Як бессарабці перед смертю хору танцювали
Йому пощастило повернутися. Після Другої світової війни Іван Волков прожив цікаве життя, про що нам розповіла його родичка Олена Волкова, яка опікувалася ветераном до його останніх днів.
— Коли дідусь мені розповідав про війну, часто повторював: «Це така страшна справа. Альона, ми ходили такі вошиві…»
Іван Кирилович часто згадував наступ під Одером (Вісло-Одерську наступальну операцію, під час якої від німецьких військ було звільнено територію Польщі на захід від Вісли та захоплено плацдарм на правому березі Одера, використаний згодом під час наступу на Берлін — прим. авт).
— Дідусь розповідав, що тоді на правому березі Одера накопичувалися великі сили для наступу. У підрозділі, де служив Іван Волков, було близько тисячі осіб. Про те, що наступ почнеться перед світанком, знали всі. І всі розуміли, що під час форсування річки виживуть небагато.
З настанням темряви всі солдати притихли, мовчки грілися біля багаття, кожен думав про своє. І раптом зазвучала музика, молдавська народна музика! Це земляк мого діда родом із Фрікацея дістав свою «музикуцу» — губну гармонь, вирішивши потішити себе перед смертельним боєм рідною молдавською басмалуцею. Ця музика вмить підняла солдатів, серед яких було багато бессарабців, і вони пустилися навколо багаття в молдавську хору. Танцювали сотні людей. Танцювали несамовито — так, як танцюють тільки останній раз у житті!..
Але хора тривала недовго — примчалося командування: «Німці на тому березі, а ви розкриваєте позиції! Хто призвідник, зізнавайтеся!» Але ніхто не видав музиканта.
Ніч кохання і вкрадений півень
— Одного разу я осміліла і запитала: «Дідусю, а що ти робив перед смертельним боєм?» — продовжує розповідь про бессарабського вояка Олена Волкова. — «А я, каже, роздобув півня. Була в мене в загоні симпатія — медсестра Ніна Бичкова, родом із Білорусії. Симпатична така. Ми обидва розуміли, що завтра нас може не бути. І ми вирішили з Ніною провести, можливо, останню ніч у своєму житті разом. Я на підводі постелив побільше соломи… А до цього ми зварили півня. Вирішили так: будемо кохатися, потім з’їмо півня і підемо з хлопцями танцювати — вони якраз хору танцювали. Але поки ми милувалися, хтось із солдатів — адже всі голодні були — з’їв нашого півня. Ми з Ніною тільки посміялися: не можуть же нам одним у цю ніч дістатися всі задоволення світу».
Після форсування Одеру Іван Волков і Ніна Бичкова залишилися живі. Але вони більше ніколи не побачили одне одного: медсестру з пораненими відправили в тил, а Іван пішов далі, на Берлін.
Чому аборигенам не вдалося «освіжити кров»
Однак у травні 1945 року війна для Івана Волкова не завершилася — війська перекидали на Далекий Схід, на Японський фронт, і він воював до вересня 1945-го.
— На тому фронті теж історія в діда трапилася, — продовжує Альона Вікторівна. — Він розповідав про те, що там його, симпатичного молодого молдаванина, примітили корінні жителі, чи то чукчі, чи то якути, він не розбирався. Але сімейство було багатим — у них було десять юрт. У родині була дівчина на виданні, і родичі пригледіли їй у чоловіки бессарабця. Запропонували за одруження дуже хорошу винагороду. Вони не наполягали на тому, щоб Іван залишився тут назавжди, для них головним було «освіжити кров». Сказали: щойно наречена завагітніє, угоду вважатимуть досконалою. Але нічого не вийшло: «Альона, — розповідав мені дід, — наречена була такою смердючою, що я б не зміг. Вони ж не миються, у них в юрті взагалі неможливо було перебувати. Я ледве звідти ноги забрав».
Руку майстра впізнавали за авторським швом
Іван Волков повернувся в рідне село живим і здоровим. Контузія, щоправда, була. Працював водієм у місцевому колгоспі. Одружився, разом зі своєю Валентиною виховував двох синів.
Він став дуже відомою в Придунав’ї людиною, бо шив із хутра шапки, кептарі (жилети з овчини, як правило, оздоблені національним візерунком — прим. авт.) і кожухи. Шив з ондатри, лисиці, кролика, з овчини, яку сам і виробляв.
— Це був дуже довгий процес, і він мене всього навчив, — розповідає Альона Волкова. — Шкури приносили вже засипані сіллю, щоб не згнили. Спочатку в спеціальній бочці шкури замочували з висівками, щоб відокремити весь бруд. Потім вибілювали розчином вапна. Цю операцію майстер міг проробляти кілька разів, якщо шкіра і хутро залишалися жовтими. Вважалося так: що біліша шкіра, то кращий майстер. Після ретельної вичинки шкурки ставали м’якими, легко піддавалися крою та шиттю. Іван Волков завжди «тримав марку» і пишався тим, що кожен його виріб — високої якості. А щоб його продукцію вирізняли, у нього був свій особливий ручний шов — іншого такого ні в кого не було.
Старожили села Новосільське досі пам’ятають Івана Кириловича Волкова, він був дуже комунікабельним — знав молдавську, болгарську, російську, розумів польську.
В останні роки свого життя Іван Волков часто ходив до церкви, причащався, постив.
У меморіальному виданні Книга Пам’яті України «Переможці» про Івана Кириловича Волкова зроблено такий запис: «Народився 1925 року, с. Новосільське. Новосільське. Брав участь у боях у складі 1463 сп. в.ч. 42206 з жовтня 1944 по вересень 1945 р. Старшина. Нагороджений орд. Вітчизняної війни 2 ст., «За мужність» 3 ст., мед. «За відвагу» та ін. медалями. Помер 20.08.2011 р., похований у с. Новосільське».
