На весілля — з сокирою? Анекдоти та правда про жителів села на Одещині

Про жителів села Лиманське Ренійської громади не перестають розповідати старий як світ анекдот.

Батько запитує сина:
— Петрику, де наша сокира?
— Я збираюся на дискотеку…
— Віддай сокиру — ми з матір’ю сьогодні на весілля йдемо.
— А я?
— А ти вила візьми.

Як чоловік став «шовковим»

Житель Рені Іван Мунтян, ветеран війни в Афганістані, у Лиманському має чимало друзів, які повідали йому дві реальні історії, пов’язані з сокирою:

— Була справа так: у молодій сім’ї чоловік почав випивати і розпускати руки, — розповідає Іван. — Жінка один раз попередила, що не терпітиме рукоприкладства, другий раз попередила. Третього разу, коли чоловік у п’яному чаді поліз із кулаками, вона схопила сокиру і пішла в атаку. Побачивши дружину в страшному гніві, той миттю протверезіли. Сусіди кілька хвилин спостерігали, як жінка носилася за чоловіком із сокирою по подвір’ю. Відтоді він став шовковим. Скільки років уже живуть разом — жодного разу не підняв руку на свою дружину.

Другу історію з сокирою Івану розповів його друг, колишній митник. Колись у Лиманському, вздовж якого проходить залізниця, справді створили невеликий митний пост. Це було пов’язано з тим, що в лихі дев’яності, коли люди виживали, як могли, мешканці села Лиманського, і не тільки вони, возили рибу на продаж до Молдови — цим заробляли на життя. Поїзд Рені-Кишинів перетворився на «рибний експрес», у якому стояв нестерпний рибний сморід. З точки зору законодавства, ця торгівля була незаконною, тож митниця намагалася цьому протистояти і періодично конфісковувала товар.

— Якось пізно ввечері до митного пункту вдерся мужик у трусах і майці, очі червоні, каламутні, а в руках — сокира! — розповідав учасник історії. — Зміна остовпіла. Хитаючись, нічний гість обвів присутніх бичачим поглядом. Вирік: «Не та зміна…» — і пішов.

Казка — брехня, та в ній натяк…

Кожному гостю села Лиманське обов’язково розкажуть анекдот про сокиру. Ніби попереджаючи: будь обережний, поводься пристойно. Більшість жителів Лиманського спростовують чорний гумор на свою адресу.

Григорій Галажу

— Це — неправда, ніхто в Лиманському з сокирами на весілля не ходить. Хоча, може, один такий випадок у житті колись і був — звідси й пішло. А взагалі, якщо чесно, у Лиманському — серйозні хлопці, вони не потерплять образи і готові за себе стояти до кінця.

Іван Сучану

— Про що ви говорите — звідки сокири? У нас у селі давно проведено природний газ! Нам у господарстві сокири вже не потрібні. Але в гості сходити — на весілля, день народження, хрестини, так це так, ми це справді любимо.

Євген Махмут

— Особисто я в житті тільки один раз побився. А справа була так: на весіллі випили, закусили, посиділи. Мій родич каже: «Давай вийдемо». Вийшли з мужиками. Він мене по обличчю як ударить! Я був у шоці: за що?! Ми ж із тобою — рідня! А мене кум ще підбиває: «Тепер ти його вдар». Я — шульга, удар зліва був несподіваним для суперника, мій родич аж упав. Я йому подав руку, допоміг піднятися, ми з ним обійнялися — на тому й закінчилося.

Валентин Махмут

— У Лиманському з сокирами на весілля не ходять, ходять із горілкою або вином, із подарунками. Але чому анекдот так довго живе? Тому що в нас негласне правило: не чіпай мене — і я тебе не чіпатиму. Наливають — пий, не наливають — йди.

Тому, що господарські

— У мене є своя версія походження анекдоту, що лиманці ходять на весілля з сокирою, — каже вчитель Лиманської школи Євгенія Драгой. — У минулі часи жив у Фрикацеї майстер — виготовлювач сокир. Попит на сокири був великий, бо в господарстві це — перший за потребою інструмент. Тому кожній молодій сім’ї намагалися подарувати на весілля сокиру. А те, що лиманці — дуже хороші господарі, це вам будь-хто скаже. Так, останнім часом багато хто залишив рідне село, виїхав закордон на заробітки. Але ті, хто залишився, захоплюють своєю хазяйновитістю. Зайдіть у будь-яку хату — краса, чистота і завжди є, що на стіл поставити. Люди в нас відкриті й добродушні.

З вітерцем у Лиманське не прокотишся

У Лиманське не можна не закохатися. Якщо ви, звісно, сюди доберетеся: це — найвіддаленіше від Одеси село на півдні області. До нього веде степовими пагорбами дорога, викладена з каменів. Це не бруківка, це — кругляки, які ніхто особливо не шліфував. Такою дорогою не розженешся — здається, що шини полопаються. Але коли під’їжджаєш до Лиманського, відкривається чудовий вид на озеро Кагул.

Воно велике, близько дев’яти тисяч гектарів. У сонячну погоду озеро яскраво-синього кольору, а в негоду — сіре дзеркало. Старожили розповідають, що в страшні часи голодовки, яка була в Бессарабії в 1946-1947 роках, це озеро врятувало багатьох мешканців від голодної смерті: вони потай від влади ловили рибу і між собою розподіляли.

Державне свято села

Село, яке спочатку називалося Фрікацей, було засноване 1812 року вихідцями з Молдови. Вони обробляли землю і ловили рибу. Сьогодні тут живуть цілі династії рибалок, які ведуть промисел на Кагулі. Ця робота — для людей міцних тілом і духом, бо тягнути сітки доводиться в будь-яку погоду.

Бачили б ви, як рибалки занурюються у Водохресну купіль! Якщо на це свято стоять морози, і озеро замерзає, у ньому прорубують лунку у вигляді великого хреста. І рибалки не просто занурюються — роблять заплив від основи хреста до його вершини.

Незважаючи на те, що в цьому селі багато жителів працювали і працюють на залізниці, в районній лікарні, в поліції (будь-яка робота по змінах для сільських жителів зручна, щоб встигати вести і домашнє господарство), в Лиманському всі його жителі відзначають День рибалки — «державне свято села».

Центральна страва на ньому — рибальська юшка, зварена у величезних казанах на живому вогні. Для юшки рибу нарізають дуже великими шматками, які після приготування красиво викладають на блюдо. Щоб такі шматки залишилися цілими, не розповзлися в юшці, рибу трохи не доварюють. Розповідають, щоб отримати такий ефект, треба в казан одночасно закинути всі овочі та рибу.

Не незграбна робота

А ще Лиманське — єдине в Придунав’ї село, де зведено храм із дерева (освячено 2017 року). Щоправда, будували його не місцеві майстри, а зодчі з Житомирської області. І не сокири вони використовували для обробки та підгону колод, а сучасні електричні інструменти.