Цей центр для нас незамінний
Для багатьох родин в Одесі інклюзивно-ресурсний центр №1 став місцем, де вперше виникла надія. Тут дітей з аутизмом, ДЦП, сенсорними порушеннями та іншими складними діагнозами не лише приймали—вони були зрозумілі.
Наталя Шальверчук згадує, як її син Артем, який має інвалідність з дитинства, вперше почав уважно слухати педагога.
– Він став спокійнішим і краще розмовляв. Дізнавшись, що центру більше немає, дуже засмутився. А під час вимушеної перерви я помітила, як все, чого ми досягли, починає зникати. Йому терміново потрібно повернутись до занять, інакше буде відкат назад.
Кожне заняття і кожна кімната мали щось особливе: лагідність, довіру, терпіння. Батьки перестали почуватися самотніми у боротьбі за розвиток своїх дітей. Але одного дня цей дбайливо збудований простір було зруйновано ракетою.
– Мій син не бачить, не розмовляє, можливо, має аутизм. Але тут він почав реагувати на голос, розрізняти фактури, перестав боятись пухнастих речей і дуже полюбив кульки у сухому басейні. Найголовніше — ми вперше відчули, що нас розуміють, – розповіла Вікторія Мамонтова, мама Дані. – І коли центр зруйнували, стало дуже страшно. Бо у нас немає жодного іншого місця, де б з дитиною займались безкоштовно та професійно.
Залишились стіни без даху, знищений зал, понівечені меблі — і велика тривога в серцях. Це був не просто центр. Це був шанс. Тепер, коли двері тимчасово зачинені, багато родин переживають: чи зможе їхня дитина не втратити те, чого вдалося досягти? Ніна Міхнюк теж хвилюється за майбутнє своєї доньки Насті.
– У нас гіперактивність після важкої інфекції. У звичайному дитячому садку Настя протрималась лише два тижні. Потім була вчителька вдома, але цього було мало. І тільки в центрі вона знайшла своє місце. Там працювали з нею різні спеціалісти – і це дало результат. Ми дуже сподіваємось, що центр відновить свою діяльність, адже він потрібен багатьом таким дітям, як моя Настя.
Стрілочки на асфальті і шлях до себе: як у центрі діти вчилися жити
Перед входом до інклюзивного центру кожен – і дорослий, і дитина – проходив невеликий шлях. Від воріт до будівлі вели кольорові стрілочки на асфальті. Для дітей це був захоплюючий квест, гра, яку вони проходили з радістю. Дорослі ж бачили в цьому більше — за ці кілька кроків діти встигали трохи заспокоїтись, вийти з метушливого ритму міста та підготуватися до важливої справи — роботи над собою.
Центр не був лише про заняття — це був шлях. Шлях до досягнень, до розуміння себе. У кожної дитини — свій шлях, іноді повільний, іноді стрімкий. Але тут вірили: перерви болять. Все, чого навчилися вчора, може розсипатися вже завтра, якщо зупинитись. Тому, окрім занять, батькам давали “домашні завдання”. Не для оцінки, а для майбутнього.
– Спочатку батьки ображались, – згадує реабілітологиня Світлана Трапезникова. – Вони думали, що можуть залишити дитину і трохи відпочити. Але ми пояснювали: розвиток не можна покласти на інших. Він триває вдома щодня у кожній деталі. Лише родина може зробити цей шлях стійким.
Крок за кроком, стрілочка за стрілочкою, діти — а з ними й батьки — вчилися йти назустріч один одному. Навіть коли будівлі більше нема, ця дорога продовжується. Вона — всередині. І вона триває.
Пухнасті терапевти Ляля, Трамп та Боня
Центр запам’ятався тим, що надавав дітям не лише знання та розвиток, але й відчуття радості. Тут жили коти – Трамп і Боня. Вони з’явились під час будівництва, оселились самі та стали частиною команди.
Дітям подобалось, що котики завжди поряд — тихі, спокійні, лагідні. Пізніше з’явилась і собака — лабрадорка Ляля. Її подарували центру на відкриття, і вона пройшла спеціальну підготовку, аби стати каністерапевткою.
Робота із собаками стала основою методу каністерапії. Багато дітей, які не хотіли говорити з кимось, вперше заговорили саме до Лялі.
– В нас був цікавий випадок, – ділиться Світлана Трапезникова. – До центру приходив хлопчик, який на тварин не звертав уваги. Одного разу він виходив після занять і щось їв. Ляля помітила в його руці їжу, підбігла і легенько відібрала печиво. Я вибачилась, але наступного дня мама сказала: хлопчик почав звертати увагу на всіх тварин. Такого прориву не сталося б без Лялі.
Багато дітей бояться собак. Ляля успішно допомогла подолати цей страх.
– Одного разу дівчинка настільки загралася із собакою, що не хотіла йти додому. Я запропонувала провести її разом з Лялею. «Лялі потрібна шапка, бо холодно, – сказала тоді дівчинка, – мене ж мама без шапки не пускає, значить і їй не можна!» – згадує педагог.
Поруч з Лялею завжди була ще одна собака — вівчарка Холлі. Вона не працювала з дітьми, але була найкращою подругою терапевтки, яка втомлювалась після щоденних занять.
В центрі дбали про харчування і був свій театр
Під керівництвом Тетяни Макарової тут створили школу здорового харчування, де батьків навчали готувати безглютенові страви. Це не була модна дієта — для деяких дітей, особливо з непереносимістю, це означало зменшення болю, покращення самопочуття та навіть розвиток мови. Саме звідси ідея безглютенового меню розійшлася по школах та садочках Одеси.
В інклюзивно-ресурсному центрі був створений свій театр. Його засновник Фауст Міндлін підбирав кожному підопічному особливу роль.
Гіперактивні діти грали метеликів, які можуть вільно літати сценою. Дівчинка з ДЦП стала іноземкою з акцентом – та всі слова, які вона тягнула, раптом заговорили природно. Діти чекали репетицій як справжнього свята. На сцені вони не були “інакшими” — вони стали героями.
Центр працюватиме за будь-яких обставин
Директорка департаменту освіти Олена Буйневич наголосила, що центр обов’язково відновить роботу. Можна знищити будівлі, але не можна знищити колектив, який довів свою здатність вирішувати найскладніші завдання та допомагати багатьом особливим дітям. Заради них центр розпочне нову діяльність в іншому місці вже найближчим часом. І продовжить працювати там, поки відновлюється стара територія. Таку обіцянку дали колективу та всім одеситам у мерії.
