Навіть коли минуло багато часу після втрати, образ людини повертаєшся щоразу, коли її згадують. Це особливо відчутно, коли йдеться про тих, чиє життя обірвалося раптово й передчасно. Вже чотири роки родичі, близькі та побратими підполковника з Аккермана, Героя України Володимира Торшина живуть з болем у серці: вони не лише втратили сина, чоловіка, батька, друга та наставника, а й позбавлені можливості провести його в останню путь — місце перепоховання офіцера досі невідоме. Напередодні роковин загибелі командира самохідного артилерійського дивізіону 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Білинського, життя якого обірвалося під час оборони Маріуполя, кореспондентка видання поспілкувалася з тими, хто мав честь знати його і воювати поруч. Долі опитаних склалися по-різному, зараз вони перебувають у різних куточках України, але в їхніх серцях назавжди залишився стрункий, вольовий і щирий офіцер — Володимир Торшин.
Вперше редакція розповіла про нашого земляка два роки тому після знайомства з його батьком, Володимиром Миколайовичем Торшиним, який отримав посмертну «Золоту зірку» сина.
Володимир Торшин народився 21 березня 1987 року в місті Рені. Військову освіту здобув у Львівському інституті Сухопутних військ. Служив у Військово-морських силах України, зокрема в Сімферополі; після окупації Криму в 2014 році продовжив службу в Миколаєві. У 2015 році він перейшов до 36-ї окремої бригади морської піхоти і очолив самохідний артилерійський дивізіон. Брав участь у бойових діях на сході України та у захисті Маріуполя.
Підполковник загинув 22 березня 2022 року в Маріуполі внаслідок поранення уламком. За заслуги був нагороджений орденами Богдана Хмельницького II та III ступенів, а 29 вересня 2023 року йому посмертно присвоєно звання Героя України.
Враження, які склалися під час попереднього матеріалу про Володимира Торшина, не зникли й стали стимулом для продовження розповіді: такі люди залишають по собі значущий слід, про який варто розповідати детально. Протягом кількох тижнів кореспондентка шукала тих, хто воював поруч із командиром, якого підлеглі часто вважали наставником і навіть батьком. На щастя, вдалось відтворити не лише образ легендарного підполковника, а й дізнатися більше про трагічні обставини його загибелі.
Руслан Чорний — побратим, заступник з морально-психологічного забезпечення.
Руслан зустрів майбутнього командира в березні 2017 року, коли перейшов до його підрозділу. Восени 2020 року він очолив напрям морально-психологічного забезпечення у дивізіоні. Разом вони обороняли Маріуполь. У квітні 2022 року Руслан потрапив у полон і, після більш ніж трьох років неволі, повернувся додому влітку 2025 року.
Ось як Руслан згадує першу зустріч у 2017 році:
«Перед тим, як познайомитися з Володимиром, мені казали, що він гарна, добра, але вимоглива людина. Розповідали, що він наполягав на відповідальному ставленні особового складу до завдань, не любив виправдань і «відмазок». Коли ми познайомилися, він одразу справив враження справжнього військового: високий, підтягнутий, з суворим поглядом. Зовнішністю він показував, що є командиром і не дозволить собі лінуватися. Мої перші враження підтвердилися: він був грамотною, порядною людиною», — згадує Руслан.
Вони мешкали поруч у Миколаєві і іноді проводили час разом із сім’ями.
«І поза службою Володимир залишався чуйним, завжди готовим допомогти».
Командир дивізіону користувався великою повагою серед підлеглих та мав авторитет.
«Якщо він когось сварив чи карав — значить, була причина. Він не робив цього просто так і тим більше не принижував людей. Навіть у складних ситуаціях я ніколи не чув, щоб він когось образив — ні словом, ні вчинком. Це був справжній офіцер із власною позицією», — розповідає військовий.
Початок повномасштабного вторгнення Володимир зустрів на позиціях біля Широкиного. Вони жили поруч у Маріуполі, в одному бункері. Руслан був серед тих, хто першим біг витягати поранених після атаки, яка 22 березня 2022 року забрала життя командира дивізіону.
