Ключові моменти:
- Червоне і Єлизаветівка розташовані поблизу кордону з Молдовою; нині в кожному з сіл мешкає менше ніж 150 людей
- За два останні десятиліття чисельність населення в обох селах скоротилася приблизно втричі — з близько 600 до менш ніж 150 осіб
- У Червоному приміщення колишньої школи та дитсадка переобладнали під Будинок милосердя для переселенців і самотніх літніх людей
- Найболючіші для місцевих проблеми — це доступ до медицини, брак роботи для молоді, зруйновані дороги та поступове вимира́ння сіл
Спад населення у сільській місцевості України залишається однією з ключових демографічних проблем. За даними державної статистики й програм розвитку територіальних громад, найбільш уразливі віддалені села: там закриваються школи і дитячі садки, зменшується число робочих місць і значно ускладнюється доступ до медичної допомоги.
Журналістка Юлія Валієва побувала в прикордонних селах Червоне та Єлизаветівка Буджацької громади Болградського району, поговорила з місцевими жителями, працівниками культури і медицини, а також з підприємцями. Їхні розповіді показують, як сьогодні живуть невеликі селища Одещини в умовах демографічного спаду, війни та тривалої міграції населення.
До власної вбиральні – за кордон
Червоне входить до Вознесенського старостату Буджацької громади. Село пережило чимало курйозних історій після розпаду Радянського Союзу.
Причина в тому, що Червоне лежить на кордоні з Молдовою. До молдовського села Українка — рукою подати, точніше — через озеро, яке тут називають Стурдзенським ставком. Це одна з найбільших водойм у краю: її довжина близько п’яти кілометрів.
Коли формували кордон, ставок і навколишні ділянки розподілили навпіл, тож частина приусадибних земель опинилася по інший бік. Через те, що лінія кордону проходить по дзеркалу озера, користуватися ним повноцінно не можуть ні молдовські, ні українські мешканці.
Раніше тут пасли худобу, випасали гусей та ловили рибу обидва береги. Після поділу кордонів частина городів опинилася в Молдові. І навіть вуличні туалети деяких домогосподарств опинилися за кордоном — про це в селі й досі жартують.
У цей день пращури сіяли льон і огірки
Кореспондентка потрапила в село на свято святих Костянтина та Олени. За місцевими переказами, в цей день пращури сіяли льон і огірки та проводили обряд для доброго врожаю. Сіяли й приговірювали: «Олені — льон, Костянтину — огірки».
Сьогодні в Червоному мешкає лише один Костянтин, але свято відзначили традиційно: чоловіки готували курбан у казані, жінки пекли пироги, на столі були червоне вино і вода з криниць. Піднімали тости за щедрий урожай і повні криниці.
У селі багато покинутих будинків. На фасадах часто видно роки споруди — 1966–1968. Тоді в Червоному діяв великий колгосп, який допомагав селянам з житлом. Тепер хати ніби вросли в землю, заросли кущами, дахи потрощені. Проте біля більшості збереглися криниці.
Навчили переселенців болгарським традиціям
Коли в селі закрили школу і дитсадок, Буджацька громада реконструювала будівлі під Будинок милосердя для переселенців і самотніх літніх людей. Так до Червоного приїхали 25 нових мешканців.
До Вознесенки з Червоного — вісім кілометрів бездоріжжя, тому регулярний рейсовий транспорт сюди не ходить.
Школярі дістаються до навчальних закладів в Євгенівці і Новодолинці шкільним автобусом. Дошкільнят батьки відводять до зупинки, де вихователька Юлія Кузук приймає їх і везе в дитсадок у Вознесенку.
Клуб у селі закритий після пожежі минулого року, але культурне життя не зупинилося — його активно курує Тетяна Кєлєш.
— Великі заходи ми поки що не проводимо, але святкуємо народні свята, — каже Тетяна. — Після відкриття Будинку милосердя його мешканці також беруть участь у святкуваннях. На Великдень влаштовували майстер-клас із розпису писанок, на День вишиванки — уроки вишивки.
У заходах беруть участь і діти, й старші мешканці.
— Ми традиційно святкуємо «Трифон Зарізан» і «Бабин день». Навчили цим звичаям і переселенців із Донбасу та Херсона. Спочатку їм було дивно, але потім сподобалося, — розповідає Тетяна Кєлєш.
У селі працює бібліотека. Для мешканців Будинку милосердя, яким важко виходити з дому, бібліотекарка Тетяна Заблудова приносить книги додому.
Що селян турбує найбільше?
— Страшно думати, що якщо стане зле, мене не встигнуть довезти до лікарні, — каже одна з місцевих старших жінок.
Віддаленість від медзакладів — найгостріша проблема. Однак жителі кажуть, що їм пощастило: у Червоному є своя фельдшерка.
Майже десять років у місцевому ФАПі працює медсестра сімейної медицини Ела Коваржик. Нещодавно в приміщенні зробили ремонт, а порядок підтримує молодша медсестра Алла Смотеско. Тут є майже все необхідне для надання первинної допомоги.
— Єдине, чого нам бракує, — аптеки. Деякі ліки приходять через благодійні фонди, але цього недостатньо. Щоб відкрити аптечну точку на базі ФАПу, потрібен касовий апарат, — пояснює Ела Коваржик. — Нині за ліками доводиться їздити в Буджак чи Бессарабське.
