Нинішня наша бесіда практично позбавлена радості. У маленькому румунському містечку Бая Маре журналіст, піарник, фахівець з комунікацій шукає зайнятість, хоч віддалено прийнятну за фінансами. Про роботу «до душі» залишилися лише спогади.
Говорити з людиною, про яку і так багато знаєш, важко. Давай спробуємо уявити, що ми не знайомі, і змалювати, що саме спонукало на від’їзд?
Втрата роботи. Телеканал, на соцмережі якого я до цього працювала, просто одного не прекрасного дня закрився, бо треба було поступитися частотами для єдиного телемарафону. І так збіглося, що саме цього дня стало відомо про те, що трапилося в Ірпені та в Бучі. А в мене – за сумісництвом – це був перший від початку війни вихідний, і кілька годин я ще малодушно раділа, що мені не треба розповідати людям про цей жах. Але потім раптово з’ясувалося, що нам не треба більше розповідати ні про що взагалі, тому що нашої команди тепер просто не існує. Зате з інших джерел про Ірпінь і Бучу дізналася моя мама. І коли вона ще почула, що я втратила роботу, вона почала в істериці мені дзвонити: «Тебе тут більше нічого не тримає, бери дітей і виїжджай з країни».
Тут потрібна ремарка, що мої предки пережили в Одесі румунську окупацію під час Другої світової війни, що само по собі дуже іронічно – далі буде зрозуміло, чому. З огляду на Придністров’я поруч із нами, Одеса завжди перебувала в певній зоні ризику. Але, порівняно зі звірствами в Бучі та Ірпені, румунська окупація виявилася квіточками.
У тих умовах було малоймовірно, що я знайду іншу роботу, і, отже, відтепер я з дітьми маю стати тягарем для батьків. Не кажучи вже про спірні питання безпеки. Коротше, десь за півтора-два тижні, до середини квітня, ми з дівчатками прийняли остаточне рішення виїхати. При цьому я відчувала, що чомусь обов’язково маю покинути країну до Великодня.
У той самий момент, коли ми 23 квітня перетинали кордон, в Одесі трапилася трагедія – прилетіло в «Тирас». Великдень був наступного дня.
Чому Бая Маре?
У мене не було країни, де нас би хтось чекав із розпростертими обіймами. Мої друзі та родичі вже кудись поїхали, але кожен у підсумку був сам за себе, всі справлялися, як могли. І я розуміла, що розраховувати я зможу тільки на себе. Основних критеріїв вибору було два.
Перший: це мало бути поруч з Україною, бо я не готова була їхати далеко. Другий: це мала бути країна, у якій немає русні. З огляду на географічне розташування Одеської області, я розглядала спочатку три країни – Болгарія, Молдова, Румунія. Але за другим критерієм і Болгарія, і Молдова відпали відразу, тому що я знала, які там настрої. Тому залишилася тільки Румунія. Але я, на відміну від більшості наших співвітчизників, опинилася не на півдні, а на півночі. Бо наприкінці березня остаточно розбомбили міст через Затоку, залізничне сполучення з тим краєм припинилося, і маршрут Ізмаїл-Тульча відпав. А з урахуванням дітей, кота вагою 6,5 кг і старої автівки, яка не проїде умовні 600 кілометрів, я розглядала тільки евакуацію громадським транспортом. Щоб дістатися до Ізмаїла автобусом, треба було кілька годин їхати узбережжям, яке прострілювалося. Залишався поїзд в іншому напрямку. Тим паче, що моря і спеки в моєму житті вже було достатньо і, якщо вже я так радикально міняю місце проживання, то нехай це буде те, що я люблю, і мені все життя не вистачало. Нехай це будуть гори і ліси. І зараз, коли я все це розповідаю, я дивлюся у вікно, і бачу Карпати. Так, з румунського боку, але тим не менш, наші рідні Карпати. І це дає змогу почуватися трішечки вдома.
