Судилище для роспропаганди
Нагадаємо, що Анатолій Грицик – один із українських полонених, проти яких було відкрито сфабриковану справу.
Коли у липні 2024 року в російському СІЗО помер Олександр Іщенко, який працював водієм у бригаді «Азов», справу проти нього закрили. До початку суду за обміном повернулися в Україну двоє військових: Давид Касаткін і Дмитро Лабінський. Згодом Україні вдалося обміняти ще дев’ять жінок, які працювали в тиловому забезпеченні (вісім кухарок та одну комірницю).
Українських полонених звинувачували в тому, що вони у свій час проходили службу в «Азові» та ніби «негативно ставилися до російськомовного населення» і були прихильниками «проукраїнських радикальних поглядів». Все це робиться з метою дискредитації українських воїнів та з тим, щоб викликати до них ненависть, вважає сестра Анатолія.
«АЗОВ» – чотири літери, які бісять ворога
Анатолія Грицика було заарештовано на початку повномасштабного вторгнення у власному будинку в місті Мангуш. На той час він уже був пенсіонером та займався дрібним бізнесом. Попри те, що Анатолій був на пенсії, окупанти взяли його як заступника командира полку «Азов».
Вже йде четвертий рік, як він і його побратими знаходяться в російському полоні.
– Один Бог знає, як наші полонені там виживають, як терплять та мужньо переносять всі знущання та побої. Проти них фабрикують справи, звинувачуючи в тому, чого вони ніколи не робили. Бо для російських варварів достатньо цих всього чотирьох літер «АЗОВ», щоб ненавидіти, глумитися і засудити до довічного ув’язнення, – бідкається пані Наталія.
Анатолій Грицик у свій час обрав професію військового, як і його батько. Побував у вісімнадцяти країнах. І ніколи не думав, що доведеться воювати з росіянами, які називали себе «братами». Але коли російські найманці розхитували нашу державність на Донеччині, він, не роздумуючи, став на захист своєї країни. Разом зі своїми підлеглими бував під обстрілами. Був неодноразово пораненим. Найбільше цінував хлопців за мужність і витримку під час виконання бойових завдань.
Усі будуть оскаржувати вирок
Його бездоганний послужний список викликає ненависть у ворогів. А мужність і сила волі, з якими він стійко терпить всі тортури, викликають в них агресію. Здебільшого тому й судять його в Росії як військовополоненого, а не як цивільного.
– Здається, немає такої служби, чиєї б допомоги я не просила. Це Координаційний штаб з питань поводження з полоненими, Служба безпеки України, Національне інформаційне бюро 16-48, Міжнародний Червоний Хрест. На жаль, від них нічого втішного не чула. Але хоч щось можу взнати про брата через особистого адвоката. Наші полонені терплять неймовірні тортури, але залишаються вірними синами України. Про те, як вони стійко і з гідністю вели себе на суді, розповів адвокат, – ділиться Наталія.
За офіційними даними, 12 полонених українців, які були присутні у ростовському суді, отримали такі терміни:
- Олександр Мухін – 22 роки;
- Ярослав Ждамаров – 22 роки;
- Олег Жарков – 13 років;
- Анатолій Грицик – 19 років;
- Олексій Смиков – 13 років;
- Олег Міжгородський – 17 років;
- Олександр Ірха – 15 років;
- Артем Гребешков – 20 років;
- Артур Грецький – 22 роки;
- Олександр Мероченець – 22 роки;
- Олег Тишкул – 22 роки;
- Микита Тімонін – 22 роки.
Усі засуджені будуть оскаржувати вирок.
Заочно винесли вирок ще 11 українцям, які повернулися в Україну під час обміну полоненими. Давида Касаткіна і Дмитра Лабінського заочно засудили до 23 років колонії суворого режиму. Дев’ятьом (обміняним) жінкам, які працювали в різні роки армійськими кухарками, теж винесли заочні вироки – терміни в колонії загального режиму, бо в Росії відсутні жіночі колонії суворого режиму.
«Моя совість чиста»
Під час засідання в окружному військовому суді у Ростові-на-Дону четверо полонених українців, яких Росія незаконно судить за терористичну діяльність та насильницьке захоплення влади, виступили з останнім словом.
Це Олександр Мухін, Олег Жарков, Микита Тімонін та Анатолій Грицик. Всіх їх Росія «засуджує» як військовослужбовців «АЗОВу» та звинувачує за трьома статтями Кримінального кодексу РФ: насильницьке захоплення влади, організація діяльності терористичної організації, проходження навчання для терористичної діяльності.
Анатолій Грицик, засуджений до позбавлення волі на 19 років. Підполковник, служив в «АЗОВі» з 2015 по 2019 рік:
– Я спочатку взагалі не хотів говорити. По-перше, не хочу виправдовуватися. По-друге, знаєте, я кадровий військовий і все життя віддав військовій службі. Я пройшов всі посади, починаючи з рядового солдата, закінчуючи командиром частини, спецпідрозділу. У 2008 році вийшов на пенсію. У 32 роки був пенсіонером. На той час рік за три йшов. Ніде у країнах СНГ в таких підрозділах не йшов рік за три. Специфіка підрозділу була миротворча.
За свою діяльність – військову кар’єру в погонах поважав. Я побував у 18 країнах, брав участь у чотирьох місіях Боснії, Кувейту, Косово… Зрозумів одне: я не можу говорити людям те, що відчуваю, що пройшов. Те, як ваша країна вчинила з моєю, що зробили з моїм домом, з моєю країною, як хотіли розстріляти мою дружину на моїх очах, як «асвабадітєлі» увірвались у мій дім, вигребли все під нуль, як посадили мене – ось уже йде четвертий рік.
Я не буду вам говорити, тому що знаю одне: поки твоє життя не зайде в таку ситуацію, як би я не описував її, як би не розповідав з різними лозунгами, не дійде ні до кого.
Не дай Бог, щоб ви це відчули. Не дай Бог, щоб це відчули на собі ваші родичі, ваші діти, старі люди. Знаєте, мені, як громадянину своєї країни, як офіцеру, як Людині не соромно. Бо я впевнений в одному – моя совість чиста! Дякую за увагу.
Поверніть наших полонених додому!
– Дуже хочеться вірити, що вдасться вирвати брата з російських лабет, що ті, від кого залежить доля наших військовополонених, знайдуть спосіб повернути українців додому. З цією вірою і живу. Адже так легше чекати. І, звичайно, продовжую стукати у всі чиновницькі двері, – каже пані Наталія.
Ми теж сподіваємось, що українська влада зробить все можливе і неможливе, аби наші люди, наші герої повернулися додому, в Україну. Надіємось поспілкуватися з нашими героями, коли вони ступлять на рідну землю.
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
Читайте також:
