Заняття з веслування та у тренажерній залі, навчання в університеті, ведення особистого ютуб-каналу – у такому насиченому житті немає нічого дивного, якби не одне але. Усім цим займається людина, яка не бачить. Спілкуючись з Олегом Автомєєнком, дивуєшся і водночас захоплюєшся його любов’ю до життя, наполегливістю та силою духу.
«Війна для мене почалася давно»
– Пане Олеже, далеко не всі були готові брати участь у бойових діях 2014-го. Що мотивувало вас?
– Я випускник Одеського інституту Сухопутних військ. Звільнившись за скороченням штатів, за кілька років знову повернувся до ЗСУ – у 2014-му, під час першої хвилі мобілізації. Хоча тоді навіть не всі друзі зрозуміли мій вибір, питали, навіщо це мені. Інакше не міг, це, по-перше, моя професія (спеціалізація «застосування механізованих танкових підрозділів»), а по-друге, якщо ти чоловік і офіцер, – бери зброю і захищай.
Дебальцеве, Артемівськ, Світлодарська дуга, Мар’їнка, Новомихайлівка – географію сходу України Олег вивчав на полі бою багато років, на щастя, без серйозних поранень.
– Де ви зустріли повномасштабне вторгнення?
– Я тоді перебував у Волновасі, на третій день отримав поранення. Стояв біля танку, в який прилетіло. Якась мить – спалах і темнота. Я палаю, весь в осколках, руки не відчуваю. Мені пощастило, що поруч стояв другий танк, і мене зі ще кількома пораненими закинули на нього та повезли. Я дуже «важкий» був. Нас почали возили по шпиталях Донеччини: ні Новосілка, ні Курахове через обстріли нас не приймали. Взяли аж у Покровську. Поки до нього їхали, я вже на медиків кричав, називав їх фашистами, бо рука боліла пекельно. Мене знеболювали, але це не допомагало. Покровського шпиталю я не пам’ятаю, втратив свідомість ще у машині, прийшов до тями вже у Дніпрі, прив’язаний до ліжка. Питаю у сестричок, навіщо, а вони кажуть, щоночі я у бій рвався, троє медиків втримати не могли. Знаєте, перше, що зробив, – рукою намагався поворухнути, бо ще під час евакуації чув, як лікарі казали, що руку, напевно, доведеться ампутувати. Обійшлося, лише мізинця втратив.
– Ось про очі не думав, бачив плями то темні, то світлі, гадав, може порох, осколки в очах або пов’язка. Кажу медикам: «Ви мені очі відкрийте». А у відповідь: «З очима, хлопче, у тебе проблеми». І пояснили, що правого ока вже немає, а ліве практично не бачить. Якось у це не хотілося вірити, чіплявся мозок за надію, може, десь в іншому місці допоможуть.
– А до інших лікарів зверталися?
– Багато хто мене оглядав. Поїхали до Львова і там теж підтвердили – бачити я не буду, дуже сильно сітківка пошкоджена. Зробили декілька операцій у Хорватії та Польщі, треба було осколки витягнути, і я повернувся додому. Мене списали і відправили на пенсію.
«Не було способу суїциду, який я не обмірковував»
– І що далі?
– Я думав, що далі не буде. Коли дізнався остаточний вирок лікарів і повернувся додому, було важко, думок про самогубство і вибір способу позбавити себе життя було багато. Окрім того, довелося перевірити на собі відоме прислів’я, що годинник показує час, а час – людей. Більшість друзів, знайомих просто розчинилися, навіть слухавку не брали. Постійно в голові нав’язливі думки: що тепер робити, як жити, як годувати сім’ю. Дружині взагалі пропонував здати мене в інтернат. Це був нелегкий період. Перше, з чим стикаєшся і що дратує, – інформаційний вакуум.
Підтримувала мене родина дуже потужно, а ще – поляки. Я дуже вдячний моїм польським друзям і знайомим. Саме завдяки їм я зрозумів, що не все так погано. У Лодзі (місто у Польщі) нами опікувалася бригада місцевого ТРО й Спілка незрячих. Саме там мені вперше показали, як орієнтуватися у просторі, користуватися звичайними речами, обслуговувати себе самостійно. Та й ставлення людей було приємним, наприклад директорка готелю, у якому ми перебували, змінила номер на більш зручний для мене. Навіть росіян не заселяла, коли дізналася, що я колишній військовий.
– В Україні якесь навчання ви проходили?
– Так, у Львові. Я просто у захваті від того, наскільки це місто є інклюзивним, з Одесою взагалі не порівняти. Мені соцзахист одеський запропонував поїхати у Львівський навчально-реабілітаційний центр.
– Нам читали лекції незрячі. Одна подружня пара мене дуже вразила, попри повну сліпоту, вони працюють, дістаються роботи самостійно, подорожують, народили дитину. Це навчання мені багато дало і у плані мотивації також.
«Не дивись у минуле, тобі там нічого робити»
– Як народилась ідея опанувати соцмережі та створити ютуб-канал?