Ми розуміли, що нам у якийсь момент доведеться йти пішки, тому взяли тільки переноску з нашим «маленьким» котиком, ноутбуки з телефонами, рюкзаки і сумки, які ми могли забрати на собі. У найбільшій валізі приблизно половину займало придане для кота – запас корму на першу пору, лоток і навіть пакет наповнювача, тому що було незрозуміло, як швидко ми зможемо все це купити.
У велике місто я не хотіла, уже нажилася. За кілька років до початку війни ми переїхали в районний центр неподалік Одеси, бо мені хотілося зелені та спокою. А коли вивчала північ Румунії на карті, щоб подумати про подальші дії, натрапила на назву міста і подумала: чому це звучить так по-іспанськи – Бая Маре? Промайнула безглузда думка: ось там я і буду жити. Промайнула і пропала.
Коли працюєш журналістом, знаєш і про проблему трафіку людей, і про те, що на кордоні може бути небезпечно. Я розуміла, що в плутанині ми з дівчатками можемо потрапити не в ті руки. Тим паче, що, не рахуючи поїздки 2010 року до столиці скрепів, це був мій перший у житті виїзд за кордон. Тому я вважала за краще шукати заздалегідь – через фейсбучні групи допомоги українцям – авторизованих волонтерів із Румунії.
Мені вдалося знайти в мережі таких людей, хоча насправді тут я пройшла по краю. Бо один із волонтерів, якого мені щиро порекомендували місцеві, насправді ледь не повернув нашу історію зовсім в інший бік. Від проблем мене врятувала тільки моя інтуїція – я буквально відчула, що з цією людиною щось серйозно не так. Але зате завдяки йому я познайомилася з трьома іноземцями, які приїхали сюди спеціально для допомоги українцям. Дві жінки – румунки за походженням. Але одна з дитинства жила в Іспанії, а друга дуже багато років провела в Штатах. І чоловік із Канади, для різноманітності – таки канадець. Він та «іспанка» на прохання того самого румунського волонтера зустріли нас на мікроавтобусі в Рахові та перевезли через пункт пропуску Сігет. І поки він намагався вирішити нашу долю так, як йому було вигідно, я паралельно спілкувалася з волонтеркою зі США, яка розповіла, що насправді в мене є вибір. Вона переговорила з господинею пансіонату, де жили всі троє добровольців, і та дозволила нам заселитися з нашим котом. Так ми опинилися не в ведмежому кутку на краю географії, куди нас мали відправити за планом румунського волонтера, а за пару кілометрів від Сігету. За великим рахунком, цей момент багато в чому вирішив наше майбутнє. Ми провели в пансіонаті чотири місяці. Його господиня Дойна (жанр молдавської та румунської ліричної народної пісні, – авт.) та її чоловік Раду (той, хто вказує шлях або несе радість, – авт.) – одні з найчудовіших людей, яких я зустрічала у своєму житті. При тому, що з Раду в нас мовного бар’єру не було, він знає англійську, і двоє синів Дойни легко спілкуються англійською, а ось Дойна розмовляє тільки румунською, і з нею ми використовували Google перекладач. І з перших днів за допомогою duоlingo я почала вчити румунську. Для мене з самого початку було зрозуміло, що куди б я не потрапила, важливо знати місцеву мову. Це питання поваги та подяки до тієї країни, яка нас прийняла.
Дійна з чоловіком стали нам практично рідними, ми підтримуємо зв’язок досі. Тим більше, що вже майже два роки, за казковою ціною, ми в Бая Марі винаймаємо квартиру Раду, яка до цього порожня.
Звучить фантастично. У цій «казці» немає непереборних випробувань?
Спочатку, провівши в супермаркеті годину-півтори від сили, я поверталася і лягала пластом на кілька годин, нічого не могла робити. І не могла зрозуміти, чому мене так висмоктує?
