Наразі Німеччина прихистила близько 1,2 мільйона українців — це найбільша кількість серед країн ЄС (приблизно 28,3% від загальної кількості). Однак історія має свої паралелі: століття тому німці самі вирушали в пошуках кращої долі на українські землі. З регіонів Ельзасу, Бадену, Пфальцу та інших куточків Європи родини рушали через півконтиненту до привабливих просторів Причорномор’я й Приазов’я, а також оселялися в різних частинах сучасної України — зокрема на Одещині, в Одесі й Одеській області. Вони створювали нові поселення, давали їм знайомі назви, вкладали працю й душу в розвиток місцевості. Та ці землі виявилися не завжди прихильними: «земля обітована» часто перетворювалася на територію політичних розломів між Заходом і Сходом. Протягом століть німецькі колоністи зазнавали конфіскацій, переселень, арештів, переслідувань, заслань і навіть фізичного знищення. Тим не менш дехто вижив і залишив по собі помітний слід. Іронічно, що у ХХІ столітті багато українських німців, переважно люди похилого віку, жінки й діти, знову змушені залишати домівки й шукати прихистку в Німеччині — туди, звідки понад двісті років тому приїхали їхні предки. Про це розповіло видання «Укрінформ».
Коли німці почали прибувати до Російської імперії
Витоком масового переселення німецьких колоністів на землі Російської імперії, зокрема в Україні, вважають маніфест Катерини ІІ від 22 липня 1763 року. Цей документ, виданий на початку її правління, закликав іноземців переселятися до імперії й пропонував повернення російських підданих, які перебували за кордоном. Німці, втім, вже жили в Росії задовго до цього: вони були представлені в містах — наприклад, аптеку в Києві ще в 1728 році відкрив німець Йоганн Гейтер. Німці відігравали важливу роль у становленні бюрократичної та наукової інфраструктури: у Першому складі Російської академії наук (заснованої Петром I у 1724 році) 11 із 13 академіків були німецького походження, а частка німців у дипломатичній службі на початкових етапах становила 57%. Хоч окремі німці мешкали в імперії ще за Єлизавети Петрівни, справжній приплив колоністів відбувся за правління Катерини ІІ: лише в перше десятиліття після маніфесту прибуло понад 30 000 колоністів.
Хто були «викликальники»
Маніфест Катерини ІІ мав великий резонанс у Європі: переселенцям обіцяли землю, віротерпимість, звільнення від податків і військової служби, великі кредити та право на самоуправління. Інформацію тиражували друкованими листівками й усними переказами, що стимулювало людей задуматися про переїзд у далеку країну з відкритими просторами. Одним із ключових інструментів вербування були наймані підрядники — так звані «викликальники». У 1760-х роках російський уряд активно наймав іноземців для набору переселенців у європейських державах; багато таких вербувань здійснювали французькі ділки. Згодом виявилося, що послуги «викликальників» дуже дорого обходяться казні, і від цієї практики відмовилися. Крім того, вона викликала невдоволення урядів європейських країн, які негативно ставилися до відтоку працездатного населення.
Причини переїзду
Європу виснажили війни — Тридцятирічна та Семирічна (1756–1763) — що особливо вплинуло на протестантські спільноти, серед яких були німецькі меноніти. Менонітський рух, започаткований голландським реформатором Менно Сімонсом (1492–1559), підтримував хрещення в дорослому віці, відмову від носіння зброї і принцип ненасильства. Меноніти мешкали на кордоні Німеччини й Голландії, пізніше переселилися до району Данцига (Західна Пруссія), де на них накладалися обмеження — заборони на купівлю землі, додаткові податки як плату за відмову від служби в армії. Великим сім’ям менонітів бракувало землі та засобів для життя, і запрошення російської імператриці видалося їм шансом на кращу долю. Тому серед переселенців переважали меноніти й лютерани, але були й католики.
Міфи довкола царського маніфесту
Катерина II вміла створювати привабливі образи й продавати ідеї в блискучій обгортці. Додаток до маніфесту перелічував місця для поселення колоністів — переважно байраки біля Саратова, Оренбурзьку губернію, річку Іргиз (територія сучасного Казахстану) тощо. У 1763 році не йшлося про масове «освоєння» південних українських земель Причорномор’я чи Криму. Лише одна територія мала хоч якийсь стосунок до сучасних українських земель — ділянка біля річки Журавка у Валуйському повіті Білгородської губернії, але туди колоністи не переселилися у значних кількостях.
