Ключові моменти:
- У селах кількість худоби за останні роки скоротилася приблизно на 60%.
- Серед основних причин — війна, брак робочих рук та низькі закупівельні ціни.
- Утримання навіть однієї корови чи овець часто виявляється збитковим для домашніх господарств.
- Державні дотації діють, але їх складно отримати через бюрократичні процедури.
Для підготовки матеріалу журналістка Юлія Валієва побувала в кількох селах Буджацької громади та поспілкувалася з людьми, які ще тримають худобу або вже її продали.
Ми зібрали свідчення місцевих жителів — господарів із сіл Буджак, Євгенівка, Надрічне, а також поспілкувалися з керівниками підприємств та представниками громади. Коментарі надали директор агрокомплексу «Фрумушика-Нова» Олександр Паларієв, заступник голови громади Федір Мунтян і ветлікар Микола Трифонов.
Із розмов випливає, що власників відлякують низькі закупівельні ціни на молоко та м’ясо у співвідношенні з витратами на сіно, комбікорми, ветеринарні послуги та інші потреби господарств.
Ми також детально розглядали умови держпідтримки: дотації на худобу (приблизно 2 000 грн за голову), вимоги до ідентифікації тварин і процедуру подачі заявок через Державний аграрний реєстр.
Один день у Бессарабії
Колись ранок у бессарабському селі починався від брязкоту дзвіночків, а тепер частіше настає тиша. Молодь або на фронті, або за кордоном, а ціни на сіно зростають швидше за закупівельну вартість молока — і люди один за одним продають худобу перекупникам за мізерні суми.
Чому сьогодні тримати корову престало бути вигідним, як бюрократія ускладнює отримання дотацій і чи має шанс на виживання бессарабська бринза в умовах війни — ми вирушили до Буджацької громади, щоб почути відповіді від фермерів, чабанів і звичайних господарів.
Раніше я тиждень у тиждень ходила до сусідки по молоко — її корова давала багато смачного молока, і літр коштував 25 гривень. Нещодавно ходила ще раз і дізналася, що її продали.
— Усе, дорого, Фроську продала. Це вже морока: сіно заготовити, воду носити, вигнати на пасовище, помити, подоїти, ще й чабану платити… Та й хто подивиться за нею, якщо зі мною щось станеться? От і продала, — каже господиня.
— Добру ціну дали?
— Ні, перекупники забрали за 20 тисяч. Кажуть вже, що дійна корова має коштувати 30 тисяч, але в селі важко знайти покупця — у людей просто немає грошей через війну.
П’ять причин, чому люди не тримають живність
Хто нещодавно бував у селі, пам’ятає ранкове брязкання дзвіночків, коли корови та вівці йдуть на пасовище. Сьогодні таке бачиш дедалі рідше — з початку війни поголів’я в господарствах значно скоротилося. Під удар потрапили не лише корови, а й вівці, кози, коні.
Мешканці Буджацької громади назвали основні причини цього явища:
- Молодь виїхала за кордон через війну, багато чоловіків мобілізовані — у селах залишилися переважно літні люди, які вже не можуть доглядати за худобою.
- Брак пастухів: багато чабанів також на службі, тому нікого виганяти отару на пасовище.
- Відсутність конкурентної ціни на молочно-м’ясну продукцію та труднощі з її реалізацією.
- Скорочення пасовищ і сінокосів — великі агропідприємства обробляють кожну придатну ділянку землі.
- Недостатня державна підтримка малого тваринництва.
Найбільша отара в Європі зникла
Фрумушика-Нова свого часу була центром агротуризму й агрокластером. У 2010 році тут утримували майже 13 тисяч овець — одну з найбільших отар у Європі. Згодом власникам довелося суттєво скоротити поголів’я. Чому?
Про це розповів Олександр Паларієв, директор фермерсько-туристичного комплексу «Фрумушика-Нова»:
— Хотілося відновити славу бессарабського вівчарства. Ми розводили, зокрема, каракулеві породи, і до нас приїжджали за досвідом з багатьох країн. Та була й залежність: вовну постачали в Росію, а з 2014 року ці зв’язки обірвалися. Потрібно було скорочувати поголів’я. Ми також орендували на довгий термін ділянки під пасовища на колишньому полігоні, але з початком війни Міністерство оборони відновило свої претензії на цю землю. Нині на фермі залишилося близько 700 овець — орієнтуємося більше на м’ясо та виробництво бринзи й продаємо її через власну ресторанну мережу в Одесі. Іноді отримуємо невеликі експортні замовлення до Європи. Рік тому держава надала дотацію в 2 000 гривень на голову, але це не вирішує проблему. Зараз більше бізнесом займаються мої сини, а ми з родиною частково концентруємося на виноробстві. Коли бачу порожні корпуси у вівчарні — серце козає.
Надрічне: бринза смачна, але кошарам місце за межами села
Надрічненський старостат відомий своєю бринзою — її тут продають по 200–220 гривень за кілограм. Як вирішують локальні проблеми?
Анжела Балан, староста Надрічненського старостинського округу:
— Кількість корів у Надрічному помітно зменшилась — на два села старостату (Іванчанка і Надрічне) зараз десь близько тридцяти корів, тоді як раніше їх було близько сотні. Вівчарство ще витримує навантаження: ми щороку розподіляємо сінокоси, щоб люди могли заготовити корм. Але пастухів бракує, тому сім’ї чергуються у випасі. Є й кози — їхнє молоко продають по 50–70 гривень за літр. Часто надходять скарги, що отари тримають у межах села поруч із занедбаними хлівами, замість того, щоб облаштовувати кошари за його межами — це створює запахи і порушення санітарних норм.