«Був ракетний удар. Незадовго до нього ми з іншим побратимом вийшли з бункера. Ракета пробила стіну командного пункту. Уламками поранило багатьох, але смертельні поранення отримали троє: наш командир — Володимир Торшин, командир батареї — Владислав Щелинський (пізніше удостоєний звання Героя України — прим. ред.), та старший матрос зв’язківець Олександр Коржов. Коли ми прибігли, медики вже перев’язували Володю. Уламок прошив йому голову наскрізь», — згадує Руслан.
В госпіталі, облаштованому в умовах облоги, намагалися врятувати поранених, але поранення виявилися несумісними із життям.
Через постійні обстріли кількість загиблих росла, а тепло ускладнювало зберігання тіл.
«Тіла треба було кудись складати. Командування вирішило поховати тих, хто загинув у березні, у Маріуполі, в парку біля заводу Ілліча. Ми відвезли хлопців до медичної роти, яка займалася похованнями. Пакувальних мішків не було, тому використовували спальні мішки, переодягнули хлопців, підписали кожного — військове звання, посада, прізвище, ім’я, по батькові, рік народження та смерті, частина і підрозділ. Потім зробили таблички та заламінували їх скотчем, щоб зберегти написи. Особисті речі поклали з тілами, крім мобільних телефонів. Ми сподівалися, що виберемося з Маріуполя і згодом повернемося для ексгумації, але вийшло інакше…»
Ексгумацію врешті провели не українські, а російські сили, тому досі невідомо точне місцезнаходження тіла Володимира Торшина.
«Мав загинути будь-хто, але не Торшин»
Олексій — водій медичного пункту самохідного артилерійського дивізіону під командуванням Володимира Торшина.
Олексій вступив на службу до 36-ї бригади у 2017 році. Його контракт мав завершитися восени 2021-го, але він погодився залишитися за умови, що залишиться служити під командуванням Торшина. Разом обороняли Маріуполь. У квітні 2022 року Олексій потрапив у полон і провів там сім місяців.
За його словами, попри повну відданість справі, у підполковника на першому місці була родина — і це стосувалося не лише його близьких: він по-особливому шанував рідних та підлеглих.
Торшин мав тонкий нюх на людей і часто з першого погляду розумів співрозмовника.
«Він вмів знайти підхід до кожного. Дивився так, ніби сканував людину — «читав» її. Це був офіцер з великої літери, який не давав спуску ні собі, ні підлеглим. Найкращий командир у моєму житті», — розповідає Олексій.
Вони часто обходили позиції й працювали поруч, через що накопичилося багато спогадів, які важко вмістити в одну розмову.
Побратими кажуть, що підполковник умів жартувати й легко тонізував атмосферу. Олексій пригадує одну із численних історій, що ілюструє його почуття гумору.
«Біля Кременівки влітку 2020-го наші землянки були поруч, й я одного разу проспав. Умови були суворі: таргани та інша настирлива живність. Раптом відчув, як хтось лагідно провів долонею по щоці і прошепотів: «Олексійчику, вставай, вже сонечко, поїхали працювати». Я стрибнув і побачив, що це був командир», — сміється чоловік.
21 березня, у день народження Торшина, Олексій був на чергуванні й зустрівся з командиром лише пізно увечері.
«Я привітав його: «З днем народження!» Мій «подарунок» — рукостискання, я побажав йому здоров’я, а він сумно посміхнувся, ніби щось передчував, і подякував», — згадує Олексій.
Наступного дня він змінив чергування і в умовах постійних обстрілів пішов шукати місце, щоб помитися. Після одного з потужних вибухів біля їхнього бункера Олексій востаннє бачив командира живим.
«Я узяв три пляшки води, щоб «прийняти душ», і пішов шукати місце в сусідніх багатоповерхівках. Відчув кілька поштовхів від вибухів. Повернувшись, я побачив жахливу картину — понівечені тіла. Володимир і Владислав були ще при свідомості і їх доправили до імпровізованого госпіталю, але невдовзі нам повідомили, що вони померли. Мав загинути хто завгодно, але не Торшин», — пригадує він.
