Ключові моменти:
- Народному художнику України Анатолію Кравченку виповнилося 70 років;
- Після втрати дружини творчість стала для нього способом пережити трагедію та продовжувати роботу;
- Під час війни митець із сім’єю займався волонтерством і продавав картини, щоб допомагати військовим;
- Нині він розвиває мистецький проєкт «Море акварелі» та підтримує молодих художників.
Матеріал створено на основі авторського інтерв’ю з народним художником України Анатолієм Кравченком. Розмову вів кореспондент, яка зафіксувала спогади митця про його творчий шлях, сім’ю, війну та сучасні мистецькі ініціативи.
Ми жили заради творчості
Картини Анатолія Кравченка
— Ви колись зазначали, що сімдесят років для вас — це початок чогось нового…
— Так, початок нового етапу. Незалежно від обставин. Втрата дружини була для мене сильним ударом, і я довго приходив до тями. Галина була для мене всім: подругою, партнеркою, людиною, з якою були пов’язані всі важливі моменти життя. Проте життя не зупиняється. Творчість також триває. Ми завжди жили заради мистецтва, підтримаючи одне одного. Тепер я навчився жити самостійно: допомагаю собі та близьким, дітям. У мене троє дітей і четверо онуків — є кому віддавати тепер свою увагу й любов. Жити далі — не лише через мистецтво, а повноцінно.
— Скільки у вас робіт? Чи ведете їхній облік?
— Я не підраховую ті полотна, які просто віддаю друзям і знайомим — тим, хто щиро цінує мою роботу. Для багатьох людей картина — не просто предмет інтер’єру, а носій емоційної енергії. Коли даруєш роботу, ти передаєш часточку позитиву, і для людини це має велике значення.
Художні роботи Анатолія Кравченка
— Якщо на полотні присутні темні або болючі мотиви — як це сприймаєте?
— Через труднощі ми отримуємо багато досвіду й з цього народжується сила, яка допомагає жити далі. Згадаю Галину: ми разом розписували багато храмів і церков Одеси, останньою нашою спільною роботою став фрагмент Пантелеймонівського храму. Її відхід — трагічна сторінка в житті, адже вона була людиною, котра сильно любила й жила. Проте я зрозумів: плакати нескінченно неможливо. Потрібно переосмислити біль і знайти в ньому щось позитивне. Ми не повинні затримуватися виключно в сумі — це важливо для тих, кого ми любили. Через мистецтво приходить переосмислення і внутрішнє очищення.
Воно само пишеться
Художні роботи Анатолія Кравченка
— Творчість для вас — професія, покликання чи спосіб життя?
— Це природна потреба жити. Мистецтво — не розкіш, а життєва необхідність. Як і Моцартові, мені іноді все дається легко: отримуєш задоволення від процесу, і якщо наділений натхненням, робота народжується сама собою. Академічна школа навчила нас професійно працювати з формою, але наприкінці навчання вчили: забудь частину того, чого навчили, повернися до дитячого сприйняття й малюй щиро, як дитина. У дитячих рисунках є емоційна енергетика, відвертість ставлення до мотиву — і саме це зачіпає людей більше, ніж просто точна імітація реальності.
— Що для вас Україна?
— Україна для мене — це рідні, це традиції, це історія сім’ї: дідусі, бабусі, батьки. Це те, що потрібно захищати, і одночасно місце, де я черпаю сили. Для мене важливо відчувати цю опору. Мистецтво — колосальна розкіш, але мені потрібно створювати продукт, який зацікавить людей, продавати його, аби мати основу для подальшого руху вперед.
— Як війна вплинула на вашу творчість?
— Війна забрала Галину, але творчість врятувала мене. Я виходив у поле й малював безперервно, інколи працював у форматі мініатюри. З перших днів конфлікту ми з Галиною та родиною волонтерили: продавали картини за символічні кошти, купували на складі шкарпетки й відправляли на фронт. Пам’ятаю, як у одному з виїздів отримали всього тисячу- півтори гривні, а в автобусі їхали сильно втомлені солдати. Дочка сказала: «Давай віддамо їм», і ми віддали всі гроші. Таким чином ми були частинкою суспільства, яке відмовилося ставати рабом обставин і підтримувало одне одного.
Політ, що триває
Художні роботи Анатолія Кравченка
— Чи пішли ваші діти по вашому шляху й чи стали художниками?
— Так, всі троє стали професійними художниками. Старший син працює як монументаліст. Вони не точні копії ні мене, ні Галини — кожен вибрав власний напрям, і це для мене велика гордість: вони пішли нашими стопами, створивши власну дорогу.
— Над чим зараз працюєте?
— Я курую проєкт «Море акварелі» — бієнале, яке існує з 2016 року. Тепер він носить ім’я Галини Кравченко. Обговорюється створення премії у трьох номінаціях. Це важлива ініціатива не лише для мене, а й для культурного життя міста.
— Ваша творча мрія?
— Просто сидіти й малювати. Будь-яка нагода розпочати роботу — я відразу беру тюбик і пензель. Бажання творити — те, що рухає вперед. Усе інше — наслідок. Іноді хочеться просто поїсти, але головний паровоз у моєму житті — прагнення працювати, створювати нові полотна.
Художні роботи Анатолія Кравченка
Анатолій Кравченко дивиться на свої твори і каже:
— Коли людина дивиться на картину і відчуває, що живе в ній — це найцінніше. Енергетика, емоція, ставлення до мотиву — саме це робить мистецтво справжнім. І тоді розумієш: 70 років — це не межа, а новий етап польоту. Душа вже не просить дозволу, вона просто летить. Бо творчість — не розкіш, а необхідність жити.
Анатолій Кравченко живе так: малює, згадує, любить, захищає, віддає. У кожній його роботі — частинка того світла, яке він отримав від дружини, від дітей, від рідної землі. Це світло він тепер повертає людям.
З днем народження, майстре! Нехай політ триває довго й яскраво…
Раніше повідомляли, що трьох відомих одеситів нагородили премією Гельмана.
Також розповідали про пластичну театральну виставу «Носороги», яку поставили в Одесі.
Читайте також про незвичайний фотопроєкт за «Лісовою піснею», який показали в Одесі.
Фото авторки
Створено за матеріалами: odessa-life.od.ua