Після ліквідації Запорізької Січі та послаблення Кримського ханства цариця запросила колоністів на землі, які були залишені українцями, ногайцями й кримськими татарами. Це було цілком прагматично: хтось мав відновлювати занедбані господарства, оскільки багато козацьких зимівників і хуторів стояло розореними. Подібна ситуація виникла і в Криму після приєднання його до імперії в 1783 році — багато татар покинули домівки. Наприклад, влада сподівалася відновити виноградарство за допомогою швейцарських німців: у документах того часу рекомендували надавати сім’ям саджанці шовковиці та лозу. Перші кримські німецькі колонії виникли в 1805 році, і кожній сім’ї доручалося садити певну кількість шовковиць і лози.
Меноніти як окрема історія
Меноніти почали масово прибувати в Російську імперію в 1780-х роках. У 1786 році делегати громади — Йоганн Барч і Якоб Хеппнер — приїхали в Росію домовлятися про умови переселення й зустрілися з князем Потьомкіним, який обіцяв допомогу. Меноніти вибрали для поселення родючі чорноземні землі біля Берислава неподалік Херсона. Повернувшись до Данцига, вони закликали громаду їхати на нові землі, і в 1789 році виїхали 228 найбідніших сімей. Шлях проходив частково на возах, а потім — на баржах. Коли колоністи прибули, Потьомкін наказав розмістити їх на острові Хортиця на Дніпрі — місцевість виявилася далекою від обіцяного комфортного краю: вона не підходила ані для землеробства, ані для скотарства, що викликало розчарування серед втомлених людей.
Життя менонітів на нових місцях було непростим. Якоба Хеппнера звинуватили в розтраті державних коштів і заслали до Сибіру — пізніше його звільнили. У районі Хортиці меноніти утворили вісім перших сіл, що увійшли до Хортицького менонітського округу.
Побут у колоніях на ранньому етапі
Після ефектного указу Катерини II переселенці надовго залишалися без надійної підтримки. Багато років вони ледь виживали: висока смертність від голоду, суворого клімату і хвороб була поширеним явищем. Часто родини, прибувши на місця, не мали житла: перші колоністи з Гессена, Саксонії та Ганновера, які в січні 1767 року прибули на Чернігівщину (землі Івангородської сотні), потерпали від холоду й злиднів; будівництво житла почалося лише наступного року. Деяких переселенців відштовхували безводні південні землі, де не було навіть питної води. Хоч Катерина обіцяла, що начальники не втручатимуться у внутрішні справи колоністів, у квітні 1769 року була затверджена масштабна інструкція, яка жорстко регламентувала життя колоній. Вона формально була тимчасовою, але діяла близько 30 років і навіть передбачала тілесні покарання. За Павла I частина таких норм зникла, але знову з’явилася за Олександра I. Колоністам надавали позики, що часто вбирало їх у боргову залежність. Проте за правління Павла I становище німецьких колоній поступово поліпшилося, і багато сімей змогли встати на ноги.
З початку ХІХ століття німецькі колоністи масово заселяли Катеринославську, Таврійську та Херсонську губернії. Після приєднання Південної Бессарабії у 1812 році почалася ще одна хвиля колонізації. Степові поселення, які заснували німецькі колоністи на Одещині у 1810–1830-х роках, часто отримували вже не німецькі назви, а ті, що пов’язувалися з перемогами російської зброї в наполеонівських війнах: так виникли Тарутине, Арциз, Віттенберг, Бородіно, Лейпциг, Фершампенуаз, Париж та інші. До 1897 року на території Російської імперії мешкав мільйон німецьких колоністів: 37% — у регіоні Чорного моря й 7% — на Волині. Із часом число німецьких сімей зростало: майже 500 родин оселилися поблизу Маріуполя, заснувавши 17 сіл.