Червоненські оптимісти
У селі працює крамниця-кав’ярня: тут можна купити продукти, овочі, кондитерські вироби, напої та товари для дому. Також там подають каву і тістечка. Продавчиню Іванну Ангєлову в селі добре знають — вона мама п’ятьох дорослих дітей і бабуся одинадцяти онуків.
— Вести бізнес у селі під час війни нелегко. Багато молодих поїхали, пенсіонери відчувають фінансові труднощі. Через бездоріжжя постачальники неохоче привозять товар, тому іноді доставляємо його самі. Але ми не здаємося — людям потрібно де купувати продукти. Червоненці оптимістичні: віримо, що війна колись скінчиться і ті, хто виїхав, повернуться, — ділиться Іванна.
Історична довідка: Червоне
- За місцевими переказами, село заснували в 1828–1830 роках.
- Перші поселенці походили з волоських, трансільванських та молдавських земель.
- Початкова назва села — Міхай, на честь воєводи Міхая Хороброго.
- У 1945 році село отримало сучасну назву — Червоне.
- До 1963 року Червоне належало до Бородінського району, пізніше — до Тарутинського.
Читайте також: Озеро з лебедями, порожні хати і три учні у школі: чим живе село на Одещині
До Єлизаветівки – за бринзою
Дорога до Єлизаветівки, що належить до Богданівського старостату Буджацької громади, здебільшого проїзна: спуск до повороту на село перед війною встигли відремонтувати.
З села є автобус до Одеси, а тричі на тиждень місцевим маршрутом можна доїхати до Бессарабського.
У Єлизаветівці живуть болгари, українці та молдавани, але у повсякденному спілкуванні всі часто використовують «суржик».
Місцеві жителі дуже трудолюбиві — від пращурів-чабанів їм, очевидно, дісталася любов до худоби. Багато родин тримають корів і займаються вівчарством; є й такі, що мають по триста овець і сотню кіз. Отже місцева бринза тут — у великій кількості. Хто хоче скуштувати справжню овечу чи козину бринзу за традиційною технологією — має їхати сюди.
Для молоді перспектив немає
На старенькому дитячому майданчику журналістка зустріла Світлану, маму дошкільнят.
— Село в хорошому місці, але людей стає менше — зараз тут близько сто двадцяти мешканців. Проблема не лише у війні: село поступово стає менш придатним для життя. Школа і садок закриті, у ФАПі немає медсестри — там лише санітарка Тамара Сагурська, яка підтримує порядок, але широкого спектру послуг вона надати не може. Дороги розбиті, «швидка» не завжди може проїхати, немає вуличного освітлення. Добре, що водопровід провели перед війною — тепер є вода. Та для молоді тут обмаль перспектив, хіба що займатися фермерством, — зітхає жінка.
26 школярів та п’ятеро дошкільнят їздять шкільним автобусом до Богданівської школи й садка.
«Якщо потрібна допомога – в біді не кинуть»
У селі досі працює клуб; його директорка і художня керівниця — Галина Ревенко.
— Наші люди дружні. Коли вирішили встановити поклонний хрест, то всі скинулися і разом організували роботу. До заходів я зазвичай залучаю школярів, бо дорослим вистачає роботи. Найактивніші мешканки — Людмила Звягінцева, Тетяна Бугаєнко і Тамара Загурська — і порядок у селі тримають, і в концертах беруть участь, — розповідає Галина.
Більшість селян тут займаються фермерством: чоловіки працюють механізаторами або водіями на сільгосппідприємствах.
— Три фермери — Олександр Гроссу, Петро Личак та Іван Майдан — постійно допомагають з організацією свят. Люди в нас небайдужі, і якщо комусь потрібна допомога, ніхто не залишиться в біді, — каже Галина Ревенко.
У крамниці продають все і пишуть «на олівець»
В центрі Єлизаветівки понад п’ятнадцять років працює єдина крамниця-кав’ярня підприємця Олександра Гроссу. Тут продають усе — від продуктів до побутової техніки. Продавчиня Марія Гараба, мама восьми дітей і бабуся одинадцяти онуків, готує каву на будь-який смак.
— Хліб і продукти до нас привозять щодня. Холодильні вітрини працюють, тож усе свіже. Життя сьогодні непросте, іноді доводиться робити позики «на олівець». Але це єдина крамниця в селі, де люди можуть купити найнеобхідніше, — розповідає Марія.
Так живуть два сусідні села — Червоне та Єлизаветівка — з надією, що сільське життя відновиться, люди повернуться, а зачинені школи і садочки знов наповняться дитячим гомоном.
Історична довідка: Єлизаветівка
- На пасовищах цієї місцевості чабани оселилися в 1834 році; цю дату вважають роком заснування села.
- Першими поселенцями були переважно молдавани.
- Початкова назва поселення — Гура-Вейлор (вільно — «гора тих, хто не знає страху»).
- Пізніше назву скоротили до Гурове; місцеві й досі інколи так називають село.
- У 1945 році поселення отримало назву Єлизаветівка.
Цифра
За останні двадцять років населення Червоного й Єлизаветівки скоротилося втричі: якщо раніше в кожному селі мешкало по близько 600 осіб, то сьогодні їх поменшало до менше ніж 150.
Читайте також:
- Як у громаді на Одещині кожна гривня людей перетворюється на три: досвід Буджака
- Манзир – Лісне: село на кордоні двох світів, яке заснувала графиня Стурдзе
Створено за матеріалами: odessa-life.od.ua
