня дізналася, що Чернігів окупували, а в ньому залишилися бабуся, тато, мама та сестра. Вони, як і багато хто, думали, що це все за 2-3 дні закінчиться, і помилилися. Далі ми з ними телефонувались раз на кілька днів, бо зв’язок був не завжди. І, дякувати Богу, вони не були в полоні, як дуже багато моїх знайомих, які намагалися виїхати з Чернігова і застрягли в найближчих селах.
Було страшно. Бабуся старенька, тато з онкологією – три місяці тому його не стало. Моя сестра жила зі своїм хлопцем на виїзді з Чернігова і в телефон постійно плакала, коли розповідала, як над головою літали літаки й як вона хоче народити ще дитину і пожити. І це було жахливо.
Перші три дні я плакала, не перестаючи. Чоловіки записалися в ТрО, а ще за три дні опинилися вже у ЗСУ, родичі в окупації, ми в чужій країні. А потім тато мене протверезив: «Олено, ти рятувалася не для того, щоб плакати, тобі потрібно щось робити». І мене переклало, що треба шукати роботу та житло.
«Тобі треба щось робити»
Житло знайшли через Фейсбук. Трьох жінок та чотирьох хлопчиків безплатно поселили у трикімнатну квартиру на заможній околиці Бухареста. Хазяїн зі своїми друзями навіз українкам речей, продуктів, зібрали тисячу євро на перший час. А наші жінки ще трохи поволонтерили, дозбирали грошей і купили своїм чоловікам спорядження, бо «нічого там не видавали тямущого».
І водночас румунська художниця – чудова, прекрасна – віддала Альоні ключі зі словами: «Ти мені дуже подобаєшся. Ти добра, я відчуваю. Допомагай своїм знайомим, якщо комусь ніде житиме».
— І досі у тій квартирі мешкає подруга, яку я перетягла з Польщі. Вона з дітьми тікала чотирма днями пізніше евакуаційним поїздом. А наші чоловіки удвох пішли в армію одного дня, і я їй зателефонувала і запропонувала — давай, вони будуть разом там, а ми тут.
Майже відразу я домовилася про навчання дітей у приватній школі, де навчання коштувало 1800 євро/міс. за дитину Це в розумі не вміщається — навіть у найкращі наші часи стільки платити не було можливості. Але нам дозволили за 100 євро на місяць відвідувати цю школу.
І в той же період господар квартири спитав, яка ще потрібна допомога. Я попросила допомогти з працевлаштуванням, і перша моя робота – завдяки гарному англійському та попередньому досвіду – івент-менеджер у кейтеринговій компанії. Я протрималася там чотири місяці. Потім не було з ким дитину залишати, бо школа на майже безоплатній основі закінчилася. Плюс зірвала там спину, бо доводилося не лише виконувати свої обов’язки, а й тягати столи-стільці. Зарплата була хороша, але я вирішила, що мені поки що рано починати всі гроші витрачати на ліки.
Тим часом уже діяла програма 50/20, і ми із сином переїхали до дуже маленької, скромної квартирки в центрі. Школу також довелося змінити. По-перше, бо закінчився грант. А по-друге, навчання там велося англійською та румунською мовами, а вдома він до війни тільки почав вивчати іспанську. У результаті до кінця року техніка читання у нього скотилася до семи слів за хвилину. Я очманіла і вирішила, що все-таки рік треба присвятити навчанню українською, щоб у нього в голові відклалася хоча б одна мова. А румунську та англійську вчити потихеньку факультативно. Тому він став ходити в хаб для працевлаштованих мам до асоціації ANAIS від UNICEF. Вони в бізнес-центрі орендували величезний поверх, де навіть мали мінікінотеатр, і з ранку до вечора з ними займалися рідною мовою, грали, гуляли, розвивали їх. Це була колосальна підтримка цілий рік.
Сьогодні Іванчик ходить до румунської школи, але поки що як слухач. А Олена дивується: здавалося б, у Бухаресті 9-річний хлопчик уже встиг змінити три школи, вдома до війни провчився лише пів року, а тужить за українською школою досі.
— Каже, не хочу вивчати румунську мову, хочу в Україну, повернутися до своїх однокласників. Тому з мовою йому важко, але дуже добре з математикою, шахами та програмуванням.
З 11.00 до 14.00 він ходить до румунської школи, вже самостійно, бо мені треба працювати, і школа поряд. Я показала йому, як зачиняти двері, як зробити собі сніданок, дійти до школи та обов’язково зателефонувати мені.
А з 15.00 до 18.00 він має заняття в українському хабі. Тому що румунська школа – це одне, а українська не менш важлива, щоб не забувати рідної мови, розвиватися, бути серед своїх. Там логістика складніша, його чи старша дочка моєї подруги забирає і везе разом зі своїм братиком, чи мені вдається підскочити на машині, чи хтось із мам підхоплює. Українське ком’юніті просто шикарне тут, люди завжди готові допомогти. Немає ситуацій, що не вирішуються.
