Ключові моменти:
- У воєнний час перевірена інформація стала життєво важливою для людей
- Соціальні мережі не замінюють журналістику й професійну перевірку фактів
- Через війну журналістам значно ускладнилося працювати й отримувати коментарі
- Авторка переконана: суспільству журналісти й надалі потрібні
6 червня відзначається День журналіста. Після початку повномасштабного вторгнення роль медіа переосмислилася: журналісти не лише інформують — вони допомагають людям орієнтуватися в кризі, відсіювати фейки та знаходити корисні відповіді на нагальні питання.
За даними Інституту масової інформації та Національної спілки журналістів України, за час великої війни загинули десятки українських медійників. На цьому фоні колонка журналістки Таї Найденко звучить особливо щиро — про вартість правди, втому від інформаційного шуму та про те, чому професійна журналістика залишається необхідною.
Чому наша журналістика досі жива?
У перші тижні повномасштабного вторгнення інформація була надзвичайно цінною. Одні не могли повірити й безупинно шукали підтвердження в ЗМІ. Інші не сумнівалися й теж тримали руку на пульсі, щоб вчасно реагувати — озброюватися, евакуюватися чи ухвалювати інші рішення. З Одеси рушили евакуаційні поїзди на Захід, без розкладу і безкоштовно, і люди годинами чекали на перонах, аби виїхати хоч у коридорі вагону.
Всі хотіли знати: що відбувається в місті й країні, як працюють банки й установи, для чого потрібна комендантська година, коли повернеться нормальний розклад поїздів, що покласти в тривожну валізу, як діяти під час повітряної тривоги, як зв’язатися з рідними без інтернету, як зберегти спокій?.. Тисячі запитань, на які сухі офіційні повідомлення часто не давали зрозумілих відповідей.
Робота журналіста в ті дні була важливішою, ніж коли-небудь раніше, і я ніколи не відчувала більшого професійного гордості.
Перший після початку широкомасштабної агресії випуск друкованої газети відповідав на ті ж життєво важливі питання читачів. Він розповсюджувався безкоштовно. Не обійшлося без місцевих курйозів: наступного дня деякі крамниці вже продавали цей номер, навіть попри те, що на першій сторінці було написано «Спецвипуск. Безкоштовно». І його все одно купували. Ось наскільки інформація тоді була на вагу золота.
Сьогодні, через роки війни, обсяги інформації стали такими великими, що важливо не потонути в них. Медіа повернулися до звичного режиму. Телеграм-канали створюють ілюзію постійної інформованості. Військові знімають відео з фронту. Блогери радять, що відчувати й як діяти. Навіть пресслужби навчились говорити більш людською мовою.
Тому багатьом здається, що журналістика втратила актуальність. Навіщо вона, коли в соцмережах кожен сам може розповісти свою версію подій? Про престиж професії та її роль говорити не хочеться — особливо, коли середня зарплата у галузі за минулий рік не підросла, а навіть трохи впала. Де зараз гроші для медіа? До виборів далеко, гранти невеликі, рекламодавці не готові щедро інвестувати — триває війна.
За офіційними даними, загинуло щонайменше 150 медійників, частина з них загинула, виконуючи обов’язки в ЗСУ, інші — під час журналістської роботи. Це не найкращий час для професії.
Майже всі мої улюблені експерти, яких я залюбки запрошувала для ґрунтовного коментаря, нині теж у лавах армії. Фахівці з технологій, менеджменту ОСББ, правозахисники, поліціянти, екологи, економісти, спортсмени — багато хто перекваліфікувався на військову справу. Водночас військові часто уникають спілкування зі ЗМІ: командування застерігає або прямо забороняє давати інтерв’ю. Через це трапляється таке: військовослужбовець відмовляється коментувати навіть проста справа, дозволяючи лише анонімні заяви, а коли питання накопичуються, інформація часто з’являється у відкритих особистих блогах…
Здається, ніби все змінилося назавжди. Але ключове лишається незмінним. У блозі, навіть найчеснішому, зазвичай одна точка зору. І саме журналіст потрібен, щоб зібрати кілька думок, іноді протилежних, об’єктивно зіставити їх і зробити висновки. Інформація в анонімному телеграм-каналі рідко має відповідальність за правдивість, і «інфа з перших рук» часто виявляється хибною. Журналіст може поїхати на місце подій, знайти підтвердження чи спростування, добитися коментарів від чиновників. А ті, у свою чергу, зацікавлені іноді лише в тому, щоб прикрити власні недоліки — тому навіть активні офіційні сторінки не гарантуть правди.
Отже, сьогодні робота журналіста анітрошки не втратила значення.
Бо кожне джерело прагне донести свою правду — частину правди, вигідну саме йому. І лише журналіст прагне надати широку картину. Хоч ми й не ідеальні, хоч нам теж важливо подобатися аудиторії (бо ми залежимо від кліків, лайків і репостів), хтось має щоденно робити рутинну роботу — давати перевірену й різнобічну інформацію. Інших кандидатів на цю роль поки що немає.
Якби це була урочиста промова, можна було б підняти келих за сміливість суспільства шукати правду і за сили журналістів її знаходити й розповідати.
А можна й простіше, без пафосу:
— Не ховайте журналістику завчасно. Вона ще не раз знадобиться.
Читайте також: Незламне: як ведеться літопис оборони Півдня
Створено за матеріалами: odessa-life.od.ua
