1951-го за умовами радянсько-польського обміну ділянками територій 51 тисяча українців із 42 населених пунктів, в тому числі із Михнівця, були депортовані до Одеської, Миколаївської, Херсонської та Донецької областей. І сьогодні гаряча бойківська кров нуртує в жилах мешканців Агафіївки, Пилипівки та Романівки Любашівської громади. Дідусі й бабусі дотримуються звичаїв і традицій, співають волелюбних пісень.
Надія Федорівна Грицик дванадцятирічною потрапила до Агафіївки разом з родиною. – Нас виселяли весною. Багато речей довелося залишити. Коли від’їжджали, ридма ридали – відчували, що більше не побачимо милих серцю краєвидів, гірських потічків і смерек. Наплакалися і в Агафіївці, де довелося обживатися, — пригадала Надія Федорівна. — З п’ятнадцяти років почала трудитися, як і мої однолітки і батьки, у колгоспі.
Збудована на косогорі хата старенької бойківчанки тепер стоїть пусткою. Чоловік помер, бабуся перебралася в невеличку літню кухню, яку і натопити легше, і прибрати. Довгими зимовими вечорами Надія Федорівна записує у товстий зошит бойківські пісні. Донедавна ще ходила щедрувати до стареньких, співала у церковному хорі. Досі підтримує зв’язки з родичами, що проживають в Англії та Америці.
Після Другої світової війни її рідні брати Іван та Михайло Грицики відгукнулися, надсилали посилки, допомагали будувати греко-католицький храм святого Димитрія. Коли ж американець Михайло Грицик навідався в Агафіївку (вже за часів незалежності), Надія Федорівна з чоловіком запросили на гостину 150 осіб. Покликали михнівчан із сусідніх Кривого Озера та Врадіївського району Миколаївської області. Кабанчика забили, гуляли з музиками, немов на весіллі. Пізніше відбулася пам’ятна зустріч і з братом Іваном.
Довго бабуся Надія розповідала про батьків, про незаможне, але щасливе життя у селі Михнівець, про війну, гірських вояків.
А в перервах між спогадами співала:
За Україну з вогнем завзяття
Рушаймо, браття, усі вперед.
Слушний час кличе нас.
Ну ж бо, враз сповніть наказ:
За Україну, за її волю,
За честь і славу, за народ!
