Ключові моменти:
- У багатонаціональній Одесі Великдень відзначали по-різному, проте підготовка до свята була однаково ретельною в усіх громадах.
- Місто наповнювалося оголошеннями, покупками та ароматами свіжої святкової випічки.
- Після богослужіння одесити прогулювалися садами, користувалися переповненим транспортом і відвідували родичів та друзів.
- Благодійність займала важливе місце: тисячі нужденних отримували їжу та подарунки.
Матеріал підготовлено на підставі історичних джерел — матеріалів місцевої преси кінця ХІХ — початку ХХ століття та спогадів одеситів, зокрема Олександра Дерибаса і Валентина Катаєва. Використані цитати з архівних видань, книг та газет того часу допомагають передати не лише факти, а й атмосферу святкування.
Свято різних народів, але з єдиним настроєм
В Одесі Великдень завжди мав свій неповторний характер. Його відзначали грецькі громади, болгарські колоністи, арнаути, українські козаки, старообрядці та росіяни. Кожна група мала власні традиції, утім усіх об’єднувало розуміння значущості цього дня та старанна підготовка до нього.
Цікаво, що в місті одночасно відзначали кілька пасхальних періодів: за західним і східним календарями, а також паралельно проходив єврейський Пейсах. Однак головним для більшості залишався Великдень за східним обрядом.
Про те, як відбувалися ці дні, розповідають спогади письменників і публікації в міській періодиці.
Передсвяткова Одеса: покупки, подарунки та приготування страв
Підготовка до Великодня розпочиналася ще під час Великого посту, хоча дотримувалися його не всі мешканці. У багатоконфесійній Одесі кінця ХІХ століття частина людей не обмежувалася православними правилами. Так, у березні 1895 року Школа кулінарного мистецтва пропонувала два варіанти меню — пісний і скоромний.
Незважаючи на піст, міське життя не зупинялося: працювали театри й ресторани, відбувалися вечірки, спортивні змагання та вистави-ілюзіони. Водночас великі бали, ярмарки й маскаради відкладали до святкових днів.
Чим ближче підходив Великдень, тим більше реклами з’являлося в одеських виданнях. До свята заведено було робити невеликі подарунки: жінкам дарували парфуми, косметику, прикраси або милі дрібниці; чоловікам пропонували краватки, одеколони, аксесуари для куріння; дітям готували солодощі. На початку ХХ століття в передвеликодніх оголошеннях дедалі частіше фігурували розпродажі посуду й одягу.
Олександр Дерибас згадував: «подарунки для дітей купувалися у Санценбахера. Духи для жінок — у Любера (хто пам’ятає ще його чудове рисове мило чи помаду з ведмежого жиру?)». Такі свідчення дають уявлення про смаки й звички того часу.
Крамниці змагалися в привабливості товарів: свіжі продукти та «чисті» вина рекламувалися особливо активно. В оголошеннях другої половини ХІХ століття зустрічалися переліки окістів, ковбас, європейських і місцевих вин, кондитерських виробів. Перед святами на ринках традиційно піднімалися ціни на яйця, масло й молоко.
Головною великодньою стравою вважалася випічка — паски та інші святкові вироби. Її готували вдома або купували у кондитерських. Борошно для пасок запасали заздалегідь, віддаючи перевагу найтоншому помолу й найвищій якості.
Міські кондитерські пропонували широкий асортимент великодньої випічки. У 1895 році мережа пекарень Костанді продавала паски, кулічі, мазурки та пляцеки. У кондитерській Амбразакі на Грецькій, навпроти театру, можна було знайти цуреки, сирні паски, писанки. Булочна Долгерта на розі Рішельєвської та Великої Арнаутської приймала замовлення на папошники та інші вироби — від 15 до 35 копійок за фунт.
Кулінарна авторка Катерина Авдєєва зазначала, що на великодній стіл ставили «так звані баби (які готують в Одесі з великим мистецтвом), сир, баранчик із чухонського масла, яйця, а також шинку, смажену телятину, ковбаси та інші страви, доповнюючи все вином і горілкою». Вона також зауважувала, що така закуска могла стояти на столі три дні або й увесь святковий тиждень. («Записки про старий і новий російський побут К.А.Авдєєвої» – С.Петербург, 1842. Стор. 95-96)
Олександр Дерибас, народжений 1856 року, у оповіданні «Великодня під подушкою» відтворює спогад з дитинства:
«Я чув зі своєї дитячої кімнати, як мати готувала щось смачне. До мене долинав із кухні запах щойно випеченого стегенця. Через дитячу пронесли кілька пасок, і мене огорнув дивний аромат гарячого тіста, змішаний із запахом мигдалю та шафрану.
