Ключові моменти:
- Акції під егідою «Комітету захисту демократії» відбулися в 22 містах Польщі.
- Раніше подібну петицію до уряду підписали близько 11 тисяч осіб.
- Причина протестів — різке зростання вербальної та фізичної агресії щодо українців.
- Борис Тинка закликав не судити всю країну за агресивними випадками в мережі.
«Моя Польща не б’є»: як проходили акції
Демонстрації стартували після 17:00 і охопили майже всю країну. Учасники тримали плакати з вимогою солідарності й захисту прав людини.
Один із транспарантів закликав не розділятися і виступав за мир та майбутнє.
Перед цими акціями відбулася п’ятнична маніфестація під гаслом «Моя Польща не б’є, не ображає і не підбурює». Організатори передали до канцелярії прем’єр-міністра та МВС петицію з вимогою жорстко протидіяти ксенофобії та насильству.
У Міністерстві внутрішніх справ різко відреагували на скандальні заяви ультраправих політиків, зокрема щодо депортацій, назвавши їх небезпечним популізмом.
Думка: «Українці — це вже частина польського суспільства»
Борис Тинка — польський письменник, гід і волонтер — прокоментував ситуацію. Він розповів, як змінилося ставлення до українців у Польщі від початку вторгнення 2022 року.
Коли в лютому 2022 року почалося повномасштабне вторгнення, Польща відчинила двері. Вокзали перетворилися на пункти допомоги, поляки приймали українські родини у своїх домівках і організовували транспорт, продукти та ліки.
Мільйони українців знайшли там прихисток. Тоді говорили, що поляки й українці стали однією спільнотою перед обличчям агресії.
Сьогодні натомість з’являється питання: що залишилося від тієї солідарності?
9 серпня 2026 року мешканці 22 польських міст вийшли під гаслом «Не будь байдужим». Протестували проти хвилі хейту, ксенофобії, націоналізму й насильства щодо українців та інших меншин.
Маніфестації пройшли у Варшаві, Кракові, Гданську, Познані та ще в багатьох містах. Організував акції Комітет захисту демократії.
Організатори наголошували: захист демократії — це також захист прав людини і проста людська порядність. Неприпустимо атакувати когось лише за мову чи акцент.
Але постає ключове питання: чому взагалі довелося виходити на вулиці?
Проблема вже не обмежується інтернетом. Останніми тижнями в різних містах сталися жорстокі напади: у Вроцлаві побили українську пару, у Глівіце застосували бейсбольну биту, у Бельсько-Бялій образили українських дітей у автобусі. Саме ці інциденти спричинили протести.
Коли агресія переходить зі стрічки соцмереж на вулицю, ситуація стає реальною і небезпечною.
Уявімо буденну ситуацію: мати з донькою їдуть автобусом і говорять українською. Хтось починає ображати дитину. І лише через мову. Дитина починає сумніватися, чи може говорити рідною. Мати просить говорити тихіше. Інші втрачають впевненість і соромляться акценту.
У такий момент насильство досягає мети, навіть без фізичного контакту.
Під час підготовки до демонстрацій пропонували роздавати наліпки «Тут можна говорити українською». Організатори відмовилися. Вони пояснили: не потрібні спеціальні зони для української мови.
Нам потрібна спільнота, а не поділ на «безпечні місця». Українська має звучати всюди. Це не привілей. Це норма.
Українці вже не гості в Польщі. Вони працюють у польських компаніях, ведуть бізнес, платять податки, виховують дітей у школах. Вони — сусіди. Тому ставлення до них — це питання ідентичності польського суспільства.
Якщо ви українці, які живуть у Польщі, ви маєте право почуватися розчаровано. Ви пам’ятаєте 2022 рік, людей на кордонах і родини, які приймали вас без питань.
Сьогодні деякі чують інші голоси: «Скільки ще ми будемо вам допомагати?», «Чому ви отримуєте соціальні виплати?», «Повертайтеся в Україну». І не рідко — образи.
Проблема існує, і вона серйозна. Але не варто відкидати всю Польщу через дії найагресивніших. Це було б несправедливо.
Інша Польща теж існує. Та, що відповідає: «Я не згоден». Це люди, які вийшли 9 серпня в 22 містах. Це ті, хто наклеює наліпки «Не будь байдужим» на автівки й двері магазинів.
Це сусіди, які заступаються за українську родину. Це вчитель, що захищає дитину. Це людина, яка каже агресору «Припини». Це роботодавець, що цінує результат роботи, а не походження працівника.
Ці мільйони людей, можливо, не ходять на демонстрації, але вважають, що кожна людина заслуговує на повагу. Саме цю Польщу варто бачити сьогодні.
Не йдеться про повну згоди в усьому. Поляки й українці можуть мати різні погляди. Можна сперечатися про історію, політику чи економіку. Але є межа, яку не можна переходити.
Критика не дорівнює ненависті. Різниця думок не має переростати в насильство. Українську дитину не можна вважати ворогом через мову батьків. Історія вже вчила цьому.
Гасло «Не будь байдужим» обрали свідомо. Маріан Турський говорив про одинадцяту заповідь — не бути байдужим. Для Польщі це послання має особливе значення.
Поляки знають, що таке окупація й переслідування людей за походженням. Тож не можна дозволити, щоб презирство стало нормою. Насильство часто починається зі слова, затем із жарту, зі зневаги, потім із переконання, що «вони гірші».
Коли це доростає до виправдання образ і побиття, настав час сказати «досить». Я не хочу Польщі, де мати боїться говорити рідною мовою зі своєю дитиною.
Не хочу Польщі, де дитина соромиться акценту. Не хочу суспільства, де політичне розчарування перетворюють на вуличну агресію. І не хочу Польщі, яка робить вигляд, що проблема не існує.
Хочу Польщу, де поляк і українець можуть сидіти поруч в автобусі, говорити своїми мовами і поважати одне одного. Це мінімум. Коли поруч когось ображають або б’ють лише за походження, не відвертаймося. Не мовчімо. Не будьмо байдужими.
Створено за матеріалами: odessa-life.od.ua