«Нам не вистачає таких командирів. Мені його не вистачає…»
Назарій Тофан — у жовтні 2019 року очолив самохідну артилерійську батарею в дивізіоні Торшина; після загибелі підполковника став командиром дивізіону.
Він зустрів повномасштабне вторгнення разом із побратимами в Маріуполі. Для Торшина найважливішим було зберегти життя підлеглих, згадує Назарій.
«Під час боїв командир проявляв силу волі і давав чіткі накази. Його головне завдання — зберегти людей — було фундаментом усієї діяльності. Під його керівництвом ми знищували колони ворога та їхні опорні пункти. Він приділяв особливу увагу командним пунктам: визначав час виїзду, нанесення вогню і план відходу. Все це — результат його вміння планувати бій», — розповів підполковник Тофан.
Після важких боїв Торшин збирав Назарія, слухав звіти і вносив корективи — став для нього не просто командиром, а й наставником і заміною батька у найважчі моменти.
«Я виріс без батька, і в найкритичніші моменти його голос у рації додавав впевненості. Він дав мені знання, завдяки яким я зумів прорватися з оточення разом із сімома бійцями, один із яких був поранений. Я застосував усе, чому він навчав», — каже Назарій.
Під час запеклих боїв Торшин не боявся ставити себе на ризик: одного разу він попрохав Назарія виїхати разом на рекогностування нових позицій, і саме тоді вони потрапили під авіаудар.
«Я просив не їхати, адже момент був критичний, але він наполіг. Ми піддалися авіаудару біля місця розташування. Тоді я побачив у ньому впевненість і сміливість. Це був єдиний випадок, коли він вирушив на завдання поряд зі мною, яке могло завершитися трагічно», — пригадує Назарій.
Торшин дбав про підлеглих, підтримував їх навіть дрібними знаками уваги, що давало надію у найскладніші дні.
«Він виявляв піклування: кожен кусочок їжі чи цукерка з його рук на чергуванні давали відчуття, що ми не самі. Нам бракує таких командирів. Мені особисто його не вистачає…»
Морські піхотинці 36-ї бригади, зокрема артилеристи під командуванням Торшина, завдавали суттєвих втрат противнику в Маріуполі, боронивши кожен клаптик рідної землі.
«Наш підрозділ показав себе гідно. Росіянам земля під ногами палала — вони не поспішали з обмінами, бо ми суттєво зіпсували їхні плани», — зазначає Назарій Тофан.
На думку Назарія, досвід і професійні якості Торшина дозволили б йому сьогодні обіймати високу посаду у військовому керівництві України.
«Учись, студенте!»
Олександр Шило — після завершення військової кафедри у 2017 році підписав контракт з 36-ю бригадою і очолив один із взводів у підпорядкуванні Торшина.
Спочатку Торшин справив на нього враження суворого офіцера, але невдовзі Олександр оцінив його справедливість і професіоналізм.
«У нього була харизма, яка одразу викликала повагу. Насамперед завдяки професійним якостям та досвіду. Він ставився до всіх однаково — і до офіцерів, і до рядового складу. Людина з великої літери», — згадує Олександр.
Торшин вмів точно визначити, на яку позицію поставити ту чи іншу людину, щоб вона розкрила свої найкращі якості. Він навчив молодого офіцера роботі з бойовими картами та технікою — знання, яких після військової кафедри іноді бракувало.
«Він часто казав: «Учись, студенте!». Тож у мене з’явився позивний «Студент», який я зберіг на згадку про командира», — ділиться Олександр.
Підполковник був опорою для своїх підлеглих, а звістка про його загибель стала шоком для всіх.
«У день його народження він дав мені завдання — мій підрозділ мав підтримати піхоту. Я так заглибився в роботу, що забув привітати його. А наступного дня дізнався про його загибель. Тепер шкодую, що не привітав», — каже Олександр.
«Володимирович був одним з кращих у бригаді»
Павло Познанський — побратим, морський піхотинець, ветеран після важкого поранення.
Після завершення військової академії на початку 2015 року Павло прибув до розподілу в 36-ту бригаду морської піхоти. На початку повномасштабного вторгнення він обіймав посаду заступника командира танкового батальйону.