Федір Мунтян, заступник голови Буджацької громади:
— У громаді є п’ять фермерів, які тримають по 300–500 овець, і приблизно двадцять господарств, що мають по сто й менше. Наприклад, сім’я Бакалів утримує близько 500 голів — до них приїжджають за бараниною навіть із Києва, а бринзу вони продають на місцевих ринках. Вони самі заготовляють сіно. Значну допомогу їм дає дотація у 2 000 гривень на голову за рік.
Було прийняте рішення переносити кошари за межі сіл — громада надає ділянки, а фермери укладають орендні договори. Також у співпраці з благодійною організацією «Карітас Україна» в громаду залучають гранти для вразливих верств населення, що допомагають розвивати малі бізнес-проєкти, у тому числі тваринництво. Незабаром планується інвентаризація пасовищ, бо чабани скаржаться: деякі ділянки розорані місцевими аграріями.
З биркою та паспортом: як отримати дотацію від держави?
Щоб претендувати на 2 000 гривень дотації, тварина має бути ідентифікована — мати вушну бирку та паспорт. Як це оформити на практиці?
Про процедуру розповів Микола Трифонов, головний спеціаліст місцевої ветлікарні:
— Спочатку потрібно стати на облік у ветлікарні та укласти договір про ветеринарне обслуговування. Фахівці проведуть огляд, вакцинацію, дезінфекцію та видадуть вушну бирку і паспорт тварини. За сучасними тарифами бірка коштує приблизно 140 гривень, а паспорт — близько 17 гривень. Після цього можна подавати документи на отримання дотації.
Ветлікар додав, що скарги на утримання тварин у межах населених пунктів надходять постійно.
— Як депутат місцевої ради, я підтримую рішення про перенесення отар за межі сіл. За нормами, кошари мають розташовуватися на відстані від 50 до 300 метрів від житлової забудови, — зазначив спеціаліст.
Який стіл без бринзи?
За статистикою, поголів’я худоби в селах зменшилося майже на 60% за останні роки.
Василь Узун, аграрій із 52-річним досвідом, керівник сільгосппідприємства «Прогрес» у селі Вознесенівка, пояснює це просто:
— Причина номер один — низька рентабельність. Немає достойної ціни і збуту, а державної підтримки недостатньо. Для селянина одна чи дві корови часто є збитковими: дотації на такий малий обсяг не оформити, а догляд потребує постійної присутності. Багато хто просто не витримує і продає.
З вівцями ситуація трохи інша: бракує чабанів, немає адекватної підтримки на оновлення поголів’я, а реалізація вовни та живої ваги не окуповує витрат.
Незважаючи на труднощі, вівчарство залишається частиною культурної спадщини Бессарабії. Люди продовжують розводити овець, бо бринза, каварма та обрядові традиції — важлива складова місцевого побуту. Щоб повернути попередні обсяги, потрібен мир і повернення людей у села.
Тримати чи не тримати?
Ольга Язаджи, с. Буджак:
— До війни ми тримали майже сто овець у невеликій кошарі, і був хороший пастух. Бути чабаном — це не просто вигнати отару: треба прийняти ягня, лікувати, доїти. Наш дядя Ваня захворів і вже не може працювати, знайти заміну не вдалося — от і довелося продавати овець. Додатковими причинами стали складнощі зі збутом м’яса та вовни, а також скорочення пасовищ.
Юрій Стеценко, с. Євгенівка:
— У нас велика родина, тому худоба — це необхідність. Тримаємо близько тридцяти овець, корову й коня. Та вести господарство стало важче: все дорожчає. 40-кілограмовий тюк сіна коштує 120–150 гривень, а на зиму потрібно тисячу таких тюків. Ми заготовляємо сіно самі з синами — вони ще школярі, але вже допомагають. Чабаном часто є моя дружина: бере дитину й іде пасти. З коровою простіше — випустив на луг, прив’язав і вона пасеться.
Корова для нас — годувальниця: дає 25–30 літрів молока. На цьому заробити важко — молоко оптом беруть по 15–16 гривень за літр. Але завжди є сир, сметана, вершки — голодними не залишаємося.
Важливо!
Щоб отримати дотацію, необхідно утримувати від 3 до 100 ідентифікованих корів або від 5 до 500 маточних овець, зареєстрованих у єдиному державному реєстрі, та подати заявку через Державний аграрний реєстр.
Скільки коштує худоба живою вагою?
У колишньому Тарутинському районі основна проблема реалізації продукції — віддаленість від великих міст. Доїхати до, скажімо, Одеси — це 200–250 км, і при сучасних цінах на бензин поїздка часто стає невигідною. Через це люди змушені продавати худобу за низькими цінами.
Один із перекупників розповів, скільки зазвичай платять за живу вагу:
— Корів беремо по приблизно 50 гривень за кілограм, в залежності від стану; овець — по 70–100 гривень; свиней — по 75 гривень за кілограм.
На фото: вівця каракулевої породи у «Фрумушика-Нова»; чабан у селі Іванчанка; СФГ «Бакал» у Надрічному. У Буджацькій громаді ще можна побачити овець, корів і навіть коней.
Створено за матеріалами: odessa-life.od.ua
