Ключові моменти:
- На Шкодовій горі збереглися унікальні печерні житла каменярів із ознаками українських мазанок
- Поблизу — козацькі поховання та археологічні пам’ятки, які внесені до державного реєстру
- Територія руйнується і служить стихійним сміттєзвалищем, попри охоронний статус
- В місті обговорюють ідею створення етнопарку або музею під відкритим небом, але реалізацію гальмують обмеження генплану
Шкодова гора — одна з небагатьох маловідомих, але надзвичайно цінних історичних ділянок Одеси. Тут збереглися печерні помешкання каменярів, що в XIX столітті видобували ракушняк для будівництва міста; поруч — козацькі могили та сліди старовинних шляхів чумаків. Дослідники наголошують, що цей комплекс має виняткове значення не лише для Одеси, а й для всієї України.
Про унікальність печерних осель неодноразово говорив одеський історик, професор ОНУ імені Мечникова Тарас Гончарук. За його спостереженням, саме на Шкодовій горі збереглися скельні житла зі слідами побілки — так само, як у традиційних українських мазанках. Поєднання скельної архітектури та народних житлових практик є рідкісним і поки що не має аналогів в інших регіонах країни.
Незважаючи на присвоєний частині ділянки охоронний статус, сьогодні печерне поселення поступово занепадає. Деякі оселі використовують як господарські приміщення або місця для складування сміття, інші — частково обвалилися. Кладовище біля підніжжя гори підтримують насамперед військові та волонтери: бійці 122-ї бригади самотужки прибирають бур’яни й прагнуть зберегти кам’яні хрести.
Ініціативу щодо системного збереження комплексу підримала депутатка Одеської міської ради Ольга Квасницька. Вона висунула пропозицію створити на Шкодовій горі етнографічний парк або музей просто неба, що поєднав би історичну спадщину, освітню складову та рекреацію й зміцнив би українську ідентичність міста.
Коли за кладовищем доглядають воїни
Сьогодні печерне поселення в районі Шкодової гори займає сумну тенденцію — перетворюється на сміттєзвалище. Кам’яні хрести на сусідньому козацькому Сотниківському кладовищі подекуди покриті мохом. Підтримують порядок на старому цвинтарі здебільшого військові й волонтери.
Минулого року ініціативу збереження історичного ансамблю підняла депутатка Ольга Квасницька.
«Мене вразило не лише наявність козацьких поховань на Сотниківському кладовищі біля підніжжя Шкодової гори. Я відвідала цю ділянку влітку, і була шокована станом — такої картини не очікувала. У 2021 році територію взяли під охорону і занесли до Державного реєстру нерухомих пам’яток України як пам’ятку місцевого значення. Я знала, що міська влада частково доглядала за кладовищем, але того літа воно було так заростене, що хрести ледь видно. Там я зустріла військових із 122-ї бригади — вони самі вирішили прибрати і привести кладовище до ладу. Мене шокувало, що ті, хто захищають нас, ще й займаються виполюванням бур’яну на могилах. Один із бійців розповів, що колись на території кладовища стояла церква й навіть показав її місце. Я зрозуміла: цю церкву треба відновити, взяти під охорону кладовище і поселення каменотесів», — ділиться вона.
Мазанки в скелях: що робить одеські печери унікальними
Після цього Квасницька звернулася до історика Тараса Гончарука з проханням показати збережені печерні житла, де жили нащадки козаків-каменярів, що видобували тут камінь.
За словами Гончарука, в межах цієї ділянки зібрані одні з найцінніших об’єктів історичної спадщини Одеси: печерні поселення, козацькі могили, археологічна пам’ятка «Усатівський курган», а також унікальні фрагменти трамвайного маршруту, що нагадують очеретяні стежки. Все це справило на депутатку велике враження.
«Коли я піднялася на Шкодову гору і побачила краєвид, що відкривався звідти, я відчула: тут можна створити музей під відкритим небом, який підкреслить українську ідентичність Одеси», — зазначає вона.
Історик також вважає, що печерні споруди на Шкодовій горі потрібно обов’язково поставити під охорону. На його думку, це справжні автентичні архітектурні пам’ятки.
«Ці скельні житла унікальні тим, що на стінах збереглися сліди побілки, — пояснює Тарас Гончарук. — Господині білили їх, як у традиційних українських мазанках. Скельні будинки трапляються й в інших регіонах, але побілені й із рисами української хати — характерні саме для Шкодової гори. Тут формувалася своєрідна народна культура одеських козаків-каменярів».
Будинки з виходами в одеські катакомби
«Там, де видобували камінь, верхнім шаром лежала товста плита так званого “дикуна”. Її ламали ломом і використовували для тротуарів та фундаментів. Під нею лежав м’який ракушняк, який пиляли й використовували для оздоблення — цей камінь називали штучним. Так під масивними плитами каменярі вирізали житла. Вони цінували такі помешкання: тут сухо, постійна температура — тепло взимку й прохолодно влітку. Звісно, іноді потрібно підтопити піч. З цих будинків робили виходи в катакомби, тому люди могли одночасно і жити, і працювати», — розповідає Гончарук.
