Ключові моменти:
- В Україні офіційно близько 90 тисяч військових вважаються зниклими безвісти
- В Одесі родини полонених об’єдналися в ГО «Серце Одеси в полоні»
- Жінки нарікають на повільні обміни та брак оперативної інформації від офіційних установ
- Щотижневі акції в Одесі нагадують суспільству про тих, хто досі не повернувся додому
Питання військовополонених і зниклих безвісти залишається однією з найгостріших тем війни. За офіційними даними, в Україні налічуються десятки тисяч людей, місцезнаходження яких невідоме, а процедури обміну й підтвердження статусу часто затягуються на тривалий час.
На цьому фоні в Одесі виникла громадська організація «Серце Одеси в полоні», яка об’єднала близьких тих, хто змушений самостійно шукати інформацію, проходити бюрократичні ланцюги та чекати новин про рідних.
Автор матеріалу поспілкувався з учасницями акцій, дружинами полонених та людьми, що роками домагаються повернення своїх близьких додому.
Обміни відбуваються занадто повільно
Світлана Пономарьова родом із Маріуполя, зараз мешкає в Одесі. Її чоловік, Аркадій Чебанюк, служив у «Азові». 18 травня 2022 року він потрапив у полон, і відтоді Світлана наполегливо бореться за його повернення.
Світлана з чоловіком Аркадієм
«За чотири роки обміняли небагато — десь до двохсот азовців», — розповідає Світлана. — «Залишається понад сімсот людей у полоні. Серед них — і дівчата, які раніше працювали офіціантками чи кухарями. З Оленівки, де підривали полонених у «бараці 200», за цей час відпустили лише кількох людей. Є військові зі складними осколковими пораненнями, які все ще в ув’язненні. Не підпадають під обміни люди віком 60–70+. Є матері, хворі на онкологію, які не знають, чи зможуть ще побачити синів. Є дружини азовців, чиї діти досі не бачили батьків».
Світлана додає, що турбота про долю полонених часто лягає лише на плечі родин. Інформації надходить дуже мало. Навіть представники Червоного Хреста іноді приїжджають лише на початкові етапи обміну, а далі швидко від’їжджають, не дочекавшись завершення процесу.
Аркадій із чотирилапим побратимом
Коли обміни призупинилися, лише тиск і протести з боку жінок змусили почати діяти знову. Завдяки цьому вдалося повернути десять осіб — небагато, але для десяти родин це був довгоочікуваний день возз’єднання.
До ГО «Серце Одеси в полоні» Світлана приєдналася за порадою подруги з Донбасу. Вона переконана, що лише спільними зусиллями родини зможуть постійно нагадувати державі про необхідність повертати людей додому.
Цифра
За офіційними даними, в Україні близько 90 тисяч військових вважаються зниклими безвісти. Реальна кількість, ймовірно, значно вища.
Якщо людину потребує лише її рідня
Клінічна психологиня Анна Пажера особисто стикнулася з проблемою. Її друг — боєць із позивним «Гордий» — пройшов Маріуполь, бої на «Азовсталі», перебував в Оленівці під час теракту й вижив. Нині йому оголосили вирок — 24 роки й 6 місяців ув’язнення — і він перебуває на території так званої ДНР.
«Коли у 2022-му хлопці виходили з „Азовсталі“, нам обіцяли повернення за кілька місяців. Але знайомі казали, що цього не станеться. Так і сталося», — згадує Анна. — «Спочатку я робила все, щоб знайти інформацію про друга. І зрозуміла: жінкам, які борються за повернення рідних або шукають зниклих безвісти, треба об’єднуватися — самотужки практично неможливо добитися хоч якоїсь інформації».
Анна Пажера
На початку 2023 року почалися автопробіги та інші акції, спрямовані на привернення уваги до проблеми. Спочатку суспільство мало брак реакції, але згодом ініціативи з повернення військових додому стали відбуватися по всій країні.
