Перший шматок шоколаду вона підготувала як сюрприз для своєї бабусі. Невдала спроба не стала приводом зупинитися — навпаки, вона роздмухала інтерес: Юлія почала вчитися, експериментувати і працювати над десертами ночами після основної роботи. Згодом вона отримала грант у 250 тисяч гривень, взяла в оренду приміщення й відкрила кав’ярню в розпал повномасштабної війни. Молода підприємиця пережила відключення електрики без генератора та вибиті вибуховою хвилею вікна, але не відмовилась від ідеї розвивати власну справу. У цьому матеріалі — історія 31-річної Юлії Горобченко з Аккермана (Білгород‑Дністровський), Одеська область, неподалік Одеси, яка щодня тримає свій бізнес на своїх тендітних плечах.
— Юліє, розкажіть, будь ласка, про себе. Як з’явилась ідея зайнятися кондитерською справою?
— У моїй родині ніхто раніше не займався кондитеркою, а я за освітою інженер-еколог. Моя професійна кар’єра пов’язана із продажами, я поступово рухалась у цій сфері. Величезний вплив на вибір заняття мала моя бабуся — вона для мене джерело світла і любові. Хотілося зробити для неї щось особливе, що б об’єднало нашу пристрасть до кави та шоколаду. Оскільки вона дуже любить шоколад, я вирішила спекти його власноруч. Спочатку мені здалося, що зробити шоколад дуже просто: какао-порошок, трохи горішків — і готово. Я зробила перші цукерки з какао-порошку — і вони виявилися зовсім не смачними. Це мене засмутило, але замість того, щоб здатися, я почала по-справжньому вивчати технологію: шукала інформацію, проходила курси — від базових до професійних. Так все й почалося.
— Вона у нас справжня поціновувачка кави та шоколаду. Хотілося зробити щось таке, щоб бабуся пишалася й отримала задоволення. Моя перша шоколадка мала в’ялений інжир і горішки — я подумала, що це буде просто. Перші цукерки вийшли погано, але я не кинула: почала вивчати процес і закуповувати справжні інгредієнти. Згодом пройшла курс у шоколатьє, де дізналася про роботу з тертим какао і маслом какао — саме ці два інгредієнти дають можливість у домашніх умовах приготувати плитку справжнього шоколаду.
— Що Ви відчули, коли вдалося приготувати шоколад за всіма правилами?
— Це була майже магія. Уночі, коли я після роботи зайнялася шоколадом, почався процес плавлення какао-маси: масло-какао та терте какао. Коли я круговими рухами працювала з масою, на кухні з’явився аромат справжнього шоколаду — і я відчула неймовірне захоплення, ніби в повітрі літали метелики. Це було десь опівночі чи ближче до першої. Після розливання по формах я прикрасила плиточки горішками і в’яленим інжиром, почекала, поки шоколад застиг, і коли перевернула форми — плитки легко вийшли, блищали і при розломі видавали хрускіт. Спробувавши, я зрозуміла: це дійсно справжній шоколад. Тоді я лягла спати з думкою про цю магію, і вона не покидала мене тижнями. Я зрозуміла, що хочу вчитися далі і що ці плитки можна продавати.
— Якою була реакція Вашої бабусі?
— Наступного дня я привезла їй плиточку. Спочатку була певна скептичність, але коли вона скуштувала перший шматочок, її обличчя видавало здивування: вона, як справжня поціновувачка, відчула, що це справжній шоколад, і сказала: “Юля, так смачно, це справжній шоколад”. Це надихнуло мене. Я почала викладати свої роботи у соцмережі — шоколадки, цукерки з горішками — і невдовзі люди почали замовляти.
— Яка робота приносила основний дохід? Як поєднували її з приготуванням шоколаду?
— Я довгий час обіймала керівні посади. Працювала, наприклад, адміністратором у готелі на узбережжі — це вимагало багато енергії та часу. Але любов до шоколаду змушувала мене приходити додому о десятій вечора, ставати на кухню і працювати до ранку. Потім знову на роботу. Коли почалися перші замовлення, я вже робила шоколад не лише для себе, а й на продаж. Об’єми зростали: бували дні, коли я о шостій ранку пакувала цукерки, бігла віддавати замовлення, а потім їхала на основну роботу. Було складно й іноді панічно, але я отримувала задоволення від процесу.
