У жовтні 2026 року виповнилося сто років від дня народження Дмитра Заєця — художника з Рені, чиї картини колись прикрашали борти морських суден. Антоніна Бондарева познайомилася з митцем двадцять років тому, готуючи нарис до його 80-річчя. Тепер, з відкриттям персональної виставки в Ренійському музеї, повертаємося до його майстерні, непростої долі та життєвої мрії, заради якої він працював усе життя.
Ключові моменти:
- Моряки з усього світу купували картини Дмитра Заєця в порту Рені.
- Понад триста полотен опинилися в закордонних приватних колекціях.
- Ще півтори сотні робіт придбали українські колекціонери.
- Попри визнання, сотні полотен роками зберігалися в темній комірчині художника.
- Через сто років після його народження в Рені відкрили персональну виставку митця.
Про майстра з Рені, якого знали моряки з усіх куточків світу
Його картини не висіли в елітних галереях Парижа чи Нью-Йорка. Проте моряки з різних країн знали художника з Рені. Коли їхні судна заходили в порт, вони обов’язково заходили в невелику хатинку на березі Дунаю. Там, у майстерні, Дмитро Заєць працював натхненно. Саме так його полотна вирушали в далекі океанські плавання.
Розповідаємо, де зараз зберігаються ці роботи, про що мріяв митець з Придунав’я і якою була його доля.
Понад триста його картин плавали океанами
У Рені нарешті відбулася довгоочікувана подія. Місцевий музей відкрив персональну виставку картин Дмитра Заєця.
У жовтні цього року виповнилося 100 років від дня народження художника. Він пішов з життя в 2012 році.
Точну кількість написаних робіт ніхто не знає. Відомо, що понад триста його полотен перебувають у приватних колекціях за кордоном. Колись їх охоче купували моряки, які причалювали в Рені.
Ще понад сто п’ятдесят робіт придбали мешканці Києва, Одеси, Кишинева та інших міст.
Частину картин митець за життя подарував місцевим закладам. Його краєвиди надихають учнів дитячої школи мистецтв. Вони також тішать пацієнтів Ренійської лікарні.
Найбільше полотно, приблизно п’ять на три метри, зараз прикрашає фойє колишнього вузла зв’язку. На ньому зображено порт Рені на Дунаї. Зараз у цьому приміщенні працює меблевий магазин, і мешканці хвилюються за збереження картини.
Кілька десятків робіт художник передав на зберігання до Ізмаїльської картинної галереї. Там у нього проходили виставки, що приваблювали мешканців Придунав’я.
Він працював настільки інтенсивно, що сотні полотен зберігалися вдома. У Рені ніколи не було виставкового залу, здатного вмістити великі роботи Заєця. Це було болем митця все життя.
Вся Україна в одній комірчині
Двадцять років тому автор матеріалу завітала в гості до майстра. Того разу готували нарис до його 80-річчя.
Ми піднімалися дерев’яними сходами до його майстерні в пристроєному горищі. Там пахло фарбами. Правив чудовий художній безлад. На мольбертах стояли кілька робіт: одна щойно почата, інша чекала на доопрацювання вже не перший рік.
Дмитро міг зняти з виставки картину, що викликала захоплення, й поставити її на мольберт знову. Він вірив, що досконалості немає меж.
Того дня художник був похмурий. Спочатку не відповідав на запитання, лише незадоволено бурчав. Потім раптом сказав: «Ходімо, я вам дещо покажу». Він повів нас темним коридором до простих дверей, відчинив їх і показав темну комірчину, заповнену сотнями картин.
Очі митця наповнилися сльозами. Він дивився ніби з питанням. У тому погляді було і розпач, і докір, і біль.
— Проходьте, — промовив він нарешті. — Ставайте біля віконця, звідти краще видно.
Він повернув перше полотно. Я ніби опинилася в теплому червні. Синя річка тихо тягнулася до лісу. Уздовж неї стежкою йшли дівчата по гриби. За ними бігав веселий песик. Картина ніби пахла лісовою суницею.
Художник підніс до вікна наступну роботу. Я вдихнула запах бузкових кущів у тихому селі на Сумщині. Наступна робота подарувала палітру осінніх Карпат.
