Його маршрут
Зараз Григорій Миколайович в Одесі. Усього на тиждень…
Центральна алея в Аркадії. Спека… Григорій Миколайович – в інвалідному візку. Йому виповнилося сімдесят сім. В нього немає ніг і пальців на руках (численні осколкові поранення – наслідок далеких-далеких відомих подій в Чехословаччині під час Празької весни). Чотири роки тому не стало його дружини…
Чим займається? Та звичною своєю справою, яка стала для нього сенсом життя з 2014 року: він збирає кошти для ЗСУ. Він збирав їх навіть під час окупації Херсона… Під гімн України й українські пісні. Так, так! Саме так: під час окупації кожного дня він виходив «на свій маршрут» і збирав гроші на допомогу нашим військовим.
– Все так і було. В мене навіть був свій маршрут, – каже наш герой і знов усміхається.
В нього дивна усмішка: майже непомітна, але щира. Він взагалі дуже щира людина, тому й, мабуть, про свою «легендарність» чути не хоче.
– Та невже Вам не було лячно?
– Звісно, було. Я ж жива людина. Орки, місцеві колаборанти, які дуже-дуже намагалися вислужитися, погрожували мені… Їздив по своєму маршруту, як по мінному полю. Я взагалі більш боявся місцевих колаборантів. Бо ж вони мене добре знали. Знали, що з 2014 року я допомагаю ЗСУ – чим і як саме. Але знав інше: все що роблю – це правильно… Така повинно бути, така в мене робота. Якщо любиш країну, то роби для неї, що можеш. Я і робив, і роблю.
З окупованого Херсона, де він прожив понад п’ятдесят років, йому допомогли втекти тільки тоді, коли він усвідомив дві важкі речі:
– Стало відомо, що вороги з мене хотіли зробити «героя» пропагандистського ролика: літній інвалід на візку отримує російський паспорт, бере участь у так званому референдумі. Подумав: цього не станеться ніколи! А ще дізнався, що можу попасти в місцеву катівню орків…
Потім дізнався, що в його квартиру (коли він був вже майже у безпеці) вороги таки «зазирнули»: навіть виламали двері. Та було вже пізно. Григорій Миколайович зізнається: сам здивований, як йому пощастило вчасно втекти за допомогою друзів.
Тепер він живе у Запоріжжі, хоча говорить про себе: «Я живу в Україні. Бо кожне українське місто – то наша, моя земля». Наш герой з тої пори їздить містами України і продовжує збирати кошти на допомогу ЗСУ. З гордістю називає себе «воєнним волонтером».
Мене надихає Україна та її доля
О, ця аркадійська алея!.. Люди йдуть на пляж, сонце пече немилосердно. Розмова триває, українська музика лунає. До волонтера час від часу підходять люди. Хтось мовчки дістає гроші на донат, хтось каже нашому герою: «Дякуємо!», хтось навіть обіймає волонтера, немов зустрів рідну людину після довгого розлучення…
Що далі?
– Зараз я в Одесі, потім збираюсь до Миколаєва. А далі буду намагатись поїхати в Херсон. Мені дуже потрібно там побувати – набратись необхідного емоційного настрою, який дуже важливий для мене. Я намагався надихати херсонців під час окупації. А от тепер потребую отримати від херсонців те саме… Але ж найбільше мене надихає віра в нашу Перемогу. Україна буде вільною! Це моя віра! Ми всі повинні твердо вірити в це! Треба тільки ще трохи почекати…
Перепитую про оце «трохи», та наш герой одразу попереджає, що не стане називати ніяких дат: він їх, звісно, не знає, а «гадати» не стане.
Слухаю Григорія Миколайовича – і, мабуть, розумію таємницю його дивної ледь помітної трохи дивної усмішки. В ній – сама реальність, все наше сьогодення – і біль, і тривога, і надія разом немов «змішались» в ній. А ще почула від нашого героя під кінець бесіди:
– Не уявляю себе без своєї батьківщини. От побував кілька днів за кордоном у справах. І що? Дихати навіть стало важко, думав про одне: скоріш би повернутися в Україну. От ви питали, що мене надихає. Україна та її доля і надихає понад усе. А коли батьківщина в біді, то й ми – в біді. І треба нам усім щось робити задля Перемоги! Твердо вірю: буде наша Україна щасливою і квітучою!..
Фото авторки
