Ключові моменти:
- У Буджацькій та Бессарабській громадах офіційно зареєстровано понад тисячу переселенців, серед яких значна частина — люди похилого віку
- Літні ВПО живуть у гуртожитках, будинках милосердя або соціальних закладах, часто без підтримки родини та з мінімальними доходами
- Частина переселенців незабаром переселиться в квартири реконструйованого будинку в селі Соборне за сприяння благодійного фонду «Карітас»
- Люди, які втратили житло, пережили інсульти, втрати близьких і евакуацію, найчастіше бояться залишитися на старість самотніми
Питання адаптації людей похилого віку, які стали внутрішньо переміщеними особами, дедалі гостріше стоїть перед громадами Одещини. За даними місцевих служб соцзахисту, у межах колишнього Тарутинського району — у Буджацькій і Бессарабській громадах — зареєстровано понад 1 100 ВПО, багато з яких — літні люди.
Журналістка Юлія Валієва поспілкувалася з переселенцями, працівниками будинків милосердя, соціальних служб та Центру зайнятості, аби з’ясувати, як громади допомагають людям пройти цей складний період життя.
Як живеться літнім переселенцям?
У районі, що раніше належав до Тарутинського, на обліку стоїть близько тисячі вимушених переселенців. Війна змусила цих людей полишити свої домівки і почати життя з чистого аркуша. Багато хто не лише втратив житло, а й втрати зв’язок із рідними.
Кожен із них переживає сильний психологічний стрес. Працездатні переселенці зазвичай адаптуються швидше — знаходять роботу, влаштовують дітей у навчальні заклади, деякі купують житло. Найважче доводиться людям пенсійного віку: вони зустрічають старість у незнайомих місцях, часто без близьких і з невизначеним майбутнім.
Дядя Коля розводить квіти
У Буджацькій громаді літні переселенці знайшли прихисток у двох основних місцях — у гуртожитку підвищеної комфортності та в Будинку милосердя в селі Червоне Вознесенського старостату.
Ще на початку широкомасштабної війни селищна рада облаштувала в гуртожитку готельні номери з кухнею для переселенців. Раніше харчування було безкоштовним, нині обід обходиться у 60 гривень.
«Зараз у нас мешкає десять переселенців», — розповідає Ольга Таріца, адміністраторка. — «Вони мало спілкуються з місцевими, більше контактують між собою. Більшість розглядають проживання тут як тимчасове. Проживання безкоштовне, комунальні послуги оплачує громада. Ніхто з мешканців не працює і не шукає роботу».
«Люди не поспішають облаштовуватися, живуть ніби на валізах, наче завтра потрібно знову їхати», — додає Ольга. — «Але є, наприклад, дядя Коля з Донецької області: він живе тут уже три роки, виростив квіти у своїй кімнаті, купив телевізор. Його місто було зруйноване, тож повертатися йому нікуди — він налаштований залишитися в Буджаку до кінця життя».
«Старенькі сподіваються, що колись їх заберуть діти»
Будинок милосердя у Червоному відкрили під час війни. Тут облаштовано окремі номери з меблями та телевізорами і налагоджено чотириразове харчування. Наразі у закладі проживає вісім переселенців.
«Ці люди психологічно травмовані й пристосовуються до обставин, хто як може», — каже Дем’ян Ангєлов, керівник Будинку милосердя. — «Найстаршій, Лідії Бондаренко, вісімдесят — вона творча, пише вірші».
У будинку проводять поетичні вечори, святкують дні народження, школярі влаштовують концерти. Проте існують й проблеми.
«Старенькі сподіваються, що колись їх заберуть діти». За весь час лише одне подружжя забрала дочка. Деколи людям стає важко — хтось їде в пошуках кращої долі. Один із наших підопічних поїхав до Німеччини, побув кілька місяців і повернувся назад.
Умови в селі добрі, але є й недоліки: у негоду добратися сюди складно, швидка допомога інколи не приїздить вчасно.
«У нас працює медсестра сімейної медицини Ела Коваржик — вона завжди поспішає на допомогу. Але людям похилого віку часто потрібен лікар. Тоді я шукаю трактор і везу їх до лікарні», — пояснює Дем’ян Ангєлов.
Весь смуток — в декількох словах
Таїсія Лозова — переселенка з Бахмута Донецької області:
«У мене була двокімнатна квартира в Бахмуті — її розбомбили. Після переживань у мене стався інсульт, потім інфаркт, і дочка забрала мене до Польщі. Вона допомогла відновитися, але довго жити з нею я не змогла — сваха казала, що я «об’їдаю» дітей, тож я поїхала. Зв’язалася з волонтерами, і вони запропонували цей Будинок милосердя. Село гарне, люди привітні, персонал уважний — мене це влаштовує. Лише іноді сумно, бо живу в одній кімнаті з іншою жінкою і дуже хочеться побути на самоті. Ще сумно думати, що якщо помру, мене тут поховають, і діти, можливо, не приїдуть. Тож намагаюся триматися, відганяти погані думки, читаю, гуляю і мрію обійняти своїх дітей та онуків», — зізнається Таїсія.