Машину Альоні з Києва пригнав той самий молдовський друг сім’ї. Коли чоловік опинився в армії та не розумів, у якому регіоні він буде, куди переміститься фронт, він попросив доставити автомобіль у Бухарест. І тут починається історія про керування з легким гендерно-курйозним ухилом.
— У мене права були, а досвіду водіння – не особливо. Тато з чоловіком завжди дражнили мене, що я блондинка за кермом, що мені потрібно або з водієм їздити, або на таксі, або пасажиром. Все це ґрунтувалося на парі невдалих перших спроб за кермом. І ці жарти нескінченно лилися у вуха друзям, і всі завжди нагадували – ти гарна та просто блондинка, а кермо – не твоє.
У Бухаресті наша машина тиждень стояла на приколі. Я підходила, її заводила, глушила та їхала у справах автобусом. Але розуміла, що без машини в цьому величезному місті ніяк не впораюся – тут все розкидано. Знайшла інструктора-одесита, двічі з ним позаймалася, вирішила, що мені не по кишені, і почала потихеньку виїжджати.
Звичайно, коліна тремтіли, спочатку включала образ цієї самої блондинки, просила дядечків мене запаркувати-перепаркувати, але свого результату досягла. Навчилася паркуватися, як богиня, оруминілася за кермом, бо поведінка на дорогах тут не така ввічлива, як у нас у Києві: жорсткіше підрізають, сигналять, змінюють смугу. І пізніше, коли я двічі приїжджала до Києва, я просто вже кайфувала після Бухареста.
Я обожнюю машину, відчуваю її, можу вже під капот долити, що потрібно, якщо якась неполадка, знаю, де підхитнути, щоб запрацювало. Тепер хочу навчитися все-таки міняти колеса, бо тато завжди казав, що жінка має вміти все, повинна розраховувати лише на себе. Якщо є чоловік поруч – супер, але, якщо ти на дорозі стала в полі, то поміняти колесо самостійно і швидше, і безпечніше.
Сестра моя молодша вміє це робити, бо тато перед тим, як дав їй стареньку Renault, щоб вона моталася містом, вчив її на механіці на дуже стародавньому мікроавтобусі. А мені від нього дісталося лише звання гарної блондинки.
«Зв’язувальна ланка»
Залишивши кейтеринг та колишню квартиру, Олена з дитиною потрапила на «спортивні розвивашки» для українців, які організовували румунські психологи-реабілітологи. Всі чоловіки. І вирішила діяти.
— Я побачила, що дуже багато мам залишаються у глибокій печалі, у підвішеному стані, зі своїм болем – не знають, як себе знайти, чим зайнятися. Я познайомилася з організаторами та запропонувала їм знайти зв’язувальну ланку — жінку, яка теж відчула біль переїзду та втрати країни. Хоч і тимчасово, і за своїм рішенням, але вимушено. І вони запропонували мені цю роботу. Так із серпня 22-го розпочалася наша дружба з компанією Olimpic Snagov, який CARE France și FONPC виділили гроші на інтеграцію українських дітей та жінок через спорт та психологію.
Ми півтора року займалися з дітьми футболом, волейболом, боксом, возили на різноманітні екскурсії повного дня. Для жінок ми організували «Мамський клуб», де була різнобічна психологічна підтримка, English Speaking Club, різноманітні йоги, стрейчінги, мініпоходи, творчі активності. Іноді спонсори оплачували нашим бенефіціарам навіть басейн. У нашому клубі були сотні жінок, яким ми допомогли.
Зараз фінансування цього проєкту закінчилося, але ми продовжуємо дружити з Olimpic Snagov, якщо хлопці знаходять десь своїми каналами якусь допомогу, я приходжу і допомагаю її зібрати, ми шукаємо і сподіваємося на якісь спільні напрямки в майбутньому, тому що той період вийшов таким дуже теплим та корисним взаємозбагаченням.
Завдяки роботі в Olimpic Snagov, у Бухаресті Олену знають у багатьох неурядових організаціях. Вона брала участь у багатьох форумах, багато виступала, говорила, що саме потрібно Україні та українцям, як було б ефективніше надавати допомогу, аналізувала результати проведеної роботи. Оцінивши все це, з нового року асоціація Word Vision запросила киянку працювати з ними в черговому проєкті з інтеграції українців.
— Румунія вже награлася з нами та зрозуміла, що нас потрібно інтегрувати серйозно, за допомогою вивчення мови, працевлаштування. Досить стояти по гуманітарках, треба вже працювати та зрозуміти: так, ситуація така, але життя йде, і безглуздо нескінченно плакатися.
Коли мені кажуть: «у мене маленька дитина, я не можу працювати», я бачу просто небажання працювати. Тому що можна знайти роботу і ділитися, наприклад, із тими ж бабусями-біженками, які ще бадьорі, але працювати цілий день фізично вже складно. Вони допоможуть з дитиною – ти більше заробиш. І їм добре, і тобі, й дитина у тебе не пропускає уроки, й все йде своєю чергою.
