Для інтересу нещодавно я «гальмував» «в’юношу», який проходив повз, запитанням: мовляв, що це за «хрень» висить? На хвилину витягнувши з себе один із двох навушників, він хмикнув і промовив: що ж тут незрозумілого!? Платіжний термінал висів, зняли його, мабуть…
Таксофон на Малій Арнаутській
Ні, друзі, тут ще кілька років тому висіло те, про що нинішнє покоління може зневажливо сказати – «кам’яний вік». Тут висів телефон-автомат. Він був абсолютно необхідною частиною буття наших співгромадян, зовсім не розпещених можливістю мати вдома телефон ГТС (це зараз ГТС означає газотранспортну систему, а тоді це було Міська телефонна мережа, і начальник ГТС у місті був ду-уже «великою людиною» – з зв’язками).
Пропорційно до своєї популярності телефон-автомат потрапляв у твори мистецтва. У культовому фільмі «Діамантова рука» було б уже «не те пальто» без кадру, де Льолік (Папанов) б’є по телефону-автомату і звідти сиплеться купа 2-копійчаних монет. А чого там же стОїть кадр, коли Андрій Миронов біля ресторану «Плакуча верба» б’ється головою об телефонну будку… А ще не хто-небудь, а сама Примадонна Пугачова в пісні «Не отрекаются, любя» співала «…что переждать не сможешь ты трех человек у автомата».
Так, нерідко у автоматів були черги, тому що, пам’ятається, їх не комплектували реле часу, а якщо вони й були, то частенько виходили з ладу. І завжди знаходилися любителі «почірікати» хвилин 10-15. Але в черзі, що утворилася, спочатку починали дипломатично покашлювати, а потім, коли згадували вже маму балакуна, він вішав трубку, і потрібний номер набирав уже наступний.
Набирав за допомогою дискового номеронабирача. Штатні були пластмасовими та швидко ламалися, і у виробничих майстернях ГТС тамтешні «кулібіни» робили нові – з дюралюмінію. Вже потім, у роки «розвинутого соціалізму», дискові номеронабирачі стали міняти на кнопкові. Заодно «модернізували» телефонну трубку – якщо її на той час ще не «спіонерували» радіоаматори. Справа в тому, що це була епоха загального дефіциту, асортимент радіодеталей у магазині «Юний технік» був рахітичним. І якщо в когось не було «каналу» на якесь радіопідприємство, де діяв радянський принцип «Тягни з роботи кожен цвях – ти тут господар, а не гість!», то було, як у пісні з того вітчизняного «ментівського» серіалу: «кто-то кое-где у нас порой честно жить не хочет». Тобто «курочили» телефони-автомати. Пам’ятаєте, Шурик у знаменитій комедії «Операція Ы», коли вночі сторожив склад замість бабусі Божий Кульбаба, примчав міліцію викликати, а автомат – розкурчений?
Доводилося шнур одягати в антивандальну гнучку сталеву пружинисту «сорочку», а також унеможливлювати доступ до мікрофонного та телефонного капсул у трубці.
Продовжуючи тему вандалізму в телефонних будках, визнаємо, що, оскільки в епоху загального дефіциту та громадські туалети на вулицях міста були рідкістю, деякі «особливо культурні» громадяни, налакавшись пива, дозволяли собі здійснити процес сечовипускання в телефонній будці за зачиненими дверима. Ну правильно, не «струмити» ж їм у підворітті, культура не дозволяє!
Для того, щоб зателефонувати, потрібно було мати 2-копійкову монету. Часто бувало: опустиш її в щілину монетоприймача, двушка «з’їдена», а зв’язку-то й ні… Та вже, жартівливий девіз «Вступим в связь без брака!» наші зв’язківці та зв’язківці сприймали по-різному. А двушку, якщо її «з’їло», зовсім не соромно було попросити у будь-якого перехожого на вулиці. Нерідко в такій ситуації запасливий громадянин вивуджував із кишені спеціальну монетницю і обдаровував прохача монеткою.
Монетниця
Минули роки, і двох копійок стало не вистачати за послугу телефону. Тоді з’явилися телефонні жетони, і вартість цих профільованих кругляшів могла змінюватися залежно від інфляції.
Жетон
Потім з’явилися телефони під магнітну карту. А потім у наше життя увірвався мобільний телефон… Що ж, «така се ляві», як колись казали в Одесі: найкраще – ворог гарного.
Ці «оповідання літнього зайця» можна вважати логічним продовженням матеріалу Марії Котової «Прощай, прощай, уличный телефон!» в «Одеському житті» від 3 листопада 2019 року. Колега тоді вказала кілька місць в Одесі, де для історії тією чи іншою мірою було збережено телефонні автомати і навіть будки.
І ось більше 3 років по тому автор цих рядків, перебуваючи в Одесі в бігах (біженець я), вирішив перевірити: а як «обстаканівка» на цю тему? Але спочатку вирішив оглянути свою «альма матер» – рідний інститут зв’язку. Ура, телефон на тому ж місці, що й півстоліття тому! Щоправда, він уже не створює відчуття «ретро» – з останніх у своєму сімействі, напханий електронікою. Біля стіни глапоштамту на Садовій тих двох телефонів з 2019-го, на жаль, вже немає. Як немає і «прикольної» телефонної будки у Міському саду на Дерибасівській…
Таксофон у Інституту зв’язку
Жаль… Знаєте чому? А я досі пам’ятаю очі старшокласників, які прийшли на екскурсію до редакції моєї херсонської газети «Гривна». До їх приходу я прибрав ноутбук у своєму кабінеті зі столу і поставив на нього раритетну машинку «Ундервуд» середини минулого століття. Це був масовий шок у найкращому розумінні цього слова! «Це типу клава така! Блі-ін, прикольно!»
Такий самий позитив був би, якби молоді власники айфонів побачили їхнього далекого пращура – телефон.
Валерій БОЯНЖУ, Херсон – Одеса