Поруч зі скельними помешканнями збереглися залишки колодязів, терасові городи; тераси вкладалися не зі штучного каменю, що йшов на продаж, а з менш цінного матеріалу, який не підлягав реалізації.
Сміття та руйнування
Мешканців зі скельних будинків виселили в середині XX століття. На стінах інколи ще видно сліди електропроводки, а в колишніх палісадниках навесні цвітуть іриси та тюльпани.
Частина печерних осель і досі використовується місцевими для господарських потреб. За словами історика, в деяких приміщеннях розпалюють вогонь, через що внутрішні стіни обсипаються. Іноді будинки стають несанкціонованими сміттєзвалищами. Поступове занепад призводить до обвалів — деякі житла вже зруйновані повністю.
В одному з таких занедбаних помешкань жила родина Василя Іванова, який під час окупації Одеси ховав євреїв, маючи стежку до катакомб і приносячи їм їжу. Там також переховувалися партизани. Схованку виявили, Іванова та його дружину розстріляли. Тож печерні житла — не лише свідки ремесел і побуту каменярів, але й місця пам’яті Другої світової війни.
Як створити в Одесі локацію для відпочинку й уроків історії
«Потрібно думати, як зберегти ці будинки. Насамперед слід провести інвентаризацію, законсервувати споруди та офіційно взяти під охорону. У перспективі можливе створення туристичних об’єктів. Але для цього потрібна дорога: через Шкодову гору пролягала дорога до Бессарабії. Чумаки навіть казали: “Шкода, який шлях”. Сьогодні там місцями дуже погані під’їзди, інколи вирізані прямо в скелі», — зазначає Тарас Гончарук.
Сьогодні багато відвідувачів приходять сюди, орієнтуючись на геолокації: Шкодова гора — цікавий об’єкт, де можна відчути дух околиці, не виїжджаючи за місто.
«Цей простір цілком придатний для відпочинку, особливо в поєднанні з залишками Хаджибейського парку. Саме до нього колись була прокладена трамвайна лінія, і люди їхали туди на відпочинок — до Хаджибейського лиману, де були грязелікарні; там кілька місяців лікувалася Леся Українка, яка жила на Шкодовій горі. Загалом усе це варто було б взяти під захист: разом із зупинками бельгійського зразка на Хаджибейській дорозі, які теж руйнуються. На Шкодовій горі можна проводити історичні уроки та екскурсії», — додає історик.
Чому створення етнопарку досі забуксувало?
Проєкт етнографічного парку на Шкодовій горі розробили одеські архітектори Світлана Сторожук та Олександр Овсянников у 2023 році та навіть представили його в Інституті національної пам’яті у Києві. Проте реалізувати задум не вдалося.
«Проєкт амбітний і серйозний. Повністю реалізувати його зараз ми не можемо, — каже Ольга Квасницька. — Однак концепцією такого етнопарку міська влада мала зайнятися ще давно».
У серпні минулого року під час громадських обговорень міської програми збереження культурної спадщини на 2025–2028 роки депутатка запропонувала включити у план роботи виготовлення облікової документації на печерні поселення Шкодової гори. Це б дало можливість внести їх до Державного реєстру нерухомих пам’яток України.
«Я подала проєкт етнографічного парку на сесію міської ради. Пропонувала внести його до переліку парків і скверів і паралельно провести інвентаризацію дев’яти гектарів землі, відведеної під цей проєкт. Але реалізувати ці ініціативи не вдалося», — розповідає Квасницька.
Проблема у тому, що за чинним генеральним планом створювати парки і сквери на частині Шкодової гори заборонено: ділянку охоплює санітарна зона через близькість нафтопереробного заводу.
«Я розуміла: якщо ми зробимо інвентаризацію землі, це відкриє можливості використати інші правові інструменти для просування проєкту, — каже Ольга. — Проте депутати не підтримали інвентаризацію; причину не називали. Після введення військової адміністрації я обговорила ідею з начальником ОВА Сергієм Лисаком — він позитивно відреагував. На сьогодні концепцію етнопарку адаптують у межах координаційної ради культурно-освітнього проєкту утвердження української ідентичності Odesa ID».
Квасницька визнає, що створення етнопарку на Шкодовій горі — довгострокове завдання, яке потребуватиме значних зусиль і часу.
«Коли завершиться війна й з’явиться можливість залучити інвестиції, можна зробити потужну локацію. Але відкладати дії сьогодні теж небезпечно: унікальне печерне поселення руйнується, й Одеса може його втратити. Не варто жити лише минулим, але важливо цінувати власну історію — тоді матимемо і сильне майбутнє. Одеса — це козацькі землі, український край, і створення етнопарку на Шкодовій горі допоможе про це заявити та зберегти те, що залишилося від спадщини», — підкреслює депутатка.
Раніше розповідали про загадкові кам’яні хрести, що стоять посеред села Шершенці на Одещині та довкола нього.
Читайте також про таємниці степових криниць, які козаки та турки залишили на півночі Одещини.
Створено за матеріалами: odessa-life.od.ua
