–Кандидатка філологічних наук, доцентка Одеського національного університету імені Мечнікова Ірина Нечиталюк, ділиться своїми думками про цей культурний феномен та історичні контексти, які формують наше сприйняття Пушкіна сьогодні.
Україна на сторінках Пушкіна
– Що ви можете сказати про ставлення Пушкіна до України в його творах?
– Україна для нього не існувала як окрема країна. Але, це точно була його батьківщина, Україна входила в Російську імперію. В книжці «Трубадури імперії» дуже класно говориться про те, що де би росіяни не були в межах Російської імперії, вони мають почуватися як вдома. Тобто, по суті, України для Пушкіна не було. Це було одне з місць, де він міг кохатися, залицятися та творити. Особливо гостро, звісно, Олександр Пушкін висловився про історію України в поемі про Полтаву.
Ірина Нечиталюк*
– Найбільшу увагу російський поет в цьому творі приділяє саме образу гетьману Мазепі, як він його показує?
– Пушкін показує Мазепу як державотворця зі знаком мінус, з виразною конотацією, що це людина-зрадник. Де б Мазепа не з’являвся на сторінках «Полтави», він завжди має якісь похмурі характеристики: страшний, грізний, Іуда, злий, підступний, хитрий. І ось, що він говорить про Мазепу: що він не знає святині, немає богостинності, що вірність гетьману йому чужа, що кров ллє як воду, що з гордості топче свободу, що рідний край зневажає. Зате на противагу Мазепі завжди виступає Петро I. Що ж, до рідного краю він, знову ж таки, пише даремно, тому треба виходити з того, що саме вважати рідним краєм. Для Пушкіна це була російська імперія – з Кавказом, з Балтійськими країнами, з усіма нами, звісно.
Що Пушкін писав про Одесу
В період з 1823 по 1824 Олександр Пушкін перебував в Одесі у «засланні» через конфлікти з владою. Однак відомий факт, що цей примусовий виїзд добряче оплачувався і давав можливі поету жити повне життя. У творчості Пушкіна немає багато цитат, де б Одеса згадувалася прямо. Його перебування більше відображено в листах та окремих творах, ніж у поемах чи романах. Однак є кілька цікавих уривків:
- «В Одессе у меня врагов больше, чем друзей. Здесь все друг друга грызут, как в каком-то заговоре. Зависть и ненависть – вот что правит этим городом»;
- «Одесса – город суетливый, и здесь политика обсуждается на каждом углу, но с какой-то особой леностью и апатией»;
- «Одесса шумит делами, но бездумно; город полон слухов и разговоров, но все это – как бы игра на ветру. Здесь каждый день новые интриги, но все они, как кажется, разрушаются столь же быстро, как и возникают».
Досить часто російський поет підкреслював особливість міста та його схожість з Європою:
- «Одесса – город веселый, здесь все европейское: театр, магазины, кареты, и, наконец, прекрасное море.» (з листа до брата Льва Сергійовича Пушкіна);
- «Одесса – этот южный Париж, как ее называют, совершенно не похожа на привычные нам русские города».
Тим не менш, найпоширеніший твір про Одесу, не з найприємніших:
В Одессе пыльной, я сказал.
Я б мог сказать: в Одессе грязной
И тут бы право не солгал.
В году недель пять-шесть Одесса,
По воле бурного Зевеса,
Потоплена, запружена,
В густой грязи погружена.
Все домы на аршин загрязнут,
Лишь на ходулях пешеход
По улице дерзает в брод;
Кареты, люди тонут, вязнут,
И в дрожках вол, рога склоня,
Сменяет хилого коня.
Щирість чи пристосуванство?
– Які погляди Пушкін просував у своїх творах і чого було більше – підтримки імперських інтересів чи їх зневага?
– Більше було пристосуванства, однозначно. Перша його робота була колезьким секретарем, за яку він отримував 700 рублів на рік, а потім в 1831 році він заступив на службу на посаду історіографа, де відписував історії Петра I. Тобто гроші людина заробляє на міфотворчості. І, власне, якщо ми побачимо оцей вірш «клеветникам России», то тут повторю думку Єви Томпсон і професорки Наталі Стеблини. Про те, що це просто нинішня пропаганда, тому що тут виразно відчувається, що ви, Європа, не чіпайте нас, ми тут самі розберемося, це наша між слов’янами справа. І, власне кажучи, після цього вірша, однозначно, ні про які ліберальні цінності, ні про який демократизм у Пушкіна мова не йде взагалі.
О чем шумите вы, народные витии?
Зачем анафемой грозите вы России?
Что возмутило вас? волнения Литвы?
Оставьте: это спор славян между собою,
Домашний, старый спор, уж взвешенный судьбою,
Вопрос, которого не разрешите вы.
