Учора, 8 березня, у селищі Катлабуг Ізмаїльського району Одеської області (поблизу Одеси) пролунала радісна новина – під час останніх обмінів з російського полону повернувся місцевий житель, сержант 67-ї окремої механізованої бригади Микола Смоков. За майже три роки перебування в неволі він помітно схуд і постарів, але думки про рідних та рідну домівку допомагали витримати найскладніші випробування. Про це розповіла його племінниця Марія Пойда, яка весь цей час шукала будь-яку інформацію про дядька і хвилювалася за його долю.
Микола Смоков народився 7 грудня 1974 року в селі Катлабуг (колишнє Суворове) Ізмаїльського району. Тут він закінчив школу та професійно-технічне училище. У 1993 році проходив строкову службу в місті Рені, де здобув звання сержанта.
Після служби у лавах армії Микола працював пожежником у своєму рідному селищі. Згодом він переїхав до Ізмаїла, працював будівельником і на целюлозно-картонному комбінаті. Перед початком повномасштабного вторгнення повернувся до Катлабуга і до 2023 року займався будівельними роботами.
«Мій дядько — чуйна, відкрита людина з тонким почуттям гумору, завжди готовий допомогти. З дитинства дуже любить котів», — ділиться Марія.
Матір Марії, дружина покійного брата Миколи, разом із донькою стала для нього справжньою родиною. Невістку він часто вважав сестрою, адже кілька років тому втратив матір. Особисте життя Миколи склалося непросто: він розлучений, а його 14-річний син Максим зараз живе окремо.
26 квітня 2023 року Миколу призвали за мобілізацією до Збройних Сил України. Протягом місяця він проходив підготовку, після чого служив у Луганській області. Востаннє зв’язок із ним був 16 липня, коли він дзвонив племінниці перед виходом на позицію.
24 липня Марія отримала повідомлення, що 20 липня 2023 року Микола зник безвісти в районі селища Діброва Сєвєродонецького району Луганщини. Через три дні вона помітила в соціальних мережах фото, де вказувалося, що він опинився в полоні.
За словами Миколи після повернення, того дня на позиції був сильний ворожий обстріл. Він і побратими тримали оборону до останнього, але були взяті в оточення російськими військовими.
Два роки вісім місяців рідні не мали жодної інформації про нього. Марія зверталася до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, ретельно шукала будь-які згадки про дядька в соцмережах. Лише у квітні 2025 року офіційний статус військовослужбовця змінили зі зниклого безвісти на такого, що перебуває в полоні.
«Я постійно перевіряла списки звільнених під час обмінів. На жаль, офіційного повідомлення від Координаційного штабу 6 березня не було. Близько 16:30 я помітила ім’я мого дядька в опублікованих списках», — пригадує Марія.
Близько 20:30 вечора Микола зателефонував Марії.
«Він не пам’ятав жодного номера рідних. Знайшов мій номер через Facebook. Йому дали телефон і нову SIM-картку. Десь о 20:30 він подзвонив. «Маша, Машуня, це я!» — так прозвучали перші слова. Я не могла нічого відповісти, бо мене переповнили сльози радості», — згадує племінниця.
За її словами, Микола зізнався, що саме думки про близьких і про рідний дім підтримували його морально під час утримання в російському полоні. Хоча він помітно схуд і постарів, у його очах все ще видно оптимізм і надію на краще майбутнє.
Так виглядає Микола після полону, 7 березня
Наразі Микола проходить курс реабілітації. У його планах — відновити здоров’я після полону, відпочити, скуштувати знайомі бессарабські страви, за якими він дуже сумував під час неволі, і придбати великий торт, адже він дуже полюбляє солодке.
Микола також сподівається на якомога скоріше завершення війни перемогою України — він особисто пройшов через бойові дії та полон і знає справжню ціну миру. Він дуже мріє повернутися до спокійного життя в Катлабугу, в Ізмаїльському районі Одеської області, та бачити мир поряд з Одесою.
Створено за матеріалами: bessarabiainform.com
