Подорожі для архітекторів і девелоперів можуть бути не лише способом побачити нові міста, а й можливістю перевірити, як різні містобудівні рішення працюють у реальному житті. Чому в одному житловому районі хочеться гуляти, а інший перетворюється на простір між квартирою та автомобілем? Навіщо залишати більше землі під озеленення, якщо її можна забудувати? І чому звичайна зона для барбекю іноді впливає на якість середовища не менше, ніж виразна архітектура?
У розмові з Forbes співзасновник девелоперської компанії «Акварель» Дмитро Паращишен розповів, що частина концептуальних рішень для одного з нових проєктів з’явилася саме під впливом подорожей. Зокрема, він звертав увагу на скандинавські двори з великою кількістю зелені, природними маршрутами та мінімумом асфальту й бетону, а у США – на поширені гриль-зони та гойдалки.
Ці приклади цікаві не як готовий набір елементів для копіювання. Значно важливіше зрозуміти принципи, які стоять за ними, і те, наскільки вони можуть бути доречними для українських міст.
Скандинавський урок: двір не обов’язково має бути «заповнений»
Одна з ідей, яку український девелопмент може запозичити у скандинавського підходу, – інше ставлення до незабудованого простору. Земля між будинками не обов’язково повинна бути максимально насичена доріжками, майданчиками, декоративними конструкціями та твердим покриттям.
У згаданому інтерв’ю Паращишен описував скандинавські двори через три прості характеристики: багато зелені, природні маршрути та мінімум асфальту й бетону. Саме ці спостереження, за його словами, вплинули на рішення в одному з проєктів.
Для української житлової забудови такий принцип можна трактувати ширше. Якісне озеленення – це не смуги газону між парковкою і під’їздом і не кілька дерев, доданих наприкінці проєктування. Зелені зони можуть визначати структуру самого двору: відокремлювати активні місця від тихих, формувати маршрути, створювати затінок і робити простір комфортнішим для тривалого перебування.
Важлива й сама ідея природного маршруту. Пішохід не завжди повинен рухатися найкоротшою прямою від входу до виходу. Доріжка може проходити через озеленену частину території, огинати місця відпочинку, поєднувати різні функціональні зони. Тоді пересування двором стає частиною повсякденного досвіду, а не просто необхідністю.
Це не означає відмову від твердих покриттів – вони потрібні для доступності, експлуатації та зручності за різної погоди. Йдеться про баланс, за якого благоустрій не перетворюється на суцільне мощення.
Не квадратні метри, а сценарії життя
Інший принцип стосується самої логіки проєктування. Паращишен формулює її як перехід від квадратних метрів до середовища: спочатку варто визначити, чого бракує людям, і лише після цього формувати житловий продукт. В інтерв’ю він наводить приклад концепції А10, де заплановані великий двір, басейн, воркаут-зона, веломаршрути та місця для спілкування. За його словами, задум полягає у створенні простору, де мешканці можуть проводити вільний час, не виїжджаючи за межі району.
Для українського девелопменту тут важливий не басейн чи будь-який інший конкретний об’єкт. У різних містах, районах і класах житла потреби мешканців відрізнятимуться. Цінним є метод – спочатку визначити сценарії життя, а потім підбирати під них інфраструктуру.
Чи є де гуляти з дитиною? Де провести годину на вулиці ввечері? Чи знайдеться місце для тренування? Чи можна безпечно проїхати велосипедом? Чи має підліток власний сценарій використання двору, крім дитячого майданчика? Чи є простір для людини, яка просто хоче посидіти наодинці?
Такий набір запитань змінює погляд на житловий комплекс. Будинок перестає бути сукупністю квартир із благоустроєм навколо них. Натомість квартира стає одним із компонентів середовища, у якому людина проводить значну частину повсякденного життя.
Американський досвід: інфраструктура як привід зустрічатися
Якщо скандинавські спостереження Паращишена передусім стосувалися зелені та організації простору, американські – соціальної функції двору. В інтерв’ю він згадував поширені у США гриль-зони з газовими барбекю та американські гойдалки як рішення, що роблять повсякденне життя зручнішим.
На перший погляд барбекю-зона – невелика деталь на тлі всього житлового комплексу. Але її значення полягає у сценарії, який вона створює. Це не декоративний об’єкт, а місце, де можна провести час із сім’єю, запросити друзів або випадково зустріти сусідів.
Саме такі простори формують проміжний рівень між приватною квартирою та повністю публічним містом. Людині не потрібно запрошувати сусідів додому, щоб спілкуватися з ними, але й не потрібно їхати до ресторану чи парку за межами району.
Для українських житлових комплексів це може бути особливо актуально там, де територія дозволяє створити кілька невеликих зон із різними сценаріями замість одного центрального майданчика. Важливо лише не копіювати форму без розуміння функції. Американське барбекю не обов’язково має буквально з’явитися в кожному українському дворі. Його принцип – створення обладнаного спільного місця для неформального дозвілля – можна реалізувати по-різному.