Потім усвідомила: через мій СДВГ (вроджений синдром, що виявляється труднощами концентрації уваги та імпульсивністю, – авт.) мене просто перевантажує великої кількістю подразників незнайомою мовою. Коли всі довкола говорять іншою мовою, все написано іншою мовою, мозок постійно намагається цю всю інформацію обробити. При цьому треба зрозуміти, які продукти брати, як називаються аналоги того, що ми купували вдома, постійне переведення лей у гривні — все це мене і дівчат дуже перевантажувало. Вони починали вимагати від мене додаткової уваги, тягнути у різні боки. Було нестерпно складно, незважаючи на наші «тепличні умови».
Через кілька тижнів після того, як я приїхала, я зрозуміла, що я не можу знаходитись у двох місцях одночасно. Фізично я була в Румунії, головою та серцем залишалася в Україні. Я постійно читала новини, відчувала безсилля і божеволіла.
Я спочатку не знала, як надовго ми їдемо – точно хотіла перечекати 2 травня та 9 травня. Але коли минули перші тижні, з’явилися сили думати, зрозуміла, що мені потрібно прийняти той факт, що, можливо, найближчим часом ми не повернемося. Навіть більше того – теоретично не виключено розклад, за яким я не повернуся ніколи. І я зрозуміла, що мені це треба опрацювати, відгорювати, відплакати та попрощатися.
Нагадаю, ми знаходились у маленькому селі біля маленького містечка, і були відрізані від цивілізації. Ні про якого психолога не йшлося, але мене врятували сім років психотерапії в минулому, так що я могла попрацювати над собою сама.
Декілька років тому в моєму житті був період тривалої депресії. Я тоді півтора року не могла працювати взагалі, і ми жили надголодь. Тому я розуміла, що зараз наше майбутнє насамперед залежить від мого ментального здоров’я – це моє найуразливіше місце. Щоб я продовжувала бути опорою сім’ї та її забезпечувати, мені треба було зберегти цілісність психіки. Тому мені довелося в собі обірвати ті емоційні зв’язки з Україною, які завдавали дуже сильного болю і ділили мене надвоє.
Кілька днів я сумувала, просто плакала, коли не бачили дівчинки. Було дуже боляче, ніби відриваєш від себе величезний шматок. Але я не могла собі дозволити провалитися у депресивний епізод. Мені треба було зберегти боєздатність. Це було одне із найважчих рішень за все життя.
Дівчаткам я сказала, що ніхто не знає, що буде далі, і нам зараз потрібно зосередитись на тому, щоб адаптуватися. Тут і зараз треба перестати ранитися об ці емоції, інакше розсиплемося. Соцмережі все одно тримали мене в полі новин, але я усвідомлено перестала моніторити все те, що не можу контролювати.
Сьогодні з усіх нас Одесою найбільше нудьгує старша дочка. Але не критично.
Коли настала готовність працевлаштуватися?
За перші місяці в пансіонаті я зрозуміла, що це якийсь нескінченний День бабака. Коли в Одесі я працювала останні 35 днів без вихідних, і ми з командою просто цілодобово змінювали один одного 24/7, я мріяла про відпустку, де все оплачене і ні про що не треба переживати. Як то кажуть, «бійтеся своїх бажань». Через якийсь час я почала розуміти, що відпочинок, м’яко кажучи, трохи затягнувся. Нічогонероблення стало в тягар, а неможливість керувати життям сім’ї, як я звикла, почала відверто лякати.
Коли я приїхала до Румунії, я мала ще одну дуже важку кризу – втрату професійної ідентичності. Я в якийсь момент почала шукати щось онлайн, проходити якісь співбесіди. Але все це вимагало моїх навичок англійської. А все моє життя до цього було пов’язане з текстами мовами, які тут були абсолютно нікому не потрібні. Я ж мови країни, в якій я перебуваю, я тоді не знала. І я усвідомила, що все те, чим я займалася все життя, що мені давало радість, доведеться теж залишити позаду. І що робити з цим далі – незрозуміло.
Але так само, як наша квартира, по суті, сама мене знайшла, моя робота теж мене знайшла сама.
