Ринок праці: програми є, але ветеранів у статистиці замало
Блок, присвячений працевлаштуванню, викликав одну з найгарячіших дискусій. Питання забезпечення сімей — надзвичайно болюче для багатьох захисників після повернення з фронту. За інформацією Центру зайнятості, небагато ветеранів звертаються по допомогу у пошуку роботи чи навчанні. І ще менше тих, хто наважується взяти державний грант на власний бізнес. Минулого року лише близько ста захисників та їхніх родин в Одеській області скористалися такою можливістю.
Директорка Одеської філії Центру зайнятості Тетяна Канава говорить відверто:
«Ми розраховували на значно більше заявок від ветеранів. Наразі по області близько тисячі звернень — це надто мало. Ринок праці активний, вакансій достатньо, діють програми перекваліфікації, навчання та гранти від 200 тис. до мільйона гривень для бізнес-ініціатив. Проте багато людей або не знають про ці можливості, або не вірять, що система дійсно працює для них».
Директор Одеської філії ООЦЗ Тетяна Канава (праворуч)
Вона пояснює, що центр не дає «чарівної кнопки», але пропонує інструменти:
«Ми не знайдемо роботу одним кліком, але допоможемо людині визначити свої сильні сторони, опанувати нову професію і підготувати документи для отримання фінансування на бізнес. Ветерани мають неймовірну дисципліну й мотивацію — саме вони можуть стати основою малого бізнесу. Ми вже бачимо сім’ї, де один за одним беруть гранти, відкривають кав’ярні, майстерні, сервісні центри. Це — нова економіка, і її фундаментом часто стають ветерани».
Про грантові ініціативи для ветеранів розповідає також керівник громадської організації «Захист держави» в Одеській області Олексій Земляний:
«Як людина з бізнес-досвідом, я вірю: краще створювати робочі місця, ніж довго їх шукати. Одне з головних завдань форуму — надавати практичну допомогу захисникам. Наші воїни відповідальні і цілеспрямовані. Коли вони започатковують власну справу, то забезпечують не лише себе, а й запрошують у команди побратимів. Ми домовились із Центром зайнятості про спільну підтримку в отриманні грантів. ГО «Захист держави» безкоштовно допомагатиме у підготовці бізнес-планів, навчанні й, найважливіше, у менторському супроводі після отримання гранту — з модулями з фінзвітності, реклами та маркетингу».
Після виступів кілька військових та їхніх дружин фотографували слайди з інформацією про гранти, наставницькі та навчальні програми. Частина відвідувачів відразу підходила з конкретними питаннями та кейсами.
Керівник ГО «Захист держави» в Одеській області Олексій Земляний
Спорт як точка повернення
Один із найемоційніших напрямків форуму — реабілітація через спорт. Про свій досвід говорили не теоретично, а з перших рук.
Каріна Осадченко, гравчиня національної ампутфутбольної збірної, ділиться:
«Коли я втратила ногу, здавалося, життя скінчилося. Перше тренування було страшнішим за будь-який екзамен. Проте саме тоді я відчула, що ще можу. Я можу рухатися, змагатися, перемагати. Коли до нас приходять ветерани з ампутаціями або важкими травмами, вони часто не вірять у себе. А вже через півгодини тренування змінюється вираз обличчя — спорт повертає контроль над власним життям».
Каріна Осадченко, гравчиня національної ампутфутбольної збірної (друга зліва)
Вона також говорить про іншу, гіршу сторону реальності:
«Дотепер трапляються спортзали, де ветерану кажуть, що він нібито лякає інших клієнтів. Людині з протезом, яка вперше вийшла з дому, радять займатися вдома. У 2025 році це здається абсурдом, але такі випадки є — і поки вони трапляються, говорити про сучасну реабілітацію важко».
Адаптивний спорт: безпечний простір, створений самими ветеранами
Олександр Вороновський, керівник адаптивного спортивного центру, висловлюється різко:
«До нас прийшов підполковник, який підірвався біля Маріуполя. Він ходив по звичайних залах і чув від персоналу: навіщо ви тут, нам це не по душі. Людина, що ризикувала життям за країну, не могла знайти місце, де її не виганяють. Саме тоді ми вирішили: поки не створимо свій простір, де ветеран почуватиметься в безпеці, нічого не зміниться».
Центр збудували силами громади — без грантів і донорів.
Нині там безкоштовно займаються близько 60 дітей військових і переселенців, тренуються ветерани й діючі військові. Є зал бойових мистецтв, добудовують інклюзивний тренажерний зал.
«Це не бізнес, це питання совісті, — каже Вороновський. — Перші тренування найважчі: люди бояться болю, бояться видатися слабкими, бояться інших. Уже через тиждень з’являються жарти. Через місяць люди приводять друзів. Це говорить про те, що простір став безпечним. А там, де є безпечний простір — починається справжня реабілітація».
Ветерани додають: у роздягальнях таких залів відбувається найголовніше — щирі розмови про біль, безсоння, агресію, страх, те, про що інколи не говорять психологам, але говорять тим, хто пережив те саме.
Форум підтримки ветеранів
Ігри Нескорених: не про нагороди, а про власну ідентичність
Ілля Пилипенко, ветеран морської піхоти, співзасновник ГО «Вільні воїни» та учасник Invictus Games, розповідає про інший бік спорту — пошук себе:
«Після поранення ти втрачаєш чітке уявлення про себе: раніше ти — військовий, морпіх, а тепер хто? Для мене Ігри Нескорених стали точкою відліку. Там ніхто не цікавиться, що з тобою сталося — там ти спортсмен. Людина, яка бореться, а не об’єкт жалю».