Один в полі не воїн: як шукають полонених
«У 2024 році стало зрозуміло, що потрібно створити в Одесі організацію, яка працюватиме з питаннями полонених та зниклих безвісти», — продовжує Анна Пажера. — «Адже багато людей, які тільки-но стикаються з цією проблемою, навіть не знають, куди звертатися. Ми надаємо консультації, постійно спілкуємося, організовуємо щотижневі акції на Дерибасівській. Наша організація налічує приблизно шістдесят осіб. Ми радіємо кожному випадку, коли в обміні з’являються люди, яких шукали наші жінки. На жаль, трапляються і повернення в труні, але для родичів навіть це часто краще за невизначеність — іноді невідомість болить більше, ніж знання про загибель».
На думку Анни, державна система часто «пересилає» людей із одного кабінету до іншого, і з’являються нові структури, до яких потрібно звертатись, але які часто нічого не вирішують. Це стосується як тих, хто повернувся з полону і має відновлювати документи, так і військових, що повертаються до мирного життя.
«Багато залежить від Червоного Хреста — саме ця організація підтверджує статус військовополоненого, але інколи робиться дуже мало», — зазначає Анна. — «Цей статус критично важливий, бо при обміні „всіх на всіх“ йдеться насамперед про військовополонених. Інколи на запит про підтвердження статусу надходить відмова і все на цьому закінчується. Росія має величезні території, полонених тримають у різних місцях. Щоб знайти й підтвердити статус людини, треба писати запити неодноразово, а цього часто не роблять».
Питання без відповідей
Чоловік Анастасії Волощук пішов на фронт добровольцем на початку 2023 року. За фахом він — моряк, старший помічник капітана, і міг би продовжувати цивільну роботу, але ухвалив рішення йти боронити країну. Анастасія дізналася про це вже після його рішення — і це стало важким випробовуванням для родини.
«Після навчання Дмитро потрапив до 80-ї десантно-штурмової бригади і воював на Запорізькому напрямку. Він неодноразово йшов в атаки, витягував побратимів з поля бою. Була пауза — три дні з ним не було зв’язку. Потім він повернувся пораненим у коліно, лікувався та проходив реабілітацію. Повернувшись, він знову був на передовій у районі Красногорівки. Зазвичай, коли чоловік був у районі завдання, він писав мені. Але одного разу щось пішло не так. Коли я подзвонила командирові, він тільки висловив співчуття — слова, які мені були марні, бо я й досі не знаю, що сталося. Дмитро вважається зниклим безвісти»», — розповідає Анастасія.
Анастасія Волощук
Анастасія просила, якщо Дмитро загинув — винести тіло з поля бою, аби його поховали. Але командир давав різні версії: то був штурм, то ворог зайшов у бліндаж. Жінка зізнається, що сьогодні може говорити і підтримувати лише тих, чиї родини теж опинилися на передовій, у полоні або в статусі зниклих безвісти. Вона приєдналася до кількох груп та організацій, де люди, попри втому, сподіваються на диво й вірять у повернення близьких.
На пошуки та повернення може піти багато років
Боротьба за повернення триває місяцями і роками. Учасниці ГО «Серце Одеси в полоні» зазначають, що під час останніх обмінів поверталися люди, засуджені ще у 2014–2016 роках — вони вже відбули свої терміни. Також інколи повертають цивільних, які відбули покарання, і навіть тих, кого раніше вважали загиблими. Механізми обмінів залишаються недостатньо прозорими для багатьох родин.
Рідні вважають проблематичним і те, що не завжди мають право відкривати труну або самостійно провести ДНК‑тест, щоб упевнитися в особі померлого. На їхню думку, це порушує право на достовірну інформацію і потребує змін.
Раніше ми розповідали, як родина полоненого «азовця» бореться за нього самотужки.
Читайте також:
- Замість моря — розвідка: чому одесит із відстрочкою пішов на фронт
- «Навіщо я тут, коли все головне — там»: одесит про фронт, поранення і повернення додому
Створено за матеріалами: odessa-life.od.ua