Спільнота виникає там, де люди природно перетинаються
У сучасному житловому проєкті інфраструктура виконує ще одну функцію, яку складно виміряти площею або кількістю обладнання. Вона створює умови для повторюваних зустрічей.
У розмові про А10 Паращишен пояснював, що спортивні простори можуть бути відкритими, а дитячі – доступними для всіх, і пов’язував це з можливістю створити місця, де сусіди природно перетинатимуться. Він сформулював цю ідею так: коли необхідне для повсякденного життя розташоване поруч, район поступово стає спільнотою.
Для девелопера це означає, що питання сусідства починається задовго до заселення будинку. Розташування входів, доріжок, лавок, дитячих зон, спортивних майданчиків та інших точок тяжіння впливає на те, чи будуть мешканці бачити одне одного щодня.
При цьому хороше середовище не повинно примушувати до соціалізації. Комусь потрібна активна зона, комусь – тиха лавка серед зелені. Завдання архітектури полягає в тому, щоб дати вибір і створити різні рівні приватності.
Саме тут скандинавський та американський досвід цікаво доповнюють один одного. Перший показує цінність природного, менш перевантаженого простору. Другий нагадує, що у дворі потрібні конкретні причини залишитися. Поєднання цих принципів може дати територію, де є і зелень, і активність, але жодна з них не витісняє іншу.
Менша щільність – не самоціль
Закордонний досвід часто спокушає запозичувати найбільш помітні характеристики: низьку поверховість, великі зелені території, просторі двори. Проте пряме перенесення таких рішень може бути неможливим через економіку земельної ділянки, міську щільність, інженерні обмеження та інший спосіб життя.
Показовим у цьому сенсі є ще один кейс з інтерв’ю – проєкт «Клен». Паращишен розповідав, що його концепція передбачає малоповерхову забудову, автономне опалення, резервну електрику, воду зі свердловини та зелений простір. Він також зазначав, що ділянка розташована приблизно за три кілометри від Києва, але поруч немає малоповерхового житла із зеленим простором, індивідуальним опаленням, резервною електрикою та власним водопостачанням.
Цей приклад показує важливу річ: певна модель забудови має сенс тоді, коли відповідає конкретній локації та потребі. Малоповерховий квартал на периферії мегаполіса і житловий комплекс у щільному центральному районі не можуть проєктуватися за однаковою схемою.
Тому запозичувати варто не поверховість як таку, а вміння співвідносити щільність забудови з якістю середовища. Навіть у щільному міському районі можна уважніше працювати з дворами, озелененням, першими поверхами та пішохідними маршрутами.
Ще один урок – думати про будинок після введення в експлуатацію
Європейські чи американські практики варто оцінювати не тільки за архітектурою. Житлове середовище залежить і від того, що відбувається з ним через п’ять або десять років.
Цю проблему Паращишен порушував, розповідаючи вже не про Скандинавію чи США, а про власний досвід роботи в Батумі. За його словами, після введення будинків в експлуатацію мешканці могли самостійно встановлювати кондиціонери, що з часом змінювало вигляд фасадів. Після цього досвіду компанія почала створювати власну керуючу компанію та жорсткіше контролювати інженерні рішення і зовнішній вигляд будинків.
Для українського ринку це окремий напрям розвитку. Якісний двір недостатньо побудувати – його потрібно обслуговувати. Зелені насадження потребують догляду, спільне обладнання – ремонту, фасади – правил експлуатації, а інженерні системи – професійного управління.
Саме тому в довгостроковій перспективі цінність проєкту залежить не лише від архітектурної концепції, а й від моделі його подальшого життя.
Запозичувати принципи, а не декорації
Найслабший спосіб працювати із закордонним досвідом – побачити популярний елемент і повторити його без контексту. Гойдалка не зробить український двір американським, а велика кількість газону – скандинавським. Так само кілька лавок із сучасним дизайном не створять спільноту мешканців.
Набагато продуктивніше запозичувати логіку. У Скандинавії – уважніше ставлення до зеленого простору та природних маршрутів. У США – розуміння спільної інфраструктури як частини повсякденного дозвілля. У різних міжнародних практиках загалом – звичку розглядати житловий проєкт не лише до моменту продажу квартир, а протягом усього його життєвого циклу.
Для українського девелопменту це особливо актуально в період, коли вимоги до житла виходять далеко за межі площі квартири. У проєктах девелоперської компанії «Акварель» описані в інтерв’ю спостереження отримують власну інтерпретацію, але сам принцип може застосовуватися значно ширше – кожна локація потребує свого набору рішень.
Зрештою, найкорисніший міжнародний досвід полягає не в тому, щоб українські житлові комплекси почали нагадувати Копенгаген, Стокгольм чи американські передмістя. Він допомагає інакше поставити запитання: не «що модного додати до проєкту?», а «як люди насправді житимуть тут щодня?». Саме відповідь на нього визначає, чи залишиться житловий комплекс набором квадратних метрів, чи стане повноцінним середовищем для життя.