З етичних міркувань я не можу розповісти подробиці історії, що сталася влітку 2022 року. Скажу тільки, що мені вдалося, по суті, будучи ніким, допомогти літній парі українців, які опинилися у відчайдушному становищі, й при цьому не знали ні англійської, ні румунської. Мені вдалося допомогти переселити їх у безпечне місце, і в процесі я познайомилася зі співробітниками Blue Dot (дочірній проект UNICEF, точки безпеки на кордоні для українських біженців, закінчився у грудні 2023, – авт.). А потім через них – із Флоріаном – президентом локальної неурядової організації ASSOC у Бая Маре.
У перші ж дні війни сам Флоріан та співробітники ASSOC відгукнулися на наше лихо. Вони на волонтерських підставах приїхали на кордон, встановили там великі намети з обігрівом, цілодобово зустрічали українців гарячою їжею та надавали будь-яку можливу допомогу. У березні підключився UNICEF, і у партнерстві з ASSOC вони відкрили у Сігеті першу в Румунії Blue Dot.
Коли наприкінці серпня 2022-го я перебралася до Бая Маре, Флоріан запропонував мені роботу. Офіційно я стала частиною Blue Dot 2 листопада і працювала, поки цей проект існував.
Вже з 2023 року відповідь від міжнародних організацій на проблему біженців, гуманітарну кризу та ситуацію в Україні суттєво знизилася, і цей процес триває досі. Фінансування проектів для українців у Румунії практично не лишилося. Швидше за все, в інших країнах та сама картина. Так працює людська психіка – ми тепер «старі новини», у світі відбуваються нові трагедії, і людство повертається до них, а про Україну поступово забувають.
Після закриття Blue Dot я нікуди не пішла з ASSOC і надалі теж не планую. Це місце, яке ідеально відповідає моїй філософії про «два квадратні метри відповідальності». Щодня я бачу наших бенефіціарів, наприклад, одиноких людей з ментальною інвалідністю, які роками жили у лікарнях і не були потрібні взагалі нікому. А тепер вони мають свій будинок і настільки повноцінне життя, наскільки це взагалі можливо. Я бачу, як реально змінювати світ на краще для конкретних людей, яким пощастило менше, ніж іншим. Я дуже хочу привезти ці ідеї та практики в Україну, ми сподіваємося знайти під це партнерів та фінансування, бо проблеми в Україні рівно ті самі, а тут я бачу, як можна їх вирішувати.
Ще один момент. У Румунії, на відміну України, дуже чітко працює трудове законодавство. У моїй рідній країні я ніколи в житті не мала офіційної роботи. Все завжди по-чорному, зарплата у конверті. Тому я розуміла, що в Україні на пенсію я не можу розраховувати. Свій перший у житті офіційний робочий контракт із повноцінною білою зарплатою я підписала у 38 років у Румунії. Тепер я нарешті чесний платник податків, і мене це дуже тішить.
Мій наступний проект у ASSOC (грудень 2023 – лютий 2024) був про працевлаштування для українців, але курйоз був у тому, що там я працювала вже як українсько-румунський перекладач. Тобто до того моменту, як я підписала цей контракт, я знала румунську настільки, що не боялася цієї відповідальності. Я вивчила її у середовищі. На самому початку півтора місяця походила на курси раз на тиждень по дві години, зрозуміла, що для мене це не працює, а далі просто слухала, збирала в голові логіку мови, а приблизно через півроку почала говорити.
А дівчатка тим часом що роблять?
Це також дуже цікаво. Молодша продовжувала навчатись онлайн, а старшій, яка вже закінчила школу, потрібна була якась робота. І з перших днів після того, як я влаштувалася у Blue Dot, я попросила колег дати знати, якщо їм траплятимуться вакансії для українців.
В ASSOC є соціальний ресторан, який у 2022 році надавав українцям близько ста безкоштовних гарячих обідів щодня. Через пару тижнів після початку моєї роботи в Blue Dot, президенту нашої асоціації спала на думку ідея, що туди на звільнену вакансію потрібна офіціантка-українка, тому що ніхто з персоналу не може розмовляти з нашими людьми зрозумілою їм мовою. І мої колеги згадали про моє прохання. Так донька отримала роботу, можна сказати, «під моїм крильцем».
