Ключові моменти:
- Музей Міжлимання в Іллінці діє від 2012 року і за цей час його відвідали понад 20 тисяч людей.
- У колекції представлені археологічні знахідки палеоліту, сарматські прикраси, козацька зброя та предмети з іллінських катакомб.
- Частину експонатів засновник музею Віктор Бондарчук отримав від місцевих краєзнавців, іншу частину — придбав у так званих «чорних археологів».
- Іллінські катакомби, пов’язані з подіями Другої світової війни, зараз простягаються приблизно на 200 км.
Уроки Старокінки
Міжлимання — це мальовничий край між Куяльницьким та Хаджибейським лиманами, багатий на давню історію. Раніше тут пролягали чумацькі шляхи, сьогодні — автомобільні траси, що з’єднують Одесу з іншими громадами області. Уздовж траси Одеса–Іванівка розташоване село Іллінка — саме тут створено унікальний музей, який розповідає про минуле Міжлимання.
Музей Міжлимання у 2012 році заснував уроженець Іллінки Віктор Бондарчук. За його підрахунками, з моменту відкриття заклад відвідало понад 20 тисяч гостей — не лише з Одеси та України, але й з Європи, Японії та США.
Ідея створити музей виникла у нього в непростий період життя — коли він залишився без основної роботи.
— Я працював 30 років на Одеському телецентрі, на радіорелейній станції. Коли релейку модернізували до цифрового формату, мене скоротили. Довелося підзаробляти на Старокінному ринку, і водночас я почав активно цікавитися старовиною, — розповідає Віктор Андрійович. — Отже, історію я вивчав не лише з книжок і не в університетах.
Попри фінансові труднощі, ідея створити музей залишалася його мрією.
— На Старокінному ринку я познайомився з краєзнавцями — вони запропонували допомогу. Сільська рада виділила приміщення для музею, краєзнавці приносили експонати. А потім я почав добирати речі: випрошувати, обмінювати, купувати… Багато експонатів дісталися від «чорних археологів», — відкрито каже Віктор Андрійович. — Я їх усіх знаю — ми колись навчалися разом.
Ведмежа печера та коліно мамонта: що знаходять археологи під Одесою
Поява «чорних копачів» в Іллінці має свою причину: село стало центром значних археологічних відкриттів в Одеській області.
У 1938 році під час пошуку входів до катакомб і розшуку злочинців випадково виявили карстову печеру. Знахідки, зроблені там, віднесли до палеоліту: знайдено близько 50 крем’яних виробів та понад 30 тисяч кісток древніх тварин, переважно печерного ведмедя.
— Спочатку це була ведмежа печера. Тут звірі відпочивали і впадали в зимову сплячку, — розповідає місцевий краєзнавець. — Частину кісток відправили до Одеського палеонтологічного музею, де за ними зробили реконструкцію стародавнього ведмедя. Судячи з черепів, він досягав понад двометрової висоти і важив близько тонни. Це була повільніша тварина і менш агресивна порівняно з сучасним бурим ведмедем.
Предмети, пов’язані з печерним ведмедем і іншими давніми тваринами, також представлені в експозиції музею Міжлимання. Відомий одеський краєзнавець Дмитро Жданов долучив до колекції зуби гіпаріона — найдавнішого виду вимерлого коня, знайдені в цих місцях. У музеї також зберігається частина мамонтового коліна. Скелет давнього велетня, знайдений у Міжлиманні, є однією з вражаючих експонатів палеонтологічного музею.
Скарби одеського Міжлимання
У 1970-х роках неподалік Іллінки знайшли стоянку первісної людини, де також виявили кістки та зуби давніх тварин.
— Нам важко уявити, скільки різноманітної фауни колись мешкало на цих землях: мамонти, носороги, олені, кабани, тигри, леви, — перераховує Віктор Андрійович. — Люди полювали на них за допомогою кам’яних знарядь. У нашій колекції є крем’яний наконечник списа, сокира, виготовлена з зуба шаблезубого тигра, крем’яні скребки для обробки шкур — ці та інші предмети можна побачити в музеї.
Міжлимання складається з культурних шарів різних епох: тут знайдено мідні серпи та бронзову сокиру віком близько чотирьох тисяч років.
На розораних полях і зруйнованих курганах виявили сарматський медальйон та фалар — прикрасу для кінської збруї.
На території Міжлимання були й татарські стоянки, а згодом, після розпуску Запорізької Січі Катериною II, тут осіли українські козаки.
У музейній збірці є козацька зброя, люльки тієї епохи, монети, прикраси, хрестики та застібки.
— Я відвідував дві з відомих стоянок. Сім років тому там виявили фалар часів Золотої Орди, — ділиться Віктор Андрійович. — На ньому зображено двоголового орла, між головами — пучок конопель, що дуже здивувало мене.
Про першу праску та бабусині скрині
Колись із конопель виготовляли полотно: спочатку робили паклю, а з неї отримували нитки для веретен. Щоб здобути тонші нитки, волокна розчісували за допомогою чесала — важкого інструмента з металевими зубцями. Тканина виходила груба, тому її мочили, намотували на качалки і розгладжували рубелями. У музеї демонструють рубель — один із перших праскоподібних пристроїв. Там також зберігаються прядки, веретена, мотки конопляних і лляних ниток, виготовлених за традиційними технологіями. Для льону використовували менш громіздку дерев’яну чесалку.
