Так, парильня. На небо подивишся – одразу зрозумієш чому: дощ збирається. Тому й парильня. Дихати немає чим. Одеські клумби – в очікуванні. Люди теж на небо дивляться: буде дощ чи ні?
– Моя погода дощу не обіцяла, – знову чую по дорозі.
Усміхаюсь: «моя погода» – це така, яка у жінці в мобільнику. Не так вже й давно такі слова викликали б здивування (щонайменше)…
Тихий центр стає ще тихіше: щось таки трапляється у природі: мабуть, буде таки дощ. Та поки що сонце припікає…
Але ось воно: «моя погода» помилилась: дощ таки почався. Та ще який! Не дощ – справжня злива.
Люди реагують по-різному: хтось парасольку дістає (в нього інша погода, яка дощ таки обіцяла, він й приготувався), хтось шукає, куди б сховатися. А хтось біжить собі, ще й радіє зливі.
– От так і живемо: то спека, то злива, то просто грім…
– А ще повітряні тривоги й тривожні новини… Бо вже третій воєнний серпень у нас…
До речі, я перед дощем під час повномасштабної війни стаю дуже нервовою. Все тремтить, усього лякаюсь. А ви як?
Жінка питає з надією, що всі відчувають те саме. Знов йдуть поради про «найкраще заспокійливе» та про те, як себе треба берегти у важкі часи. Особливо – ті нерви…
Та серпневі зливи недовгі: пройшов собі дощ – знову спека. І та сама парильня… Ну хіба хоч трохи легше дихати стало. Вже є чому порадіти.
Тримаймося!..
Фото авторки