Спочатку вона, звичайно, страшенно боялася, що не впорається, бо румунською не знала практично нічого. На той момент ми з нею вже пішли на курси мови, і наша викладачка, побачивши її стрес, виписала основні фрази, які можуть знадобитися в спілкуванні з персоналом і клієнтами. Вона їх вивчила напам’ять, а за 10 місяців роботи в мовному середовищі освоїлася настільки, що вже вільно розмовляє румунською. Англійську, до речі, теж шикарно прокачала.
Молодшу я спробувала восени минулого року віддати до румунської школи, але, на жаль, саме у мене з цього нічого не вийшло: вона «не вивезла» мовний бар’єр з тієї ж причини, що колись і я в супермаркеті. «Експеримент» тривав три місяці, і сьогодні вона навчається в українській платній онлайн-школі. Її влаштовує, мене також.
Плани будуєш?
Після 24.02.22 будувати довгострокові плани не можу взагалі. Я тут сама за себе, нема на кого розраховувати. Квартира орендована, вперше в моєму житті, в Україні в мене завжди було своє житло. Що відбувається в Румунії із соціальними виплатами, розповідати не треба. Тому зараз моє завдання, як би вижити.
Якийсь час тому я дуже раділа, накопичивши нарешті на покупку машини. Знову ж таки, мені допомогла з цим моя асоціація, машина оформлена на них. А я маю довіреність, яка дозволяє на ній їздити, куди завгодно (щоправда, окрім України, туди мене не пустять наші ж українські прикордонники). Це додало волі. Я подумала, що машина теж повинна якось окупати себе, але поки що не досягла успіху. Для роботи в таксі потрібно складати спеціальний іспит, тому я спробувала працювати на доставці (аналог Glovo). Нічого хорошого не вийшло, це виявилося невигідно. Після кількох місяців паузи розпочався новий проект у моїй асоціації, але він триватиме до серпня. Що буде далі – поки що не ясно. Видихнути не виходить.
А що з батьками? Із будинком у райцентрі?
Почнемо з того, що я завжди була дуже активною в соціальних мережах людиною. З того моменту, як я переїхала сюди, дуже мало пишу. Я розумію, що реальність моя зараз йде врозріз із дуже багатьма моїми знайомими, друзями, які обрали залишатися жити в країні, де йде війна. У нас занадто різний досвід, через те, що я загалом у безпеці, мої проблеми здаються занадто дрібними, тому я волію мовчати. Мені здається, для багатьох, хто виїхав, реальність виглядає саме так.
Я тут зустріла людину, поряд з якою мені тепло. У старшої дочки найкраща подруга та хлопець – румуни. Вона зараз спілкується англійською та румунською, мабуть, більше, ніж рідною мовою.
Сьогодні, з урахуванням усіх обставин, єдиний варіант, за якого я теоретично можу розглянути від’їзд до Роздільної – якщо тут я зазнаю нищівної поразки, і доведеться повернутися в Україну зализувати рани. Я не знаю, як буде насправді, але мені здається, що у будь-якому випадку до мене буде інше ставлення. До тих, хто вибрав поїхати та жити за кордоном, воно вже інше, і цього не можна заперечувати. Багато хто ганьбить і не приймає такий вибір.
Мій будинок у райцентрі я зараз здаю на спеціальних умовах тим, кому дуже потрібне. Орендарі платять лише за електрику та годують моїх собак. Як буде далі, незрозуміло.
Щодо батьків, вони залишилися в Україні, вони живуть у безпечному місці, але в останні два роки їхнє здоров’я похитнулося, в обох виникли серйозні проблеми. Ми з донькою хочемо забрати їх сюди хоч би на зиму. Вони начебто вже не проти, хоча раніше навідріз відмовлялися. Сподіваюся, що все вийде. Головне, щоб була робота, тоді ми впораємось.
Наталі Шестакова
Фото надала Світлана Спектор
Матеріал створений за участю CFI, Agence française de developpement medias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.