За словами Павла, до підполковника зверталися «Володимирович». Він наголошує на інтелектуальній складовій професії артилериста та високо оцінює професійні здібності Торшина.
«Артилерія — складна справа, яка потребує точних розрахунків. Володимирович був одним із кращих у бригаді: він умів влучно оцінювати відстань та координати і навчити цьому особовий склад. Це надзвичайно цінна риса офіцера», — каже Павло.
Під час оборони Маріуполя Павло і Володимир спілкувалися переважно по рації; зустрітися вживу було рідко через близькість противника і постійну загрозу авіації та артилерії.
«Було дефіцитно боєприпасів як для танків, так і для самохідних установок Торшина. Він берег боєзапаси і планував їх використання розумно, адже логістика в умовах блокади була складною. Ми часто обмінювалися розвідданими і допомагали з харчуванням», — розповідає Павло.
Новину про поранення, а потім загибель підполковника вони дізналися по радіозв’язку.
«Спочатку ми почули повідомлення про поранення по рації, а потім — що він загинув. Спочатку важко було повірити. У нашому бункері кілька хвилин стояла тиша, бо одночасно тривали авіаудари і «гради». Потім бойовий медик підтвердив загибель», — згадує Павло.
«Володимир був порядним офіцером»
Владислав — офіцер відділення бойової підготовки, служив разом із Володимиром у 36-ї ОБрМП.
Вони познайомилися у 2018 році, коли Владислав прийшов до бригади лейтенантом після закінчення академії в Одесі. Тут є згадка про Одесу та Одеську область, де здобувалися деякі військові компетенції.
«По службі я контактував із керівництвом підрозділів: начальниками штабів і командирами, серед яких був підполковник Торшин. Ми перетиналися на ротаціях та під час відновлення на Олешківському полігоні. Там відбувалося злагодження перед виходом у сектор», — каже Владислав.
За його словами, Торшин був патріотом України, відданим службі і намагався прищепити ці цінності підлеглим.
«Володимир був статний, охайний, високого зросту. Я ніколи не чув від нього лайок — він компетентно відповідав на питання і виховував кращі якості у своїх підлеглих», — згадує Владислав.
Владислав розповів про випадок на Олешківському полігоні, що ілюструє ставлення Торшина до явища «дідівщини» — коли старші принижували молодших.
«Начальник артилерії вимагав від підлеглих робити розрахунки звичайною лінійкою та калькулятором, принижуючи молодих лейтенантів перед особовим складом. Ми обмінялися поглядом із підполковником Торшиним і без слів зрозуміли одне одного. Він не схвалював такі методи — це було знущання. Він був порядною людиною», — розповідає Владислав.
«Пам’ять про Володимира буде жити ще довго»
Іван — побратим, з липня 2017 року протягом трьох років був заступником Торшина.
За його словами, підполковник Торшин залишиться прикладом для підлеглих і побратимів.
«За службу у нас були теплі відносини настільки, наскільки це можливо між командиром і підлеглим. Він ставив завдання, а я їх виконував. Водночас ми потоваришували. Це найкращий командир, якого я знав. У ньому поєднувалися якості справжнього офіцера і людини: вимогливість і людяність, турбота про особовий склад. Його поважали на всіх рівнях — від рядового до офіцерського. Він був енергійний, мав тонке почуття гумору. Він ніколи не оминав проблем людей. Це приклад для багатьох», — каже Іван.
Іван додає, що Торшин цінував порядок і чистоту навіть у бліндажі, любив рок-музику — разом слухали Iron Maiden та Manowar під час поїздок.
Попри завантаженість він завжди знаходив час, щоб подзвонити дружині, поцікавитися дітьми та підтримати батька, якого щиро поважав.
«Володимир був багатогранною людиною. Це велика втрата не лише для родини, а й для Збройних Сил України. Свої знання він передав би молодим офіцерам не лише артилеристам, а й представникам інших родів військ. Пам’ять про Володимира Володимировича житиме ще довго, бо багато офіцерів, які його пам’ятають, продовжують його справу в підрозділі», — підсумовує Іван.
Фото з особистого архіву майора Руслана Чорного
Створено за матеріалами: bessarabiainform.com