У експозиції є також лляний одяг віком близько 130 років, який мешканка Іллінки привезла з Західної України.
— Це вбрання її бабусі, — пояснює засновник музею. — Бабуся давно померла, мама зберігала речі в скрині. Фартух ми відновили самі, використавши рушник.
Музей також прикрашають ошатні рушники з вишитими орнаментами та сюжетами; найстарший із них датований 1888 роком. Частину вишивок принесла колись та ж мешканка Іллінки, що зберегла спадщину своєї бабусі в скрині.
— У вишивках зазвичай присутній птах: за народними повір’ями він приносить добробут у дім, — каже Віктор Андрійович.
На сюжетних рушниках часто зображені закохані пари, що обіймаються або танцюють. Для відвідувачів господар іноді вмикає старовинний патефон і запускає його механізм — музика створює особливу атмосферу.
Комерційна дорога і татарські конячки: з чого починалась Іллінка
Історія села Іллінка розпочалася на початку XIX століття. Ці землі належали польському поміщику Йозефу Августу Іллінському. З його ініціативи проклали Балтську комерційну дорогу та відкрили поштову станцію при маєтку Іллінка. Поміщик перевіз сюди кріпаків зі свого маєтку на Житомирщині, серед яких була й родина Бондарчуків.
Мільйони років тому на місці нинішньої Іллінки плескався древній океан. Після відмирання морських організмів їхні мушлі осідали на дно й згодом утворювалися шари ракушняка. Люди, що оселилися тут пізніше, почали розробляти шахти та каменоломні — ці сторінки історії також висвітлені в музейній експозиції.
Спочатку оброблені камені вагою близько 60 кг виносили вручну, згодом для цієї роботи використовували татарських коней. У музеї збереглися їхні вуздечки.
— Ці коні були кремезними, але з короткими ногами: вершник міг діставати до землі ногами. Їх застосовували тому, що у деяких шахтах стелі були низькі — потрібно було залишити прохід висотою близько двох метрів для тварини, — пояснює Віктор Андрійович.
Іллінські катакомби
Сьогодні протяжність катакомб під Іллінкою становить приблизно 200 км; загальна мережа катакомб у регіоні сягає близько 1000 км. Під час фашистської окупації місцеві жителі ховалися в цих підземеллях.
— Картуванням катакомб займалася група «Пошук» Одеського політехнічного університету. Я часто ходив з ними по шахтах, — згадує краєзнавець. — Вони знайшли сліди перебування мого батька, який після полону ховався від румунів у шахті.
Дослідники виявили «житло» дев’яти осіб — їхні імена вирізьблено на стіні. Серед них був Андрій Бондарчук: у 1941 році він командував взводом танкових винищувачів, був тяжко поранений, потрапив у концтабір, але втік і повернувся до рідного села.
— У списку здебільшого механізатори, які мали бронь. Після відступу радянських військ вони змушені були залишитися під окупацією. Румунська адміністрація не заважала їхній роботі, а іноді й заохочувала — вважали, що німці більше не повернуться. Працівникам робили щеплення від тифу та холери, відмітки про це ставили в радянських паспортах. Ці документи зараз зберігаються в іллінському музеї, — розповідає засновник. — Перед визволенням багато колгоспників сховалися в катакомбах: німці, що відступали, безжально вбивали людей у селах.
У невеликому приміщенні замість столу лежала кам’яна бляха, а замість стільців — дев’ять каменів. Поруч знайшли пляшку соняшникової олії 1941 року, яка зберегла запах, і глиняний глечик. Під «столом» лежали недопалки самокруток, скручених із німецьких газет. З каменю викладалися нари, а на одній зі стін було надряпано: «Ура! 9 квітня Іллінка звільнена, ми виходимо».
Остання шахта в Іллінці припинила роботу торік. Вона теж увійшла в історію, і її свідчення зберігаються у фондах музею Міжлимання. Колекція налічує сотні унікальних речей, про кожну з яких Віктор Андрійович може розповідати годинами. Це місце, де оживає минуле, — і, побувавши тут одного разу, хочеться повернутися знову.
Довідка:
Іллінка розташована за 15 км від Одеси.
Дістатися туди можна автобусом від станції «Привоз».
Час роботи музею: з 09:00 до 16:00.
Вихідний — неділя.
Раніше ми розповідали про П’ять нових музеїв, що з’явилися в Одесі за роки війни: що там можна побачити.
Також повідомляли про які музеї в Одесі розкажуть історію рідного краю.
Більш докладно про Міжлимання можна прочитати в матеріалі «Чарівна Жевахова гора: які таємниці зберігає одеське міжлимання».
Повідомлення «Скарби Старокінки та знахідки «чорних археологів»: пенсіонер з-під Одеси створив унікальний музей» з’явилося раніше.
Створено за матеріалами: odessa-life.od.ua