– Наприкінці 2023 року, ще до поїздки у Львів, я сказав собі: «Зберися, нарешті, ганчірко! Почни щось робити». Я потроху опановував гаджети, моніторив інфопростір і зрозумів, що для незрячих пропозицій практично немає. Отак і вирішив дізнаватися про нові додатки та прилади для незрячих і розповідати про це іншим. Спершу це був телеграм-канал, далі – сторінка в інстаграмі під ніком «Незрячий ветеран». Зараз, коли переглядаю перше відео, мені трохи смішно, такий тремтячий голос був.
– Про що був перший випуск?
– Просто розповів про себе і свої подальші плани. Особливо ні на що не розраховував, думав, хейтити будуть. І тут телефон просто починає розриватися – за добу 18 тисяч переглядів! Далі вирішив створити й ютуб-канал «Життя на дотик». Виходжу в ефір, викладаю відео: як опановую звичні для більшості людей речі, варю каву, прокладаю маршрути тощо. Дещо підписники просять висвітлити, але здебільшого теми обираю сам. Головне – донести до незрячих думку, що життя не зупинилося з втратою зору, воно просто ніколи не буде таким, як раніше.
– Ваше життя не на паузі, воно вирує. Ви стали студентом, також фізичній активності приділяєте значну увагу.
– Саме так. Моя колишня професія – військовий, тому працювати за фахом нереально, тож я вступив до Маріупольського державного університету, спеціалізація політологія. Вчитися подобається, до того ж зручно, навчальний процес відбувається в онлайн-форматі, у них адаптована для незрячих навчальна платформа. А спорт – це і фізична, і психологічна реабілітація. Коли веслую – просто вимикаюся, немає думок, тільки процес, тільки вода, човен, я і всесвіт. Ще тренажерну залу відвідую, м’язи не завадять.
«Одеса фактично не пристосована для незрячих»
– Переглядала ваші відео і мене зачепила фраза: «Життя – це як спортивна зала: повернеш голову праворуч, а там ті, хто кращі за тебе, повернеш голову ліворуч – ті, хто готовий віддати все, щоб бути у такій фізичній формі, як ти. Тому єдиний, з ким ти повинен змагатися у цьому житті, ти сам. Ставай кращою версією себе. Хвали себе, навіть за маленькі досягнення, зосередься на шляху до своєї мети, ні на кого і ні на що не відволікайся». Якою є ваша мета, чи, можливо, їх декілька?
– Хочу передавати свої знання, свій досвід, хочу щось робити в Одесі для незрячих.
– До речі, наскільки вам комфортно у місті? Ви можете бути автономним?
– Це дуже болюча тема. Мені прикро за Одесу. Маючи можливість порівняти умови безбар’єрності за кордоном та в інших українських містах, хочу сказати, що у нашому практично нічого не зроблено. Хоча є в Одесі люди, які хочуть це змінити, – і в державних структурах, і серед приватних підприємців. Мене запрошували допомогти перевірити інклюзію в ресторані, на пляжі. Проте загалом картина є сумною. Спробуйте заплющити очі й дорогу перейти навіть у центрі міста, чи до пенсійного фонду по сходах піднятися. Як на мене, людей з особливими потребами треба підхоплювати ще на етапі госпіталів, надавати їм максимум позитивних емоцій, допомоги різноманітної та більше працювати над інклюзією в Одесі.
«Допомагати треба вміючи»
– Що б ви могли порадити людям, які втратили зір і віру у своє майбутнє?
– Поки сама людина не захоче, її ніхто не витягне. Ви залишилися живі, а це – головне. Якщо людина переживає, що вона для рідних тягар, то треба зробити так, щоб тягарем не бути. Вірити і вчитися. Людина багато на що здатна, але попрацювати доведеться.
– А що робити нам, оточуючим? Як допомогти, підтримати?
– Перше правило незрячих і усіх людей з обмеженими можливостями: «Поважайте нашу автономність». Взагалі все залежить від ситуації. Допомогу необхідно надавати лише тоді, коли ви бачите, що людина дезорієнтована. Спочатку обов’язково запитайте, чи людина потребує допомоги, і якої саме. Не хапайте і не тягніть, незряча людина сама має вас взяти за руку. Озирніться навколо, якщо ваш сусід, знайомий отримав важке поранення, допомагати потрібно якомога раніше. От моя адаптація затрималася майже на рік, бо я просто не знав, що робити, а ніхто не підказав. У нас незрячі переважно вдома сидять, несоціалізовані, почуваються непотрібними. За таких умов бути вмотивованими складно. Проте, ще раз кажу – все залежить від нас самих і нашої віри в себе.
– Дякую за розмову і захист, пане Олеже! Успіхів вам!
Зустрічі з такими людьми, як Олег Автомєєнко, завжди лишають по собі довгий післясмак: дріб’язковості власних проблем, захоплення стійкістю та жагою до життя і думки, як мало ми робимо для тих, хто, захищаючи нас, віддає найцінніше.
