Донедавна 56-річна жінка мешкала з родиною у селі Бобрик Перший. З чоловіком Володимиром вони виростили чотирьох дітей – Наталю, Івана, Валентину і В’ячеслава. Тепер тішаться аж десятьма онуками – Ілоною, Вікою, Сашком, Лізою, Анею, Лєрою, Ксенією, Вовою, Златкою та найменшою Вікою. Онука Лізочка народилася з вагою 850 грамів. На щастя, її вдалося виходити. У Злати ж виявлена серцева вада та косоокість. Останню ваду лікарі усунули, проте призначили інвалідність по вродженій аномалії. Днями бабуся й дідусь очікують народження ще одного внука.
Пані Катерина розповіла, що познайомилась із чоловіком, коли приїхала з Молдови у місцевий колгосп на заробітки. У селі й зустрілася з файним міліціонером. Молодята палко покохали одне одного, і в листопаді 1991 року стали на весільний рушник.
— Завели ми з чоловіком корівчин, свиней, птицю, величенький город – без цього у селі не прожити. Я з багатодітної родини. Маю п’ятьох сестер і двох братів. Завжди мріяла про велику сім’ю, — розповіла Катерина Іванівна. — Трудилася дояркою, різноробочою, охоронником. У Бобрику ми прожили 32 роки, але були змушені переїхати у Любашівку, бо надбала інвалідність другої групи. Через гострі приступи часто доводилось викликати «швидку», та й з ліками в селі сутужно. У селищі все доступно. Були б гроші. Щоправда, я отримую державну допомогу 2900 гривень, а чоловік, «чорнобилець» третьої категорії, — чомусь лише 2700.
Вважаю, що тема, піднята газетою, злободенна і актуальна, адже кількість людей з вадами здоров’я зростає.