— Як Ви вирішили відкрити власну кав’ярню?
— По-перше, я фізично втомилася від двозмінного графіку. Було страшно кидати стабільну роботу, адже фінансово я ще не була впевнена в достатності доходів від кондитерки — у мене є син, і це додає відповідальності. Декілька місяців я обмірковувала план: чи варто ризикувати, чи продовжувати працювати на іншій роботі. Моє рішення підтримали близькі — і їхня віра в мене була вирішальною. Наприкінці літа 2021 року, після розмов із рідними, я нарешті наважилася.
— Хто підштовхнув Вас спробувати залучити грантові кошти?
— Ще задовго до планів щодо кав’ярні мама розповідала мені про можливості державної підтримки та гранти. Я довго сумнівалася, чи дійсно це працює, але згодом пригадала жінку-підприємицю, яку колись зустрічала в готелі — вона також отримала грант і розповіла про свій досвід. Я написала їй, вона детально розповіла про умови і допомогла подати заявку. Я все одно не була впевнена, що отримаю гроші, але вирішила спробувати.
— Скільки коштів знадобилося, щоб відкрити кав’ярню?
— Ми не маємо великих заощаджень у сім’ї, я з середнього класу. Я знала, що можу розраховувати на мікрогрант у 250 тисяч гривень, а також мала близько 4 тисяч доларів власних накопичень. Цих коштів здавалося замало, але разом з грантом вони дали можливість стартувати.
— Чи сумнівалися Ви після подачі заявки на грант?
— Так, сумніви були, поки я не пройшла всі етапи й не відчула, що все йде добре. Коли з’явилися ознаки позитивного результату, я почала шукати приміщення. Одного разу, їдучи містом, я помітила оголошення на вітрині: “Здам в оренду” з номером телефону. Я зателефонувала й домовилась про зустріч. Спочатку власники не хотіли здавати під кав’ярню — вони бачили тут салон чи офіс — але я наполягла. Коли прийшла на огляд, зрозуміла, що це саме те, що мені потрібно: тут був і цех, і зал. Після деяких перемовин власниця погодилась, і незабаром мені підтвердили грант. Відчуття було таке, ніби “пазлик” став на своє місце.
— Скільки часу очікували на підтвердження гранту?
— Десь місяць. Потрібно було пройти три етапи: перевірка ділової репутації — тиждень, оцінка бізнес-плану — ще тиждень, і онлайн-співбесіда. Після цього приблизно через місяць прийшов результат.
— То процес не дуже швидкий?
— Ні, не миттєвий. Багато людей сумніваються, чи держава справді надає такі кошти. Умови повернення допомоги не такі жорсткі: я отримала мікрогрант на 250 тисяч гривень за умови працевлаштування двох працівників — у мене це були кондитер і бариста. Повернення відбувається через сплату податків із зарплат цих людей, тож це не відчутне грошове навантаження для мене — радше допомога, яка дозволила розвинути бізнес. Я вважаю, що держава зацікавлена в розвитку підприємництва.
— Чому назвали кав’ярню “Лімеренс”?
— Слово трапилось мені в соцмережах. З англійської воно означає “закоханість”, а мені сподобалося і звучання, і сенс: я закохана у свою справу й хочу, щоб люди закохувалися в мої вироби. Згодом я дізналася про інші відтінки цього слова — “популярність” і “одержимість”. Другий варіант трохи мене налякав, але я вирішила, що одержимість у хорошому сенсі — це й справді може бути двигуном розвитку.
— Ви працюєте лише з натуральною сировиною. Як зростання собівартості вплинуло на прибутки?
