Ключові моменти:
- Акулинівку заснували 1786 року, вона починала як хутір Бородавка.
- Раніше тут працювали шовківництво та великі ферми.
- Сьогодні в селі лишилися кілька місцевих родин і переселенці.
- Погані дороги обмежують доступ до школи, медицини й транспорту.
Дорога до Акулинівки вже давно перестала бути простою ґрунтовкою: асфальт зник, а після дощу шлях розмиває. Коли наша журналістка приїхала в село, її зустріли тиша, зарослі сади і хати з деревами, що проросли крізь дахи. На декількох подвір’ях ще живуть люди — ті, хто не хоче покидати рідну землю, і ті, хто знайшов тут прихисток після початку повномасштабної війни.
Колись Акулинівка була інша. Тут працювали свиноферма і вівчарня, розвивали шовківництво, а вулиці на свята оживали. Сьогодні про минуле нагадують старі сади, спорожнілі будинки та розповіді тих, хто ще пам’ятає жваве село.
Старі сади і цілковита тиша
З траси дорога до села змушує знижувати швидкість. Від старого асфальту лишився тільки спогад — тепер шлях ґрунтовий, який під час опадів перетворюється на річку з грязюкою. Перше, що впадає в очі, — розлогі сади і майже повна відсутність людського шуму.
Немає гулу сільськогосподарської техніки, немає крику дітей і гавкоту собак. Осиротілі хати дивляться підсліпуватими вікнами, а через деякі дахи проросли дерева. Великі сади, що колись рясно плодоносили, заросли чагарником. Площа села трохи більше тридцяти гектарів, і воно поступово відходить у забуття.
Вирішили зробити «неперспективним» і зруйнували все
У XIX столітті і в першій половині XX століття село жило повноцінно. Плодючі землі Подільської височини давали добрі врожаї. Люди тримали худобу і будували капітальні кам’яні хати.
За радянських часів Акулинівку підпорядкували Білинській сільській раді. Тоді почала діяти політика «перспективних» і «неперспективних» населених пунктів. Село віднесли до тих, що не варті розвитку. Тут не створювали підприємств, а молодь заохочували їхати працювати до Балти чи Одеси. Люди поступово виїжджали.
Спершу в селі закрили школу. Дітей стали возити до Балти або сусіднього села Борщі. Згодом зник і клуб, де проходили свята, показували кіно і влаштовували танці.
Медичні послуги та фінансування ФАПу передали до Білинської амбулаторії — найближчого медичного центру для мешканців Акулинівки. За потреби мобільні медичні бригади з Балтського центру первинної медико-санітарної допомоги приїжджають у село для профоглядів, вакцинації чи забору аналізів.
Урешті-решт регулярне автобусне сполучення припинилося — дороги не витримували навантаження. Закрився і останній магазин. Пошту, хліб і товари першої необхідності возила староста Олена Рашкован. Вона ж доставляла у село медичного працівника.
Баба Ольга: «Поки з мого димаря йде дим, село живе»
Вулиці села зустріли нас тривожною тишею. Ніде не скрипнула хвіртка, не пролунав півень. Людей ми бачили лише на кількох подвір’ях.
Одна з місцевих — 88-річна Ольга Сінельнікова. Вона охоче поговорила з нами.
— Діти кличуть до міста. Куди я поїду? Тут мої батьки лежать на цвинтарі. Я не можу жити в чотирьох стінах, — каже жінка. — Мені треба подвір’я, відчуття землі. Я не боюся залишитись сама. Це мій дім. Поки з мого димаря йде дим, село живе.
Коли зі співрозмовників — два котики та пес
У 1960–1970-х роках Акулинівка була потужною бригадою колгоспу «50 років Жовтня». Тут активно розвивали виробництво. Головною особливістю села було шовківництво.
— Уздовж доріг росли сотні шовковиць. Жінки та підлітки щодня збирали листя для годування гусені, — згадує Ольга. — У спеціальних приміщеннях на стелажах жили тисячі шовкопрядів. Наприкінці сезону стелажі вкривалися білими коконами, які здавали на заготівлю.