Як місцеві сприймали німців
Меноніти мали привілейоване становище порівняно з багатьма іншими колоністами, в тому числі з іншими німецькими групами, і займали вищу соціальну позицію. Кожна менонітська сім’я отримувала близько 65 десятин землі (приблизно 71 гектар), тоді як інші колоністи, наприклад чернігівські переселенці, мали близько 30 десятин. Меноніти вели замкнений, аскетичний спосіб життя, були надзвичайно працьовитими й працювали з релігійних міркувань. Їхні господарства були зразковими й прибутковими, подвір’я — чистими, центральні площі — оздобленими, часто з церквою, волосним управлінням і школою. Поля давали високу врожайність — близько 50 центнерів з гектара, що було вдвічі більше, ніж у багатьох українських селах, і втричі більше, ніж у середньостатистичних російських господарствах. Німецькі колоністи запровадили в Україні сучасні для того часу сільськогосподарські технології: сівалки, культиватори, дискові плуги, елеватори та інші механізми.
Місцеві чиновники відзначали, що німці працювали старанно, хоч і повільніше, ніж деякі інші групи селян. Українські селяни часто казали: «Німець працює так старанно й акуратно, що й інші охоче беруться за роботу; німець добре платить, але вимогливий». Водночас німецькі колоністи залишалися «чужими» для більшості: ні меноніти, ні католики чи лютерани не стали повністю «своїми» у місцевому розумінні, на відміну від, скажімо, болгарських переселенців, яких сприймали легше через спільну православну віру.
Втрата привілеїв і хвилі еміграції
У 1871 році німці, що вже стали поселянами-власниками, втратили останній прикритий привілей — звільнення від військової служби. Російська мова стала обов’язковою в школах, і це спричинило першу хвилю масової еміграції. Першими виїжджали меноніти — понад 10 000 людей переважно подавалися до Америки. У період 1871–1915 років до США виїхало 79 000 протестантів і 37 500 католиків із причорноморських німців. Коли наприкінці ХІХ століття політичні й дипломатичні відносини між Російською імперією та Німеччиною погіршилися, у суспільстві посилилися націоналістичні настрої, а німців звинувачували у володінні великими масивами землі та небажанні інтегруватися.
Під час Першої світової війни, незважаючи на те, що у царській армії служило до 300 000 німецьких чоловіків і меноніти працювали в госпіталях та лазаретах, німецькі громади вважали «внутрішнім ворогом». Тисячі волинських німців було депортовано на схід за ініціативи генерала Олексія Брусилова. У 1914–1915 роках у Москві та Петербурзі сталися погроми, а уряд ухвалив т.зв. ліквідаційні закони, що зобов’язували німців передати землі у власність держави. Ці заходи не реалізувалися повністю через політичні потрясіння 1917 року — зречення Миколи ІІ та прихід Тимчасового уряду, який скасував низку репресивних норм. Після цього настала епоха більшовиків, колективізації й ГУЛАГу. Під час німецько-радянської війни та в післявоєнні роки німців оголосили «зрадниками»; у 1945 році численні німецькі поселення були перейменовані: Баден став Очеретівкою, Страсбург — Кучурганом, Ельзас — Щербанкою. Архітектурна спадщина німецьких колоній — римо-католицькі собори й лютеранські кірхи — здебільшого дійшла до нас у руїнах.
Однак одній культовій споруді пощастило: одеську кірху Святого Павла вдалося відреставрувати — баварські благодійники зібрали понад 7 мільйонів євро на її відновлення.
Сучасна війна і нові виклики
З початком новітніх воєнних подій українські німці знову виявилися вимушеними залишати домівки. Німеччина, як історична батьківщина, прийняла багатьох з них. Як зазначає представник маріупольського товариства німців «Відродження-Відергебурт» Сергій Штамбур, у сучасних реаліях постає проблема ідентичності: «В Україні ми були німцями, а в Німеччині стали українцями. Часто через відсутність документів, зміну прізвищ або трагедії минулого неможливо підтвердити походження». Німецька бюрократія іноді створює додаткові складнощі для тих, хто хоче повернутися до батьківщини предків.
Німецькі колоністи залишили глибокий слід в історії та культурі України, хоча багато з цього спадку було занедбано або зруйновано. Багато відомих прізвищ пов’язані з їхнім внеском: Фальц-Фейни — «королі Таврії», засновники «Асканії-Нової», художник-сценограф Данило Лідер, Ральф-Герхард Гаска — німецький пастор, священник лютеранської церкви святої Катерини в Києві та учасник подій Майдану. Насправді таких історій набагато більше: німці стали частиною української історії, як і нинішні українці стали частиною життя Німеччини.
Створено за матеріалами: bessarabiainform.com