Тамара Ваганова переїхала з Херсона разом із сусідами — Галиною і Валерієм Данільчуками. На жаль, вони померли, і Тамара залишилася одна.
«Наш будинок у Херсоні розбомбили. Спочатку я жила в гуртожитку в Буджаку, а коли мої друзі померли, мене перевели сюди. Мій син, чоловік, сестра — усі померли, я зовсім сама. Хотіла б мати свій куточок на старість, але грошей немає. Компенсацію за втрачене житло я досі не отримала, хоча подала заяву давно. Маю пенсію й дві тисячі гривень допомоги як ВПО, але на руки отримую 1217 гривень — решта йде за утримання в Будинку милосердя. Цих коштів ледве вистачає на ліки», — розповідає пані Тамара.
В очікуванні власної квартири
У Бессарабському будинку для людей поважного віку також мешкають переселенці, але незабаром частині з них нададуть власні квартири. У селі Соборне, за підтримки благодійного фонду «Карітас», завершили реконструкцію п’ятиповерхової будівлі. Сімдесят переселенців отримають ордери на дво- або трикімнатні квартири, обладнані меблями, кухнями та побутовою технікою.
«Я вже й не чекала, що матиму власне житло», — ділиться Ірина Осадча, переселенка з Мирнограда Донецької області. — «Будинок, в якому я жила, розбомбили — мене ледь витягли. Мій син воює на Запорізькому напрямку, і я дуже хвилювалася, що йому не буде куди повернутися після війни. Тепер у нас буде квартира — це велика радість. Торік син приїжджав у відпустку й йому тут сподобалося. Тепер мені буде де чекати Євгена».
Алла Бурмістрова мешкає в будинку для літніх разом із чоловіком Веніаміном, який після чергового інсульту прикутий до ліжка. Алла — 80 років, її чоловікові — 90. Вони приїхали з Костянтинівки Донецької області.
«У нас був гарний дім — нічого не лишилося. Під час бомбардування загинув наш онук, зять зник безвісти, дочка виїхала за кордон. Я щодня плачу. Ми вже бачили найгірше, та боюся лише старості на самоті. Сподіваюся, що отримаємо квартиру і донька повернеться, буде поруч» — говорить Алла.
Людмила Міхальцова була вимушена залишити Херсонську область. Її дочка Юлія переїхала до Дніпра і мешкає в гуртожитку.
«У мене все згоріло — навіть документи. Все моє життя вмістилося в одну валізу. Компенсації від держави за втрату житла не отримала. Дякую волонтерам, які допомогли відновити документи та дали одяг. Усе, що маю зараз — чуже. Тут будинок гарний, чистий, персонал уважний, і годують смачно — навіть холодець, олів’є, запечену рибу та пироги. Але дуже хочеться мати власне житло — можливо, тоді й донька переїде до мене», — каже Людмила.
Чим допомагають у громадах?
Буджацька і Бессарабська громади постійно опікуються переселенцями: співпрацюють із благодійними організаціями, сприяють працевлаштуванню та втілюють соціальні ініціативи.
«Громада повністю утримує 18 переселенців, які мешкають у Будинку для людей поважного віку», — зазначає Ганна Стоянова, начальниця відділу соцзахисту Бессарабської селищної ради. — «Надаємо матеріальну допомогу, забезпечуємо твердим паливом, допомагаємо з похованнями. Частина переселенців оселилися у родичів і житлом забезпечені, а ті, хто ще без даху над головою, у червні–липні отримають квартири у Соборному».
За словами Наталі Шеріф, головної спеціалістки відділу соцзахисту Буджацької громади, селищна рада допомагає твердим паливом, надає кошти на лікування, ліки, поховання тощо. Минулого року громада відремонтувала й обладнала квартиру для родини переселенця — лікаря Вадима Луценка.
«Переселенці можуть стати на облік у Центрі зайнятості й отримувати виплати майже рік, поки шукають роботу», — пояснює Людмила Крамчанінова, керівниця Бессарабської філії Центру зайнятості. — «Крім того, ми надаємо ваучери на 32 300 гривень для перекваліфікації або підвищення кваліфікації».
Місцеві підприємці та фермери охоче працевлаштовують переселенців, адже за працевлаштованого ВПО організація отримує компенсацію заробітної плати та податків протягом року.
«Найбільші труднощі — у стареньких. Вони не можуть працювати, пенсії невеликі, і багато хто відірваний від рідних. Переконана, що держава й громади мають передусім подбати про них», — підкреслює пані Людмила.
Нещодавно Буджацька громада домовилася з благодійною організацією «Карітас» про реконструкцію будівлі в селі Лісне під житло для переселенців: там планують влаштувати сім квартир.
Цифра
- У Бессарабській громаді зареєстровано 753 переселенці, фактично проживає 462 — частина виїхала за місцем роботи.
- У Буджацькій громаді зареєстровано 380 переселенців, фактично мешкає 96.
Раніше ми розповідали, як замість дитсадка на Одещині з’явився прихисток для переселенців.
Нагадаємо також про випадок під Одесою, коли евакуйований до Одеси дитбудинок залишили без допомоги.
Створено за матеріалами: odessa-life.od.ua
