Вдалася до омріяної подорожі одного разу і я.
Страви на вогні і водичка з Дунаю
Потрапити на острови було непросто. Треба було знайти власника човна, який погодиться приділити такій прогулянці свій дорогоцінний час. Зрозуміло, компенсувавши йому клопіт та вартість бензину, а човен «з’їдає» чимало. І, головне, екскурсовод має знати, де дозволено причалити, хто прийме несподіваних гостей.
Була, як зараз, друга половина серпня. Дунай був уже теплим і зеленим – вода «цвіла». Човен плавно йшов по одному з рукавів у обрамленні верб, на вітерці вони махали нам своїми гілками. На берегах ліворуч і праворуч виднілися хатки, альтанки, сади.
Скажу одразу: окультурених ділянок на островах, пристосованих для прийняття туристів, останніми роками помітно побільшало. А ось жителів островів, тих, хто там постійно, все менше і менше.
Одним із «останніх могікан» була бабуся Надя, до якої ми попрямували того дня.
баба Надя
Мій провідник причалив до старенького, але ще міцного причалу. Тут же до нас вибіг, виляючи не просто хвостом, а всім тулубом, чорний песик-дзвіночок, повідомляючи, що прибули гості. Із заростей йшла літня жінка років сімдесяти: «Тьотю Надю, доброго здоров’я! Гостей приймаєте?»
Схоже, питання було зайве: господиня городу жила сама, і їй в радість було з кимось поговорити.
Ми пішли стежкою за господинею – її будиночок стояв у глибині острова, за зеленою стіною плакучих верб та очерету. Ближче до будинку починався сад, а сезон почався яблучний. Гілки дерев під вагою плодів нахилилися до землі, особливо важкі були на підпорах.
Яблука не товарного вигляду, а то й з черв’ячком, тітка Надя по-господарськи все начисто оприходувала: поряд із будиночком були збиті великі столи, де на сонці сушилися нарізані скибочки яблук. Столів було три – зі щойно нарізаними, з учорашніми підв’яленими і вже майже готовими сушеними. Яблучний аромат стояв – медової густоти.
Хазяйка запросила до будиночка. Він був маленький – передпокій і дві кімнатки.
Будинки на островах будують із підручних матеріалів. Стіни збивають із двох шарів дерев’яних рейок, між якими щільно набивають очерет. Зверху таку стіну мажуть мулом та покривають вапном. Будиночки виходять легкими, що дуже важливо, адже ґрунти у дельті Дунаю хиткі.
Хата з очерету – як термос: влітку прохолодно, а взимку довго тримається тепло.
Бабуся Надя запросила до своєї кімнати. Тут містилося лише ліжко, піч-напівгрубка та невеликий столик, на якому стояла керосинова лампа. У кутку, зрозуміло – ікона з лампадкою.
– А це кімната сина, – відчинила двері тітка Надя в іншу кімнату, трохи більшу. – Син живе та працює у місті, але до мене іноді приїжджає. Привозить мені борошно, олію, а забирає яблука та вино.
Кімната сина прибрана з любов’ю – на лавках лежали яскраві килимки, в’язані з клаптиків. На підлогах – смугасті доріжки, також ручної роботи. З-під покривала виглядав вишитий край простирадла. Збиті подушки, накриті ажурною серветкою, довершували образ сільської хати.
Пенсіонерка почала показувати своє господарство:
– Взимку готую ось на цій грубці, а влітку – на дворі на дровах. Є газ у балоні, але я його заощаджую, щоб синові не доводилося часто на човні з міста возити.
З усіх благ цивілізації, крім балона газу, у жінки поважного віку виявився лише маленький радіоприймач. Завдяки йому острів’янка знала прізвище чинного президента України. І це все, що вона знала. Про політичну ситуацію в країні, корупційні скандали та інше бабуся Надя й не відала – їй би з господарством упоратися.
У мешканки острова — ні холодильника, ні телевізора, ні тим більше пральної машинки, адже електроенергії немає.
– Як стемніє, запалю керосинову лампу, посиджу, пов’яжу килимки та й спати лягаю, – почала розповідати господиня про свої будні. – Найбільше люблю ранок: повітря на світанку у нас таке чисте, таке прозоре — прямо кришталеве! А птахи як співають!.. Син мене в місто кличе, а я життя на острові не проміняю ні на що: я тут виросла, тут вийшла заміж і все своє життя прожила.
У цій ситуації мене найбільше турбувала відсутність холодильника у господині – як продукти зберігати?
– Я в маленькому казаночку варю обід, потім у тінь його ставлю і на вечерю доїдаю. І так щодня – свіже варю, – пояснила господиня.
– А як же у вас із водою? Адже водопроводу немає і криницю не викопати – дунайська вода близько.
– А водичку ми з Дунаю беремо. Вона через травочку профільтрується, у відерці відстоюється – і Бог милував.
Город у бабусі Наді виявився чималим. Крім саду – полуничні грядки, які відплодоносили в травні-червні, і виноградник сорту ноа – різновид ізабельних сортів, з характерним яскравим присмаком суниці. Господиня робить вино — дві тони за сезон. На місцевому ринку «новак» йде за доброю ціною – розкуповують туристи як місцеву пам’ятку. Також йдуть на продаж яблука, господиня сказала, що за рік збирає від двох до п’яти тонн — залежно від погодних умов.
Звичайно, щоб виростити тонни вітамінів доводиться працювати весь світловий день. Я дуже здивувалася, коли господиня назвала свій вік – вісімдесят років. Ні за що не даси! Ось що значить чисте повітря, фізичні навантаження, здорове харчування і ані слова про політику.