— За останні кілька років ціни на інгредієнти зросли суттєво: какао-боби подорожчали вчетверо, горіхи — десь удвічі. Мої вироби ніколи не були дешевими, і мені довелося піднімати ціни. Було побоювання, що клієнти не зрозуміють цього, але завдяки якості й відданості команди люди почали цінувати продукт. Я важко порівнюю, бо відкрились уже під час повномасштабного вторгнення й у мене немає чіткої “до” картини. Проте з досвідом справи йдуть краще. 2025 рік був дуже важким: постійні виклики, питання, де знайти гроші на рахунки, інколи все здавалося вичерпаним. Але я переконана в тому, що коли ти на своєму шляху, у критичні моменти з’являється підтримка, і ти отримуєш необхідні ресурси. Усе це — цінний досвід.
— Україна зараз переживає складні часи. Чи були думки закрити кав’ярню?
— Ні, таких думок у мене не виникало. У нас є постійні гості та клієнти, і це нас тримає. Так, були дуже складні моменти, коли відключали електрику, а у мене не було генератора — це ставило під сумнів можливість роботи. Дехто з близьких радив закритися, побоюючись боргів. У мене був період, коли я накопичила борг, але повернула його. Для деяких це могло стати приводом опустити руки, але я завжди вірила в те, що кафе має працювати і розвиватися.
— Що стало для Вас найважчим викликом?
— Найскладнішими були блекаути, бо придбати генератор — велика інвестиція. На щастя, близькі допомогли знайти генератор, а витрати на паливо лігли на мене. Це дало можливість працювати й у складні моменти.
— Влітку поруч із кав’ярнею трапився масштабний приліт “шахедів”. Які емоції Ви відчули, коли прийшли зранку до закладу?
— Це було дуже рано, десь о п’ятій ранку. Коли лунають вибухи, я одразу перевіряю камери спостереження. Того разу камери не працювали — вони були вимкнені, і я зрозуміла, що стався приліт. Я зателефонувала орендодавцям: вони були у дітей в Одесі і їм повідомив сусід. Коли приїхала до закладу, побачила наслідки: вибиті два великі вікна у залі, розбиті підсобні вікна, пошкоджені ролети, розбиті вази. Було страшно, але ми все прибрали. Оскільки був літо, у віконних рамах залишилися тільки штори й тюль без скла — вони красиво колихалися від вітру, і ця сцена навіть мала якусь свою естетику. Людям подобалося сидіти тут на веранді. Згодом ми все відновили: вставили вікна, поставили вази. І тепер, коли лунає тривога, гості хвилюються, але я зберігаю віру — відчувається, що це місце під захистом.
— Чи важко бути жінкою-підприємицею, яка тримає бізнес на своїх тендітних плечах? Звідки черпаєте сили?
— По-різному буває. Існують періоди, коли дуже втомлюєшся фізично й морально. Це трапляється хвилями: довго все добре, а потім одразу накриває кілька проблем. У такі моменти я кажу собі: “Юля, все буде добре. Ти вже проходила через складності і виходила з них”. Це допомагає знайти сили.
— Що допомагає рухатися далі і не опускати руки?
— Перш за все — люди. Мене підтримують рідні, друзі, а також гості кав’ярні, які повертаються за улюбленою кавою й десертами. Мені пощастило на людей: і команда, і постійні клієнти надихають. Команда — мій окремий ресурс: раніше я думала, що як керівниця не можу ділитися переживаннями, але ми дуже відкриті одне з одним, і коли я говорю про труднощі, вони нагадують мені, скільки всього ми вже подолали. Моє жіноче ядро — це мої дівчата, і вони дуже допомагають.
— Чи варто зараз починати власну справу в Україні? Що порадите тим, хто боїться зробити перший крок?
— Так, варто. Я всім кажу: пробуйте, не бійтеся. Держава і різні програми підтримки можуть допомогти, а навіть якщо щось не вийде — це досвід, який підштовхне далі. Раджу спочатку робити те, що подобається: приготувати тістечко, намалювати картину, зробити фото — якщо це ваше, знайдуться сили й ресурси для розвитку. Обов’язково звертайте увагу на грантові програми — не лише державні, а й міжнародні проєкти.
— Є якийсь девіз або принцип, який допомагає вам у житті?
— Мені найбільше підходить правило: “Люби те, чим займаєшся, і займајся тим, що любиш”. Наповнюватися любов’ю до справи і віддавати цю любов іншим — ось що тримає мене в русі.
Створено за матеріалами: bessarabiainform.com
