Грей (джек-рассел-тер’єр)
Цей малюк став неочікуваним подарунком і жертвою рішень інших. Його історія –
яскравий приклад того, як наше суспільство все ще сприймає тварин, як предмети.
Діти уявили, що подарунок у вигляді собаки – це вияв любові, але для батьків це виявилося тягарем. Вони сприймали його не як живу істоту, а як річ – симпатичну, модну, доти, поки це зручно.
Коли він був крихітним цуценям, йому травмували хребет і залишили в притулку. З кожним днем пес втрачав здатність ходити. Щодня ми отримували численні запити на його всиновлення. Але варто було лише згадати про витрати на лікування в тисячах, і люди зникали. Всі бажали “пса Патрона”, а не живу істоту з реальними потребами.
Чи винен він у людських помилках? На мою думку, ні. Нас, як притулок, звинувачували у тому, що ми лякаємо людей, але ми ретельно обирали серед сотень запитів ту родину, яка не зрадить. Адже деякі бачать у ньому тільки породу, а не живу істоту.
І така родина знайшлася. Сьогодні Грей ходить, а навіть можна сказати, бігає. У нього є дім і любов.
Джек-рассел-тер’єр Грей (фото: Gostomel Shelter)
Грей
Коли-то він жив у родині. Обожнював дітей. Вірив у людей. Але війна змінила все, і він став тягарем. Собаку просто передали першому, хто погодився.
У новій родині з ним не впоралися. Йому надягали каструлі на голову та знущалися. Він терпів усе, проте захистив себе і вкусив господарів. Тоді було прийнято рішення про евтаназію. Наче життя можна обірвати одним рішенням, і тварина винна у всьому, що з нею трапилось.
Але його врятували, і він потрапив у наш притулок.
Місяці пішло, щоб він дозволив підійти до себе. Зараз, коли заходиш у його вольєр, він відходить у куток і чекає, поки ти підеш. Грей не кидається, не гарчить, але і не підходить. У нього є межі, і ми їх поважаємо. Він не “зла” собака, просто одного разу повірив, і ми сподіваємося, що ще зможе.
Грей (фото: Gostomel Shelter)
Ігарьошик
Ігарьошика знайшли у Київській області. За словами місцевих жителів, він тривалий час жив на вулиці під “наглядом громади”. Його не ображали, не проганяли – проте й не приймали відповідальності.
Все змінилося, коли собаку збила машина. Хребет зазнав серйозної травми, і на місці удару почала рости пухлина – прямо на спинному мозку. Чому його привезли до притулку лише через місяць після аварії – питання, на яке немає чіткої відповіді. Але цей місяць був вирішальним.
Коли пес потрапив до нас, він ще робив спроби ходити. Оперативне втручання було небезпечним: пухлина торкалася спинного мозку, і її видалення могло призвести до паралічу.
Ми ухвалили складне і дороге рішення – пройти курс хіміотерапії, оскільки це був його шанс. Але лікування не допомогло, і він втратив здатність ходити.
Спершу люди “дуже цікавилися” ним, але як тільки він перестав ходити, їх зацікавленість згасла. Сьогодні він пересувається на візку, щодня вітає волонтерів з ясною, відкритою усмішкою. Він грається, реагує на голос і радіє малим речам. Його очі випромінюють доброту.
Ця історія – про те, як тварини вміють адаптуватися до змін, які людина часто не витримує. Він не жаліється, не ображається і, здається, розуміє більше, ніж ми усвідомлюємо.
Ігарьошик (фото: Gostomel Shelter)
Міка
Я побачила її в Instagram. Хтось із Миколаївської області закликав: “Заберіть алабая з ланцюга, поки не пізно”. Спочатку я вважала, що це цуценя, адже вона була такою худосечною.
Рано вранці мій чоловік сів у машину і поїхав. Він знайшов СТО, де її тримали, і, хоч не без труднощів, вмовив собаку сісти в клітку і привіз мені.
Це моя собака. Хоча більшість тварин, яких я рятувала, згодом знаходили нові родини, вона залишилася зі мною. Вона стала однією з небагатьох, кого я більше не змогла відпустити.
Виявилось, що Міка – не щеня, а стара собака. Її нирки відмовляли, тому ветеринари чесно сказали: це 100% смерть, лише питання часу. Але вона ще мала шанс на кілька тижнів тепла, спокою і любові. Вона жила з нами близько двох місяців і померла в моїй спальні.
Кажуть, алабай обирає одного господаря на все життя. Схоже, вона обрала мене.
Міка стала моїм першим алабаєм. Після неї я більше не змогла відмовити іншим, кто нагадував її. Вони були різними – з різними долями, характерами та болями. І ми приймали їх усіх, поки мали сили та місце.
Я досі не можу її забути. Бо вона навчила мене, що навіть кілька тижнів турботи – це ціле життя для того, хто раніше знав лише холод і самотність.
Алабай Міка (фото: Gostomel Shelter)