Проблеми починаються вже після повернення додому:
«Повертаєшся з цим досвідом і розумієш, що в місті немає умов для тренувань: ні волейболу сидячи, ні баскетболу на візках, немає тренерів, які знають про особливості ампутацій. Люди хочуть займатися, але не знають, куди йти. Тому ми почали створювати свої команди та ініціативи. Бо якщо не ми — то хто?»
Його слова викликали в залі не оплески, а тихе схвальне мовчання та погоджувальні кивки — бо це питання ідентичності, яку важко описати цифрами.
Учасники Ігор Нескорених
Освіта: ветерани як наставники для молодого покоління
Освітній блок показав інший ракурс — ветерани не лише отримують послуги, а й виховують нові кадри.
Сергій Козаченко, ветеран і помічник ректора Одеського університету внутрішніх справ, зазначає:
«У нашому виші працює 17 ветеранів з інвалідністю. Це люди, які втратили здоров’я, але не втратили сили духу. Вони не лише працевлаштовані, а й передають досвід. Курсанти слухають їх не тому, що так треба, а тому що перед ними люди, які знають, що таке бій, страх і прийняття рішень у секунди. Цьому не вчать у підручниках».
Сергій Козаченко, ветеран і помічник ректора Одеського університету внутрішніх справ (ліворуч)
Університет також запровадив програму повернення коштів за контрактне навчання для дітей військових і безкоштовну адаптивну автошколу.
«Якщо людина мала водійські права до поранення, але тепер потребує адаптованого керування — ми це організовуємо. Це не благодійність, це елементарна повага», — підкреслює Козаченко.
На форумі та в кулуарах піднімали тему інклюзивного простору. Представники ГО наголошували: завдання держави й місцевих громад — створити зручне середовище для ветеранів.
Ангеліна Любчак, очільниця ГО «Родина янголів світла», додає:
«У мене є підопічні, які фізично не можуть спуститися з п’ятого чи шостого поверху без ліфта. Це не питання мотивації, це домашній полон. Ми можемо скільки завгодно говорити про пандуси й інклюзію, але поки людина не може вийти з квартири — усі ці слова нічого не варті».
Далі лунало те, що давно чекало свого голосу:
«Потрібні районні ветеранські офіси — критично необхідні. Людина не повинна їздити півміста на милицях у маршрутці без пандусів, щоб потрапити в кабінет на третьому поверсі без ліфта. Ветеран не має витрачати сили на боротьбу з інфраструктурою — його завдання: відновлення, адаптація та побудова нового життя. А зараз часто виходить навпаки».
Тему доступності підкреслює і голова ГО «Захист держави» в області Олексій Земляний, наголошуючи на системному підході:
«Ми бачимо проблеми, бо працюємо поруч із людьми. Проте потрібні відповіді від державних структур — і швидше. Рішення мають бути оперативніші. Менше паперової тяганини, більше конкретних дій. Люди не можуть чекати роками — дехто не має на це часу».
Він також зауважує: без системної інформаційної роботи багато програм залишаться лише на папері:
«Якщо не буде належної інформаційної підтримки, системи не з’явиться. Людина повинна отримувати інформацію про права, програми та можливості офіційно — не від знайомих у Viber, а через районні осередки, ком’юніті-центри, громади. Коли ветеран каже, що три місяці не може знайти інформацію про протези чи посвідчення УБД — це не його проблема, це проблема системи. І змінювати це треба вже зараз».
Коли система губить людей у чергах
Окрему частину дискусії займали питання медичної допомоги й протезування. Зал реагував на цю тему особливо гостро.
«Черги величезні. Хтось чекає три місяці, хтось рік. Знаю хлопців, які відклали протезування, бо не могли пробитися крізь бюрократію, — каже Каріна Осадченко. — Проблема не в тому, що програм немає — вони є. Але люди не знають, з чого почати. Після поранення людина не повинна ночами сидіти в інтернеті й шукати, як оформити документи. Але вона це робить, бо держава чекає, поки людина сама доб’ється кабінету».
Зал підхопив короткі репліки:
- «Мене п’ять разів ганяли з кабінету в кабінет»,
- «Я чекаю протез вже восьмий місяць»,
- «Потрібно нести довідки, які держава й так має в базі».
Ці дрібні голоси — неофіційні, але саме вони часто не потрапляють у звіти.
Із зали лунало багато гострих запитань
Навіщо потрібні такі форуми
Після офіційної частини ніхто не поспішав розходитись. Люди стояли групками, обмінювалися телефонами, питали про досвід протезування, нотували контакти юристів і психологів. Тренери домовлялися про нові групи, волонтери — про спільні візити до госпіталів.
Форуми потрібні для того, щоб:
- чути один одного, а не тільки говорити «зверху вниз»;
- об’єднувати людей, що проходять схожі виклики;
- шукати й впроваджувати спільні рішення, а не чекати вказівок;
- будувати мережі підтримки там, де раніше була тиша;
- надавати голос тим, кого зазвичай не слухають.
Саме тут видно реальну картину — не в паперових звітах, а в живій реакції людей.