Коли на рідній землі знову рвуться снаряди
Народився Олександр Хільович 28 травня 1932 року в одному з найдавніших міст України – Луцьку. Друга світова війна зранила його дитинство, забравши батьків. Останню вісточку від мами хлопець отримав наприкінці травня 1941-го, коли лікувався від туберкульозу у дитячому санаторії. А через тиждень фашистська Німеччина розв’язала війну і осиротила його, як і мільйони інших дітей.
Олександр Хільович і сьогодні пам’ятає, як німецькі аси скидали бомби на евакуаційний потяг, який віз його і інших дітей до Сибіру, і як після бомбардування лежали розтерзані дитячі тільця серед стерні.
Тема війни зріла в його серці. Вона вилилася у поезії, серед яких і книга «Вогонь Голокосту» — про табори смерті, сирітство, трагічну долю єврейського народу і сім’ї самого автора, про його небайдужість як до минулих подій, так і до подій сучасності.
Про російсько-українську війну говорить зболено, адже на його землі знову рвуться снаряди і гинуть діти. Він переконаний, що кожен відповість за скоєні злочини в Україні, за вбитих, зґвалтованих, спалених – за все доведеться відповідати ворогу.
Згадуючи про воєнні літа, Олександр Хільович з теплотою говорить про старшого брата своєї дружини Олексія Кахновського, який став повним кавалером орденів Слави. До війни він був секретарем сільської ради. Німці так стрімко наступали, що не встиг евакуюватися. Три роки переховувався. А з приходом наших пішов на фронт. І повернувся повним кавалером. Коли його не стало, на похорони приїхав весь склад Врадіївської районної ради ветеранів. Виступаючи, обіцяли назвати вулицю його іменем та школі присвоїти його ім’я.
– Вже минуло стільки років, я час від часу телефоную у Врадіївку і цікавлюся, чи дотримали свого слова. Ні. А він був звичайний сільський трудівник, який зумів стати звитяжним воїном, — розповідає Олександр Хільович.
Його карикатури на фашистів розвішували в землянках
Про те, що батько загинув у Сталінграді, а маму і інших родичів розстріляли в гетто, Олександр дізнався після повернення в Україну. Тоді вирішив, що буде жити за себе і за них.
– Завжди кажу всім: життя дається людині, щоб любити його, — каже Олександр Хільович.
І він з любов’ю до життя закінчив школу, відслужив в армії, став гарним вихователем і педагогом у дитячому будинку для дітей-сиріт у селі Чорна Красноокнянського району.
Він вчив дітей малювати та любити навколишній світ. Сам же вчитель, будучи школярем, малював карикатури на фашистів. А його однокласниця Наталія Карабаєва відсилала їх на фронт своєму батькові.
– Пам’ятаю наші задоволені дитячі обличчя, коли нам читали листи від майора Карабаєва, котрий писав, що бійцям і командирам дуже сподобались мої малюнки і вони розвішали їх у землянках, — посміхається Олександр Хільович.
Він вирішив продовжити вчителювати і закінчив Тираспольський педагогічний інститут імені Тараса Шевченка. Згодом працював педагогом в Подільській школі-інтернаті для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки. Свою педагогічну кар’єру завершив заступником директора школи-інтернату.
Але чим би не займався, поетичне слово завжди непокоїло душу письменника. У його творчих доробках багато віршів присвячено війні, в яких трагедія народу перегукується із його власною долею.
Я пишу о войне не чернилами,
Кровью сердца пишу каждый раз,
Чтобы Вечный огонь над могилами
Всех, погибших в войну, — не погас!
Є в нього вірші і про нинішню війну, про стражденний Маріуполь, і про кохання, любов до України.
Поспішає творити і має найвищу нагороду
У 2023 році вийшла двадцять третя збірка поета «Від прожитих років не відрікаюсь». Олександр Хільович став лауреатом міжнародного та всеукраїнських конкурсів за збірки віршів, написаних у поважному віці: конкурсу імені Іцхака Зандмана (м. Тель-Авів, Ізраїль) на кращий історико-літературний твір про військовий подвиг в роки Другої світової (збірка «Вогонь Голокосту»); конкурсу «Українська мова — мова єднання» за збірки поезій «Эхо времени», «Надвечір’я», «Еще не вечер…», «Моя душа в полоні слова».
Він трудиться щоденно, пише, поспішає творити. Він багато знає і охоче ділиться своїми знаннями. Він цікавий співрозмовник і з ним можна говорити годинами. Тож ми і говорили. Про завдання письменників сьогодні, про способи вирішення проблем, про внутрішній спокій і необхідність розуміти людей.
– Для мене життя – це творчість. А творчість – це моє життя. Я живу сам у міській квартирі. Кохана дружина пішла із життя двадцять років тому. Просто сидіти і нічим не займатись я не можу. Саме творчість і дає мені наснагу творити і жити. Дихаю. Борюсь. І живу, — ділиться письменник.
Олександр Корембліт дуже тепло розповідає про своїх дітей і онуків і каже, що діти, внуки і правнуки – то його найвища нагорода у житті.
Сьогодні діти не поруч. Донька живе в Одесі, де працювала інженером на заводі, зять викладає у морській школі. Син служить у ЗСУ. Внуки присвятили себе різним спеціальностям. Правнуки навчаються в університетах. Всі вони пишаються своїм талановитим і надзвичайно добрим батьком, дідусем і прадідусем, люблять його, навідуються до нього і кличуть до себе.
Про кохання і секрети
Свою суджену Олександр зустрів у селі Чорна, куди приїхав на роботу. Капітоліна працювала директором Будинку культури. Вродливу жінку було легко помітити, а ще легше — закохатися. І Олександр закохався у її жіночу красу, у її щирість і природність. Він часто заходив до закладу грати у більярд, а Капітоліна працювала до пізньої години. Тож після роботи хлопець проводжав її додому. Це був той благословенний час, коли можна говорити і слухати, коли можна просто мовчати. Вони відчували, що в їхніх серцях палає щось важливе для них обох. І вони довірилися тому великому почуттю, що змушувало битися їхні серця в унісон. В цій довірі вони прожили близько пів століття.
Звичайно, коли Бог посилає тобі зустріч із такою неординарною особистістю, яка і в 91 активно працює, не можна не спитати про секрети довголіття.
— Про свої секрети я кажу всьому світу. Кожній людині треба бажати того, що ти бажаєш самому собі. Не заздрити. Допомагати знайомим і незнайомим людям, поважати і любити людей.
З цим і живе поет, письменник, життєлюб і оптиміст, даруючи людям доброту і надихаючи власним прикладом на гарні справи.
