Фіцо, Вучич, Орбан – три європейські путіністи
Ці двоє сьогодні на слуху принаймні по всій Європі, бо, й це сумно, береги втратили. Ніби представляють країни Євросоюзу, а прибило їх, як “оце саме”, що не тоне, до ворожого берега — до варварської рф.
З неймовірною хитрістю, окольними шляхами, через “задній прохід” (прямий шлях їм закрили цивілізовані країни) долетіли вони до москви на т.зв. парад перемоги. Добре, на якусь долю відсотка ще можна було б зрозуміти мотивацію Александра Вучича: його батьківщина — колишня Югославія — чесно боролася під час Другої світової з нацизмом.
Славетним югославським партизанам, мабуть, неспокійно в могилах, коли їхні душі дізнаються, що і їх, і їхнього тодішнього лідера Йосипа Броз Тіто зрадив і продав нинішній президент, який сьогодні прогнувся перед головним нацистом планети, ще й затятим сталіністом — путіним.
Адже після тієї війни тільки завдяки мужності й мудрості Тіто Югославія не потрапила під сталінський чобіт. Тоді вусатий диктатор психанув, змусив усіх радянських солдатів, нагороджених медаллю “За визволення Белграда”, здати їх у переплавку.
А от словацький прем’єр Роберт Фіцо — зовсім “не те пальто”. Його участь у т.зв. параді перемоги — це ж повна дикість, це нонсенс! Так, звісно, словаки теж брали участь у Другій світовій, але…на боці гітлерівської Німеччини! І після цього Фіцо невтримно, як алкоголік до буфету, рветься на парад перемоги над своїми ж предками!
Я не знайшов жодних даних про те, чи воював “фіцин” дідусь проти радянських військ, хоча таке цілком можливо. Але якщо він таки воював проти СРСР, то, найімовірніше, на території України (нижче ми опишемо бойовий шлях словацьких підручних Гітлера).
Може його й ліквідували на нашій території? Що ж, ось вам і можлива мотивація патологічно аномального ставлення Роберта Фіцо до України.
До речі, з угорським прем’єром Віктором Орбаном, який так само шкодить нам за першої ж нагоди, таких питань немає, там усе чітко пояснює Вікіпедія: “Дід по батькові — Мігай Орбан, ветеран війни”. А на чиєму боці воювала Угорщина? На боці Гітлера. Мені чомусь здається, що “подвиги” угорських військ на нашій землі описані більше, ніж словацькі. Що ж, давайте розповімо про Словаччину в Другій світовій війні.
Читайте також: В Одесі — Сегедська, в Херсоні — Залаєгерсег: чому треба відмовитися від таких назв
Словаччина у Другій світовій війні
Після Мюнхенської угоди 1938 року словацькі сепаратисти на чолі з Йозефом Тісо (чомусь співзвучно з Фіцо) за підтримки нацистської Німеччини домоглися автономії Словаччини у складі Чехословаччини. 14 березня 1939 року, в день, коли німецькі війська окупували Чехію, парламент Словаччини проголосив незалежність Словацької республіки.
1 вересня 1939 року Словаччина стала єдиною державою, що в союзі з Німеччиною напала на Польщу. У Польській кампанії брали участь словацькі сухопутні частини чисельністю 51 тисяча осіб. Ними керував німецький генерал Ліст.
Тут варто зробити відступ, щоб на його прикладі показати “чекачам” справедливої кари від західної юстиції щодо рф-ських воєнних злочинців, як це може бути.
Вільгельм Ліст брав участь у вторгненні Німеччини в Чехословаччину, потім у Польщу, потім у Францію — за що отримав звання генерал-фельдмаршала, далі на Балкани, далі на Північний Кавказ.
У квітні 45-го його захопили американці, судили в 48-му, причому лише за окупацію Балкан (типу все інше — самозахист?!). Дали йому довічне. У грудні 1952-го… звільнили за станом здоров’я! З цим “слабким” здоров’ям він прожив 91 рік, помер у 1971-му. На мотузці в Нюрнберзі розважливі американці економили. Вони й зараз розважливі…
А тим часом Тісо, знаючи, що Гітлер незабаром нападе на СРСР, буквально наполягав на тому, що словацька армія готова до бойових дій проти Союзу. Чому так? А це було почуття суперництва з Угорщиною! (Вони й досі змагаються, хто ніжніше поцілує нинішнього путлера в зад).
23 червня 1941 року посол Словаччини в СРСР офіційно повідомив наркому закордонних справ СРСР Молотову про розрив дипвідносин і оголошення війни. Словацьке військо (приблизно 50 тисяч багнетів) з початку липня брало участь у боях, наступаючи в напрямку Вінниці, Бердичева і Житомира, а далі на Київ. Після того як їм дали “люлів” під Києвом, словаків перекинули на південь України для охорони узбережжя Азовського моря.
Але незабаром німці знову кинули словаків у бій для відбиття радянського наступу під Ростовом-на-Дону. Взимку 1941—1942 років словацька дивізія тримала оборону на річці Міус. У літній кампанії 1942 року брала участь у Донбаській операції та битві за Кавказ. Через рік, під час наступу радянських військ у січні-лютому 1943 року на Кавказі 1-ша словацька моторизована дивізія потрапила в оточення і зазнала великих втрат.
У підсумку рештки дивізії були врятовані німцями, але втратили все важке озброєння. До речі, в цих боях перейшов на бік РСЧА рядовий Мартін Дзур, який згодом став генералом армії та міністром оборони Чехословаччини.
Залишки дивізії були евакуйовані до Криму, де знову охороняли берегову лінію. Восени 1943 року дивізію знову кинули на фронт, де їй знову дали “люлів” (під Мелітополем у полон здалися 2200 словаків).
Попередника Фіцо повісили
Зрештою це все вилилося у Словацьке національне антиурядове й антигітлерівське повстання влітку 1944 року. Зрадник народу Йозеф Тісо потім утік до Австрії, далі — до Німеччини. Там його в 1945-му схопили американці та видали Чехословаччині.
За рішенням суду у 1947 році Тісо повісили. Його нинішньому “втіленню” — Роберту Фіцо — такого кінця не побажаємо. Думається, через пару років, на чергових виборах, станеться “словацьке національне повстання”, результатом якого стане смерть Фіцо, але лише політична.
Бридке ставлення до України, що стікає кров’ю, братання з агресивною росією максимально контрастно проявили його як людину з гниллю всередині. Це непростимо…
Читайте також:
Валерій Боянжу, Херсон — Одеса