Жінка скоро відсвяткує дев’ятий десяток, але добре пам’ятає і шовкопрядів, і важку роботу на свинофермі. Вона пригадує пісні, що лунали, коли жінки повертались додому втомлені. Колись у дні свят вулиці були переповнені людьми.
Нині її головні співрозмовники — два коти та пес. Зовнішній зв’язок із світом — радіоприймач і онуки, які доглядають бабусю.
Родина Андрусенків: купили хату, якій сто років
— Ми з Вінниччини, мене перевели до Подільська в частину, — розповідає Микола Андрусенко. — Тоді був бум на дачі в селах. Ми з дружиною приїхали до Акулинівки і купили хату, що тоді вже мала понад сто років. Хату відновили і пристосували для життя. Потім перевезли сюди маму дружини. Ми жили тут частіше, ніж у Подільську. Коли син одружився, молодим залишили квартиру, а самі осіли в селі.
Пан Микола згадує, як село колись жило: була свиноферма, вівчарня і пасовища, що слугували ідеальними луками для овець.
— Щоранку сотні овець виходили на балки. Двічі на рік тут кипіла стрижка, — каже він. — Був і ставочок, його розкопав підприємець, виловив рибу і кинув. Таке лишилось від минулого.
Коли почалось повномасштабне вторгнення, Андрусенки прихистили сім’ю з Покровська.
— А чому ні? Люди залишились без нічого, — пояснює пан Микола.
Самі ж родина переїхала ближче до Подільська через проблеми зі здоров’ям у Миколи. Там він отримує нагляд лікарів.
— У селі є кілька сімей із дітьми. Їм доводиться добиратися до Борщів на школу й у садок. Дороги такі погані, що автобуси не ходять регулярно. Хіба б засипали щебенем, тоді рух відновився б, — скаржиться чоловік.
Хліб, пошта і лікар на вимогу
— Зараз пошта приїжджає раз на тиждень. Вона приносить пенсії, кореспонденцію, хліб і товари першої необхідності, — розповідає староста Олена Рашкован. — За ліками люди їдуть у сусідні населені пункти або просять родичів привезти їх. При необхідності до села приїжджає лікар. Жителів підвозить автобус, що курсує з Обхідної.
За словами пані Олени, головна проблема — дорога до села. Це питання вимагає втручання служби місцевих автомобільних доріг Одеської області.
Що зникає разом із селом?
На місці колишніх ферм майже нічого не залишилося. Та якщо на мить зупинитися серед цієї степової тиші, у вітрі часом відчуваєш відгомін овечих отар і шелест ниток шовку. Саме це колись підтримувало життя села.
З мапи України зникає не просто населений пункт. Разом іде у небуття пласт подільської культури: діалекти, традиції, рецепти і родова пам’ять. Землі, що століттями годували людей, перетворюються на дику ниву. Проте Акулинівка житиме, поки тут лунає людський голос і горить хоча б одне вікно.
За час незалежності України з офіційного обліку та адміністративної мапи країни зникло близько 600–700 сільських населених пунктів.
Довідка
- Цьогоріч Акулинівці виповнюється 240 років.
- Село заснували наприкінці XVIII століття, у 1786 році.
- Перша назва — Бородавка (іноді згадують як хутір Бородавкин) — походить від прізвища першого поселенця-козака.
- Назва «Бородавка» поступово зникала з карт Балтського повіту наприкінці XIX — на початку XX століття.
- За переписом населення 2001 року в селі мешкало 83 особи.
Легенда про Акулину-Орлицю
Існує красива легенда про походження назви села. За переказами, у XVIII столітті хутір заснував козак на прізвище Бородавка. Під час одного з набігів він загинув.
У нього залишилася дружина Акулина. Вона мала козацький характер: горда, хоробра й вправно володіла зброєю. Сусіди називали її Орлицею.
Коли хутір знову зазнав нападу, Акулина організувала оборону. Вона повела людей у бій і відтіснила ворога.
З часом, коли люди йшли на той хутір, вони все частіше казали «їдемо до Акулини». Так Бородавкин перетворився на Акулинівку — на честь сміливої козацької жінки, яка зберегла цей край.
Створено за матеріалами: odessa-life.od.ua
