Заступник командира бойової машини, навідник-оператор другого механізованого відділення другого механізованого взводу 128-ї окремої важкої механізованої бригади «Дике Поле», 39-річний мешканець села Нерушай Татарбунарської громади Білгород-Дністровського району Іван Цуркан вчора опинився серед тих трьохсот щасливчиків, яких росія повернула на рідну землю. Понад рік він не бачив українського сонця через ґрати у російських колоніях. Але в день обміну на його блідому, схудлому обличчі не згасала та сама голлівудська усмішка, яка завжди супроводжувала його навіть у найскладніші хвилини. Про незламний дух Івана, його позитив, що виринав крізь сльози, та перші слова п’ятирічної доньки Анастасії після повернення з полону розповіла його мати, пані Людмила.
Іван народився 29 січня 1987 року в селі Нерушай Татарбунарської громади. Мати згадує, що він був довгоочікуваною дитиною в родині. На той час у сім’ї вже було двоє синів, тож сподівалися на дочку, але народився хлопчик. Іван жартома говорив: «Якби я був дівчиною, я б сердився на вас».
Навчання Іван закінчив дев’ять класів у своєму селі, а старші класи відвідував у Татарбунарах. Там на обласній олімпіаді з хімії він посів друге місце, що відкрило шлях до безконкурсного вступу до Одеського національного університету імені І. І. Мечникова. Він мріяв стати вчителем хімії, проте життєвий шлях привів його в іншу сферу — він обрав хлібопекарську справу. Так розпочалася його кар’єра, пов’язана з хлібом та кондитерськими виробами.
Ще під час навчання Іван працював пекарем в одеському супермаркеті «Таврія-В», де створював хліб і випічку. Йому подобалося бачити результати власної праці, а особливе задоволення приносило випікання пасок та їхнє оформлення. Водночас він не полишав інтересу до хімії — удома мав невеличку лабораторію для експериментів із хімічними речовинами.
Коли розпочалася пандемія, Іван відмовився від вакцинації проти коронавірусу, через що вимушено залишив посаду пекаря. Проте так чи інакше життя знову зв’язало його з хлібом — він працював водієм-експедитором і розвозив продукцію одеського хлібозаводу по магазинах в Одесі та Одеській області.
17 липня 2024 року Івана мобілізували на військову службу. За два дні, 19 липня, батько Володимир мав відзначати своє сімдесятиріччя — ювілей, який він зустрів з болем у серці, переживаючи за долю молодшого сина.
У Вінниці Іван пройшов курс молодого бійця і склав присягу на вірність українському народові. Далі він проходив навчання у Великій Британії, служив зв’язківцем в Одесі та допомагав відновлювати мобільний зв’язок у Херсоні після обстрілів.
Пізніше його призначили до 128-ї окремої важкої механізованої бригади «Дике Поле», і Іван опинився на одному з найгарячіших напрямків — Запорізькому фронті.
За словами пані Людмили, напередодні полону Іван приїхав додому у відпустку на свій день народження — 29 січня 2025 року. Востаннє рідні бачили його 31 січня, коли проводжали на потяг. Останній зв’язок із родиною стався за день до полону, коли він чекав на зміну бойових побратимів на позиціях. 25 лютого 2025 року в районі населеного пункту Кам’янське Запорізької області Івана оголосили зниклим безвісти. А 2 травня дружина Людмила отримала повідомлення, що він перебуває в полоні. За неофіційними відомостями, його тримали у колонії в Торезі на окупованих територіях Донецької області.
Рік і тиждень рідні — батьки, брати, дружина Людмила та п’ятирічна донька Анастасія — не мали жодної інформації про його долю. І от вчора у їхньому домі пролунала щаслива новина — Іван повернувся.
«Навіть на фото з полону видно на його блідому та схудлому обличчі голлівудську усмішку. Він у найважчих випробуваннях завжди знаходив скількись позитиву — можливо, це й допомагало йому витримати полон», — каже пані Людмила.
Ввечері Іван зателефонував батькам і сказав, що з ним усе гаразд, передавав обійми й поцілунки.
«Мене розчулили слова нашої маленької онуки Анастасії — війна змусила її дорослішати раніше за час. Вона сказала: “Я тебе, таточку, більше нікуди не відпущу. Мені не потрібна така твоя робота”», — ділиться пані Людмила.
Наразі Іван проходить медичне обстеження під наглядом лікарів у Вінницькій області — полон залишив його виснаженим. На запитання, за чим найбільше скучив, відповідає просто: «За свободою». Він також відверто говорить, що не раз відчував допомогу вищої сили — зокрема, коли ворог вів його у полон, він наступив на міну, яка, на щастя, не спрацювала.
Родина Цурканів, як і тисячі українських сімей, нарешті знову зустріла свого найдорожчого. Попереду у бійця — тривалий шлях реабілітації, адаптації та повернення до мирного життя. Нехай його майбутнє буде спокійним і безпечним, а одеська та Одеська область лишаються місцями, де він зможе відновити сили й набути нової впевненості.
Створено за матеріалами: bessarabiainform.com
