Виручив багаж знань
– Як тільки ми закінчили школу, «закінчилася» і та країна, – згадує адвокат Ніна Златі. – Ми отримали багаж знань, умінь та досвіду в одній країні, а потім формувалися разом із молодою державою Україною.
І в цьому цейтноті молоді люди мали вибудувати свої власні шляхи, свою долю.
Ніна Златі
– Нам допомагали ті ґрунтовні знання, які заклали в нас вчителі, – я досі пам’ятаю всю шкільну програму, – каже Ніна Златі. – Не хочу образити сучасних педагогів, але наші вчителі – вони жили у школі, вони були для нас другими батьками та безумовними авторитетами. Я пам’ятаю кожного з них і кожному дуже вдячна.
– Наші вчителі майже всі були у віці сорок років і більше, але нам тоді здавалося, що вони старі, – сміється лаборантка Тетяна Чолак (Полівенко). – А зараз ми самі у такому віці, і почуваємося молодими.
Тетяна Чолак
При зустрічах із однокласниками ділимося своїми досягненнями. І кожен з нас вважає, що його головне досягнення – діти.
Джинси-варьонки та бліндажі в ярах
Сучасна молодь часто чує словосполучення «лихі дев’яності» і регоче, коли батьки розповідають, як варили джинси в білизні, бо в моду увійшли «варьонки».
Що тільки не вигадували люди в той період порожніх магазинів, щоб виглядати модно:
– У моєї мами був «скарб» – німецькі панчохи тілесного кольору, з яких я вирішила зробити модні колготки, – розповідає Ніна Златі. – Я пришила панчохи до спіднього, дістала з шафи тюль, вирізала з нього квіточки і приклеїла на панчохи. В ажурних колготках на шкільній дискотеці я була найкрутіша! Але ж треба було мамі саме того дня дістати той дірявий тюль… Тоді я зрозуміла сенс висловлювання: краса вимагає жертв.
Смартфонів, звісно ж, і близько не було: то хлопці будували в ярах бліндажі та наглядові пункти. Ще одна улюблена гра – в індійців. У декого від таких активних ігор з «бойовими діями» залишилися на все життя шрами.
Вчителі все пам’ятають
Вчителі Ренійського ліцею №2 досі пам’ятають випускників, яким випало на долю дорослішати разом із Україною.
– Вони усі були гоноровиті, на смаленій козі не під’їдеш, – згадує вчителька української мови та літератури Алла Пасічник. – Ми їх навчали сумлінному ставленню до справи, бути порядними людьми.
Алла Пасічник та Віра Гулько проглядають шкільний журнал 1991 р.
Не сваритися, а пам’ятати, що інша людина може думати інакше, ніжьти: треба її вислухати і зрозуміти. Ми хотіли, щоб вони так виховали своїх дітей, щоб ті навчили і своїх дітей шанувати батьків та дідусів і бабусь.
– Коли гортаю шкільний журнал десятого класу 1991 року, згадую багатьох, – каже директорка Ренійського ліцею №2 Віра Гулько. – Аня Ярошевська – симпатична та старанна, дуже добре вчилася. На зустрічі випускників я дізналася, що вона – науковий співробітник, живе та працює в Ізраїлі. Пам’ятаю Юру Алтухова – заводного, душевного парубка – став моряком, працює боцманом на судні.
– В особистому архіві я зберігаю фотографії цього класу та листівку з побажаннями, яку вони мені вручили на випускному вечорі 1991 року, – каже екс-директорка школи Ганна Строганова. – Коли стає сумно, передивляюсь – і настрій підіймається. Прикро і шкода, що багато наших учнів згодом виїхали за кордон працювати. Я щиро радію їх успіхам, але мені так хочеться, щоб вони працювали в Україні.