Поки Румунія дає безплатні курси та тренінги – ходіть та займаєтеся. Навіть якщо ми повернемося в Україну завтра, ми повернемося з багажем знань. Це ж не важко, не валізу за собою тягати! Але ми повернемося та зможемо допомагати нашим землякам відбудовувати свою рідну країну.
За цей час в Україні моя візаві відкрила благодійний фонд Hope for Ukraine, знайшла там спеціалістів, закінчує оформлення проєкту та сподівається знайти меценатів під свою ідею.
— Українці там зараз набагато більше вимагають турботи та допомоги, ніж ми тут. У нас було вже два роки, щоб адаптуватись, знайти для себе щось ресурсне, і у нас тут не стріляють. А вдома людям справді потрібна підтримка. У мене є бачення, професіонали, залишилося лише знайти гідного партнера, який би підтримав мою ідею.
Дзеркальна відповідь
Півтора року тому, в рамках терапії та інтеграції, Олена, як звичайна переселенка, прийшла на заняття з імпровізації. Зараз це переросло у вагому частину її життя та обов’язкові тригодинні репетиції двічі на тиждень.
— Свого часу я хотіла вступати на акторську до Карпенка-Карого, але тато вважав, що це несерйозно, тому я вивчала філологію та отримала диплом перекладача. Батько змалку говорив, що мови – це поле широких можливостей. Виявилося, мав рацію. Але сьогодні справдилась і моя боязка дитяча мрія. Ми вже їздимо зі своїми жартівливими концертами по всій Румунії, нас підтримує асоціація IOM, у нас чудова команда «ІмпроДзига». Уявляєте, нас вчить румунський актор англійською мовою, щоби українською ми виступали для українців!
Я не знаю, чи в мене ангел-охоронець якийсь, чи я все-таки якусь надсилу тут придбала, але на моєму життєвому шляху траплялося дуже мало поганих людей. У Бухаресті так склалося, що і з житлом допомогли, і з першою роботою — змогла заробити. І друга робота була просто чудова, і зараз. І підробіток мій постійний з асоціацією ANAIS — я обожнюю проводити заходи на їхній території.
Звичайно, англійська дуже допомагає. Якби не вона, я не змогла б працювати в цих усіх гуманітарних організаціях. Я завантажила себе цікавими проєктами, захоплювалася, коли бачила результати допомоги, і навіть почала думати, що, може, моя місія — це допомагати людям?
Однак жодна бухарестська зайнятість не може відвернути думки від України. Там залишилася невелика квартира, затишна, не лакшері сегмента, але з душею. Цвіте всіма травами улюблена дача, яку вибрали та купили з чоловіком, і все облаштували своїми руками.
– Мені всього цього дуже не вистачає. Мені дуже хотілося б, щоб було все, як раніше. Я ніколи не планувала переїжджати за кордон. Але як раніше не буде. У мене помер батько, і я, на жаль, поки не можу приїхати до Чернігова, бо для мене це буде великим стресом, коли я розумітиму, що він мене там не зустріне.
Мама із сестрою зараз там добудовують маленький будиночок татової мрії. Він дуже хотів жити в будинку, захоплено розпочав будівництво, яке, в принципі, допомогло йому протягнути ще якийсь час.
Чернігів – це прикордонне місто з Білоруссю та Росією. Але мої дівчинки зараз доводять цю його ідею до фіналу, попри те, що завтра може бути всяке. Ми мріємо, що після закінчення будівництва вони обов’язково приїдуть сюди в гості. Але додому я поки що повертаюся лише наїздами. І так буде доти, доки я не зрозумію, що там цілком безпечно.
Старшого сина чоловіка, якому 22 роки, поранено, зараз на реабілітації. У нього легке поранення, але в такому юному віці він уже бачив на власні очі загибель побратимів, ховав друзів. Смерть дітей, молодого покоління – це найхворіше, це геноцид.
Після Перемоги не лише пораненим, усім, хто вижив, усім українцям потрібна буде психологічна реабілітація. Але я вірю, що ми потихеньку відновимо наші опори та нашу прекрасну країну. Я вірю, що ми переможемо, і, звичайно, хочу, щоб відновилася територіальна цілісність України. І хотілося б, щоб українці справді зуміли відбудувати державу для людей. Скільки ми натерпілися за цю війну, скільки поклали життя…
Що б у житті не трапилося, якщо ми живі, а ще й здорові, треба жити далі, йти вперед, не озираючись. Немає нічого неможливого, треба зібратися з думками, знайти свої слабкі сторони, опрацювати їх, зміцнити скіли, повірити, і обов’язково все вийде. Для мене віра неможлива без дій. Якщо я щось роблю і не вірю в це, воно не надто й виходить. А якщо я все ж таки вірю і роблю, то це обов’язково виходить чудово.
Наталі ШЕСТАКОВА
Фото з архіву Олени Лазарєвої
Матеріал створений за участю CFI, Agence française de developpement medias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.