Уже давно между собою
Враждуют эти племена;
Не раз клонилась под грозою
То их, то наша сторона.
Кто устоит в неравном споре:
Кичливый лях, иль верный росс?
Пушкін виразно ділиться на два періоди: до Варшавського повстання і після нього. Після того, як він пише цей знаменитий вірш, де однозначно висловлюється наклепникам Росії, він десь завершує з Пушкіним-лібералом та демократичними цінностями. І, власне, зверніть увагу, що з цього часу і Адам Міцкевич припиняє з ним спілкування. Тобто, Пушкін до того часу, поки йому це було вигідно, десь загравав з владою, загравав з декабристами. І тут, напевно, краще побачити хто такий Пушкін крізь оптику його сучасників. Протестні настрої Пушкіна прекрасно можна порівняти з протестними віршами Адама Міцкевича та Тараса Шевченка. Там дійсно йдеться про боротьбу. Натомість от що писав Пушкін:
Любви, надежды, тихой славы
Недолго нежил нас обман,
Исчезли юные забавы,
Как сон, как утренний туман;
Но в нас горит еще желанье,
Под гнетом власти роковой
Нетерпеливою душой
Отчизны внемлем призыванье.
Мы ждем с томленьем упованья
Минуты вольности святой,
Как ждет любовник молодой
Минуты верного свиданья.
Пока свободою горим,
Пока сердца для чести живы,
Мой друг, отчизне посвятим
Души прекрасные порывы!
Товарищ, верь: взойдет она,
Звезда пленительного счастья,
Россия вспрянет ото сна,
И на обломках самовластья
Напишут наши имена!
Тобто, для нього боротьба за свободу – це якась романтична пригода. І це, як чекають молоді коханці, хвилину ніжності кохання. Це, скажімо прямо і відверто, ніяка не боротьба. Якщо кожну фразу проаналізувати, тут навіть натяку на боротьбу немає. Отакий собі вічний сон в Росії. Всі такі конструкції, що я не я і хата не моя, десь воно зміниться, а чому наші імена мають написати, це теж не зовсім зрозуміло.
Міф про впізнаваність Пушкіна на заході
– Чи дійсно людям так подобалась творчість письменника, що вона стала популярною за межами Російської імперії?
– Насправді ставлення до творчості Пушкіна неоднорідне, тому що в різні епохи по-різному до нього ставилися. Ну, наприклад, в часи Російської імперії його намагалися дуже дорого продати, мовляв, подивіться, нарешті у нас є щось своє, хоча це не зовсім своє, тому що, насправді, англійці прекрасно знають твір «Чарльда Гарольда», і їм «Євгеній Онєгін» взагалі не дуже цікавий. Навіщо їм, наприклад, Полтава, якщо вони мають твір Байрона на цю ж тематику? Тобто, це велика провокація говорити, що на Заході Пушкіна знають. Так сталося, що я досить часто беру участь в міжнародних конференціях і особливо до початку повномасштабного вторгнення, ми були в одній секції з росіянами. Ну от ім’я Пушкіна я не чую вже роки. Це не правда, що літературознавці або широка публіка дуже цікавляться Пушкіним. Тому що, ще раз, він для світової культури і літератури не зробив нічого карколомного, не винайшов новий стиль, не винайшов нову форму, новий жанр. Та насправді він і про Росію нічого не сказав особливого, адже хіба ми бачимо там Росію? Ми бачимо тільки еліту. Коли російська імперія занепала, то разом з нею занепав і Пушкін, звісно.
Культ Пушкіна та знецінення українських авторів
– Як прививали любов до російського автора та чи був у людей літературний вибір?
– Дуже цікавий факт, що сходження Пушкіна на Олімп в Радянському Союзі почалося через століття після його смерті. Це була офіційна вказівка Сталіна. І з цього моменту починаються величезні наклади, переклади на всі мови і обов’язкове вивчення. Я цілком розумію, чому він став до вподоби. Перше – величезна пропаганда, а друге – ну уявіть собі, якщо забрали всіх модерністів, якщо прибрали Ахматову, Цвєтаєву і Мандельштама, а залишився тільки Пушкін. Важливо і те, що Пушкіна не лише возвеличували, а й те, що весь цей час паралельно йшов процес приниження української культури. Це була не культура, а культурка. У людей виховували настільки упереджене ставлення, що в українській культурі немає нічого крім сопель та сльоз, що вона другорядна. Тож уявіть, яка колосальна і титанічна робота має відбутися, щоб людина взяла книгу та читала по своїх відчуттях. Ще раз кажу, навіть якщо відсунути Пушкіна і визнати, що там щось не так, другий етап – визнати, що українська література варта чогось.
