Сонячний день третього березня. Поруч з будинком, де все ще продовжуються пошуки та розбір завалів після тої страшної ночі другого березня, з’явилось щось на кшталт «трагічного містечка».
Літній чоловік тихо каже жінці:
– Це не місце трагедії. Це місце вбивства…
Тут – розбір завалів… А тут – меморіал пам’яті загиблих. І на той час, коли ми тут перебуваємо, ще невідома кількість загиблих: пошук триває.
А люди несуть і несуть до Меморіалу іграшки, квіти, свічки та лампадки. Хтось тихо плаче. Але таких мало. Люди стоять з сухими очима і мовчки дивляться на це саме місце вбивства. І від того – ще жахливіше на душі.
– Я всі сльози ще на початку війни, здається, виплакала, – каже жінка, що принесла квіти.
Просить вибачення, що не може говорити:
– Вибачте, але що тут можна сказати? Не можу я нічого ні вам сказати, ні собі… Ні сліз в мене, ні слів… Не могла не приїхати, от і все… Такий жах, таке горе!
З боку знов лунає тихе: «Вбивці!..».
Спортивний майданчик поруч перетворився на містечко милосердя. Тут працюють волонтери та міські служби. Гаряча їжа, вода, усіляка допомога, навіть психологічна…
Все поруч з понівеченим будинком сповнене болем і жахом. А ще – люттю до вбивць… Прокльони на адресу ворога теж почула.
Перша сонячна-сонячна неділя березня…
В Одесі – день скорботи…
Фото авторки