До речі, добра вдача островитян наклала відбиток навіть на лексику. Суфікси суб’єктивної оцінки мешканці острова додають майже всім іменникам: водичка, рибка, качечка. І ніколи не скажуть «вода», «риба», «качка».
Як мисливець дикого кабана осідлав
Був холодний і сирий листопад. Один із мешканців Вилкового, власник моторного човна, погодився показати мені у дельті рибальський стан.
Сівши на шматки пінопласту, який у цю вогкість, що пробирала до кісток, добре тримав тепло в «точці сидіння», ми пішли на моторці по одному з рукавів. З очеретів раз у раз вилітали дивовижні птахи – і мій проводжатий розповідав про місця їх гніздування та звички.
Кожен мешканець Вилкового – це трохи зоолог, етолог, іхтіолог. Знання флори та фауни – це фактор виживання у дельті Дунаю.
Незабаром човен підійшов до одного з дерев’яних причалів. Перше, що кинулося у вічі – колода з величезною сокирою і купа свіжих трісок навколо, мабуть, топили піч. Все навкруги було усіяне кістками тварин, що вже побіліли від довгого перебування під дощем та сонцем. «А це що?» – підняла я з землі шорсткий уламок кістки довжиною сантиметрів сім-вісім. «Це зуб дикого кабана, – пояснив мій проводжатий. – Бачите, який ребристий – все, скотиняка, перемелює! Якщо на город повадиться, нашкодить здорово: він гризе коріння винограду, полуниці, риє ями».
Назустріч вийшли двоє чоловіків. Вони знали мого супутника, який представив мене, журналіста – і господарі дільниці були не проти поспілкуватися. Взагалі вони звикли приймати гостей, зазвичай це невеликі компанії чоловіків, які приїжджають на полювання та риболовлю.
У будиночку господарі ще не встигли прибрати зі столу, а у великому казані були залишки юшки – мабуть, нещодавно поїхала чергова група рибалок.
У гостей є можливість залишитися на ніч-другу – вздовж стін розставлені старі ліжка, на яких можна спати і в одязі. Наловити риби, розвести багаття, наскрізь просочитися димом, добре посидіти, напитися гарячої юшки, підняти десять тостів і завалитися на ліжко – а хто тебе тут, у глушині знає? Можна собі дозволити розслабитись. І місцеві жителі влаштовують приїжджим на запит такий відпочинок.
Один із найекстремальніших – полювання на дикого кабана.
Місцеві жителі від діда-прадіда такі вмілі мисливці, що можуть і поодинці вкласти звіра.
– Кабанчик влаштовує лежбище в очеретах, його не знайти, – почав розповідати один із мисливців. – Тому на полювання потрібно брати спеціально навченого собачку. Щойно він почує кабана, кидається в очерет. Кабанчику, зрозуміло, неприємності не потрібні, і він намагається просто втекти. Завдання собаки – поки мисливець добіжить до місця лежбища – затримати звіра. Навчений пес завжди тримається ззаду і кусає звіра за ноги, за хвіст та інші місця. Той злиться, крутиться, але собака увертається. Як тільки краєм ока собака побачить, що господар прибіг і скинув рушницю на плече, то відскакує убік – і в цей момент мисливець стріляє.
Але не завжди все проходить гладко.
– Коли кабана підстрелив, у жодному разі не можна спиною до нього повертатися, – продовжує мисливець під багатозначний регіт товариша. – Місяці два тому я пішов на полювання сам і поклав дикого кабана двома пострілами, щоб напевно. Відвернувся на пару секунд покликати собаку, дивлюсь – поранений кабан на мене йде! Очі кров’ю налилися – останній бій. Я розумію, що рушницю вже не встигаю перезарядити. І нікого поряд. Звідки сили взялися – я стрибком кинувся на спину кабана і намертво вчепився в нього руками та ногами. Він брикатися, крутитися – я тримаюся щосили. Я розумів, що тварина поранена і стікає кров’ю – і тільки в цьому моє спасіння. Не знаю, скільки я скакав на тому кабані, мені здалося вічність. І ось я відчув, що кабан почав слабшати. З останніх сил я нагнув його п’ятак у болото – щоб остаточно перемогти. Після цього я ледве дістався додому, кілька днів від шоку відходив.
Довідка «ОЖ»
За кількістю завислих частинок Дунай посідає перше місце в Європі. У кожному кубічному метрі води міститься в середньому 325 грамів мулу, а це — 45-65 мільйонів тонн на рік. З мулу річка будує дельту.
Родючий ґрунт дельти, велика кількість води та південного сонця перетворюють Нижній Дунай на райське місце. Тут, попри блага цивілізації, з середини XVII століття живуть старообрядці. Це нащадки донських козаків — учасників повстання під проводом Кіндратія Булавіна (1707—1709). Придушені урядовими військами, повстанці спочатку пішли з Ігнатом Некрасовим з Дону на Кубань, а потім у 1741 році під тиском військ частина некрасовців втекла на Дунай, в Добруджу. Кілька сотень сімей влаштувалися в зарослій очеретом дельті.
При нагінних вітрах з моря і весняних паводках місце проживання старообрядців, яких ще називають липованами, затоплювалося водою, тому житла, господарські будівлі та городи потребували підмостків. Ґрунт для земляних настилів брали тут же, прокопуючи навколо ділянок канали. Так з’явилася ціла мережа водяних вуличок та провулків, які служать, по-перше, кордоном між земельними ділянками господарів, по-друге, проходами для човнів.