…Настала Страсна субота. Накрили великодній стіл. Усі пішли до церкви. Втомлений голодом, я просив няню дати мені щось зі столу. Але вона рішуче відмовила, пояснивши, що до Світлої Неділі нічого не можна їсти неосвяченим. Я заснув засмучений.
Мене розбудив дзвін церковних дзвонів. У вікно вже заглядав ранок. Я підвівся й побачив, що під подушкою лежить згорток. А в ньому — шматок паски, сирна паска та червоне яйце. Поруч сиділа няня і сказала:
— Їж, дитинко, на здоров’я. Христос Воскрес!»
(Олександр Дерибас «Стара Одеса. Забуті сторінки» – К.: Мистецтво., стор 186)
Схожі образи пасхального столу і святкового настрою залишив у своїх спогадах і Валентин Катаєв у творі «Біліє вітрило самотнє»:
«Тьотя в білій мереживній сукні різала шинку, відігнувши шкіру стегенця, товсту і круглу, як кобура.
Цукрові баранчики стояли на пасках… Навколо зеленої гірки крес-салату лежали різнокольорові яйця, натерті до блиску маслом, і в них відбивалися чисті вікна».
(В. Катаєв. «Біліє вітрило самотнє». М.: Художня література, 1968 Т.5)
Великодній тиждень: транспорт, прогулянки й розваги міста
Великдень у старій Одесі святкували не лише один день, а весь тиждень. У неділю після служби прийнято було відвідувати родичів і знайомих, приймати гостей та гуляти в парках і за містом.
У перші святкові дні міський транспорт працював у режимі підвищеного навантаження. Газета «Одеські новини» в квітні 1894 року повідомляла, що «конка» була настільки переповнена, що довелося додати ще п’ять вагонів. На маршрутах іноді курсували до 35 вагонів, а на Фонтан пустили додатковий поїзд. У вагонах їхало по 50–60 людей.
Одесити вирушали до заміських садів: згадують сад німця Мартина біля Чумної гори, де влаштовували танці просто неба на спеціальному дерев’яному настилі. Популярними були також Дюківський і Ботанічний сади, а на Фонтані — дача Струдза.
Масові гуляння відбувалися й на «митній території» — місці, де згодом проходила виставка 1910–1911 років. Там, як писав Дерибас, було менше пилюки й можна було прямо на траві влаштовувати частування — горіхи, насіння, ріжки, апельсини та бублики. Тут також ставилися гойдалки, на яких каталися всі — від молоді до представників поважної публіки.
З середини ХІХ століття народні розваги поступово перемістилися на Куликове поле, де закріпилися балагани й ярмаркові атракціони.
На початку ХХ століття герой повісті Катаєва «Біліє вітрило самотнє» Петя проводив там дні в очікуванні зустрічі з другом. Водночас зазначалося, що в перший день Великодня будь-які видовища заборонялися, і лише з полудня наступного дня гуляння ставали офіційно дозволеними.
У 1894 році на Куликовому полі можна було побачити цирк ліліпутів, виступи фокусників і покататися на гойдалках. Більш заможні городяни відвідували ресторани, вар’єте та театри, де влаштовували музичні вечори й артистичні виступи.
Допомога бідним і нужденним
У великодні дні важливого значення набувала благодійність. Якщо на початку існування міста, за словами Дерибаса, жебраків майже не було, то в другій половині ХІХ століття їх кількість помітно зросла через неврожаї й війни.
Для потребуючих організовували «розговіння»: їдальні працювали біля Привозу, на Чумній горі, у притулках і навіть у будівлях міської адміністрації. Фінансування йшло з міського бюджету, а також надходили пожертви від городян.
В газетних звітах зазначалося, що лише за один Великдень допомогу отримували десятки тисяч осіб. Наприклад, у 1893 році за три дні свята було видано понад 60 тисяч порцій їжі.
Люди збиралися ще вночі. Бідняків впускали невеликими групами — по 30–40 осіб, надаючи перевагу матерям з немовлятами та немічним старцям. За талонами вони отримували паски, яйця, м’ясо, ковбасу, цукор і чай.
Подяки благодійникам регулярно друкувалися в газетах. Із таких публікацій відомо, що в початку ХХ століття була поширена практика збирати кошти на продуктові набори для бідних, які потім роздавали під час великодніх візитів. Часто пожертви передавали безпосередньо до редакцій видань.
Часи змінюються, але й сьогодні, як і понад століття тому, у Великдень багато людей прагнуть допомогти тим, хто цього потребує — від військових до самотніх літніх людей.
Попри всі труднощі, небезпеки й тривоги, залишається те, що найважливіше — віра в добро, взаємну підтримку та надію.
Христос Воскрес!
Фото: скани старих газет із електронної бібліотеки ОНУ ім. Мечнікова
Створено за матеріалами: odessa-life.od.ua