Не втомлюючись, вісімдесятирічний митець одну за одною повертав картини. Більшість робіт відтворювали красу його рідної України.
Воєнні замальовки олівцем
Дмитро Заєць народився в Лебедині на Сумщині, у селянській родині. У дитинстві у нього не було фарб. Він малював прутиком на піску.
У п’ятнадцять років у містечко приїхав Харківський театр. Йому потрібні були декорації. Юнака взяли працювати. Півтора року таланту не хотіли віддавати назад. Він малював з радістю і віддавав родині свій перший заробіток.
Потім почалася Друга світова війна. У 16 років Дмитро став на захист рідної землі.
В армії його дар теж став у пригоді. Він служив картографом і робив олівцеві замальовки товаришів-солдат. Ці роботи публікували у воєнних листках. Після війни він працював художником у військовій газеті.
Малюнки, що вразили першого президента
Після демобілізації під час відпустки Дмитро зайшов до Академії мистецтв СРСР. У темному коридорі він випадково зустрів чоловіка, який поцікавився його малюнками.
— Малюнки? — спитав незнайомець. — Покажи якийсь.
Чоловік переглянув роботи і здивувався.
— Не може бути! Покажи ще, — сказав він.
Дмитро не здогадувався, що перед ним стояв Олександр Герасимов, перший президент академії.
Герасимов одразу ж підхопив малюнки і самого художника. Він познайомив Дмитра зі своїми колегами. Вони були вражені талантом.
Того ж дня написали листа маршалу з проханням відрядити рядового Заєця до столиці на навчання. Командування дало добро. Але Дмитро не поїхав. Літні батьки хворіли. Потрібно було їх доглядати і працювати, щоб годувати родину. Митець обрав обов’язок перед рідними замість мрії.
Згодом у його житті з’явився університет і посада економіста. Він працював на великих підприємствах. Тільки в зрілі роки Дмитро Іванович знову повністю занурився в живопис.
«У моєму віці батьківщину, дітей та онуків не кидають»
Коли йому виповнилося сімдесят, один поціновувач живопису з США приїхав до Рені. Він пропонував митцю переїхати до Лос-Анджелеса і обіцяв роботу.
Художник відповів: «Дякую, але у моєму віці батьківщину, дітей та онуків не кидають».
Так склалася доля провінційного майстра. Його ім’я могло б стояти поруч із Шишкіним та Айвазовським. Самотужки він вивчив їхні техніки. Певний час Дмитро сам навчав дітей, викладаючи образотворче мистецтво у школі.
Співробітники Ренійського музею місяцями збирали роботи для виставки. До експозиції потрапили полотна з установ, організацій і сімейних колекцій.
— Соромно сказати: у Ренійському музеї досі була лише одна картина митця, — зізналася директорка Галина Маратаєва. — На щастя, деякі власники надали роботи для виставки і вирішили подарувати їх музею. Цю красу повинні бачити якомога більше людей. Саме про це мріяв Дмитро Заєць.
Падали коні, а солдати йшли
На відкритті виставки була присутня донька художника, Ірина Оберемок. Вона розповіла спогади батька про Другу світову війну.
— Судячи з військового квитка, його мобілізували у 1943 році. Тоді татові було лише 16 років, — каже Ірина. Вона живе в батьківській хаті і береже сімейну пам’ять. — Спочатку він був у Чехії, потім його відправили на Східний фронт в артилерійський підрозділ.
Ірина згадує батькові слова про той марш. Вони тягли гармати і боєприпаси власними силами. Падали коні, загнані до смерті, але солдати йшли далі. Цей жорстокий похід підірвав його здоров’я. На старості він страждав від болю в ногах і ледве міг ходити.
Найважче для митця було не фізичне страждання. Гіркішим виявилася неможливість ділитися мистецтвом із людьми. Більшість дихаючих життям полотен роками зберігалися в темній комірчині.
— На щастя, таланти діда перейшли до онука, який нині вивчає образотворче мистецтво у виші, — сказала Ірина. — Отже справа батька житиме далі.
Створено за матеріалами: odessa-life.od.ua
