О четвертій ранку пролунала команда «До зброї»
Володимир Гутник виріс у Подільську. Навчався у технікумі, працював електриком на Укрзалізниці. А у 2019 році був призваний до армії і почав служити у прикордонному загоні на Львівщині. Тут він навчився працювати зі службовими собаками. І його мрією стала служба кінологом. Він підписав контракт та був переведений до Болграда, звідти – у Ізмаїльський прикордонний загін.
У рамках виконання службових обов’язків їздив у відрядження на острів Зміїний. Незадовго до вторгнення Володимир Гутник теж поїхав на вахту.
– О четвертій ранку пролунала команда «До зброї». Це бойова команда. Ми одяглись, озброїлись і вийшли на позиції, приготувавшись до оборони, – згадує Володимир.
Вранці хлопці побачили у морі кораблі російського флоту. Один з них вистрілив у бік острова, а потім росіяни по радіозв’язку звернулися до українських захисників і запропонували їм «зелений коридор». Але всі хлопці залишились на своїх місцях.
Хто сказав відому фразу?
Під вечір 24 лютого до острова підійшли російські кораблі. Гарнізону було запропоновано скласти зброю.
– Нам казали, щоб ми подумали про своїх близьких, які чекають нас вдома, про те, що все скоро закінчиться і ми заживемо звичним життям. А якщо триматимемо опір, то будемо знищені, – розповідає Володимир.
Прикордонники відмовилися. І відповіли фразою, яка стала відомою всьому світу – про російський військовий корабель та напрямок його руху. Її сказав морський піхотинець з Черкащини Роман Грибов.
А потім почався обстріл. Ворог стріляв з моря, з неба. Але українські прикордонники продовжували захищати острів.
Після кількох годин бою окупанти захопили Зміїний. Начальник гарнізону, щоб зберегти життя людей, наказав українським захисникам скласти зброю.
Били і придумували все нові знущання
До ранку хлопці лежали на пірсі обличчями вниз. Дозволялося іноді присідати або віджиматись, щоб зігрітися.
А вранці всім зв’язали руки і катером відправили до Севастополя. Перед тим, як зійти на берег, їх розв’язали і зняли на відео. Потім повезли у наметове містечко біля міста Щебекіно, а далі – у слідчий ізолятор Старого Осколу.
– Спочатку здавалося, що ставляться до нас нейтрально. Однак після трагедії у Бучі нас почали бити – за татуювання, відзнаки, через те, що просто не сподобалось обличчя, – розповідає Володя.
Полонені оголосили голодовку. Про це дізналось керівництво колонії і винесло догану співробітникам. Одну зміну було добре. А потім почалося ще гірше, ніж раніше. Наглядачі придумували все нові й нові знущання.
Як згадує Володимир, найгірше було в Олексіївці Білгородської області. Особливою жорстокістю визначався чуваський підрозділ – там били в область серця, в пах, по обличчю, використовували шокери.
Сміялись, аби не плакати
Більша частина листів, які писали хлопці рідним, навіть не виходила з колонії. Так само рідко листи і надходили – мати Володимира написала йому понад двадцять листів, але жодного він не отримав.
– Ми раділи чужому листу, немов своєму. Якщо когось брали на обмін, зв’язувались з рідними. Жартами намагались розвантажити психіку. Ми сміялись, аби не плакати, – ділиться воїн.
Коли Володимиру наказали зібрати речі, він ще не розумів, що їде на обмін. Цього ніколи ніхто не знає.
– Вже коли одягли мене у все чисте, я зрозумів, що везуть на обмін, а не по етапу. Бо жодного разу такого не було. Мені й іншим хлопцям зв’язали руки, наділи мішки на голови, дали дві каністри для туалету і відправили до автобуса, – розповідає Володимир.
Коли хлопці пересіли вже до українських автобусів, всі разом вигукнули «Слава Україні!».
– Нас переповнювала радість, нуртувала свобода і воля, – каже хлопець.
Дорогою додому звільнених зустрічали люди, пригощали, розпитували про своїх рідних.
Про велику «зміїновську родину»
– Я бачила новини, що Зміїний бомблять. А потім було повідомлення про те, що всі його захисники загинули. Але я не вірила, душею відчувала, що син живий. Про це я почала писати під цими звістками. Мені відповідали дівчата, у яких рідні теж були на Зміїному. Так ми почали об’єднуватись у велику зміїновську родину, – розповідає мати захисника Олена Гутник.
Олена почала моніторити російські чати про полонених – там з’явилося відео, як захисників Зміїного привозять у Севастополь. В одному з них вона впізнала сина.
– Я була безмежно щаслива, що син живий! Побачила, як він іде своїми ногами по пірсу, отже, з ним все гаразд фізично. А потім мені стало страшно, що люди можуть подумати, ніби хлопці зрадники, раз здалися. Хоча й зрозуміло, що захисникам Зміїного не було ні де сховатися, ні чим відбиватися. Пізніше з’явилися радіозаписи спілкування хлопців з російським кораблем, і я відчула величезну підтримку наших воїнів в Україні і за її межами.
Зміїнівська спільнота полонених
Після перших обмінів з’явилась інформація, що захисників Зміїного обміняли. Та жінки, які об’єдналися у громадську організацію «Про тих, про кого мовчать», продовжували, як продовжують і зараз проводити і підтримувати всі акції щодо повернення військовополонених, бо знають, як важко, коли твої рідні знаходяться у ворога.
– Ми їздимо у міста, де організовуються акції: у Подільськ, Одесу, Кропивницький, Полтаву, Ужгород, Яремчу. Нашу спільноту підтримують співвітчизники за кордоном – у Швеції, Польщі, Німеччині, Австралії. Загалом у 24 країнах люди виходили з прапорами, з фотографіями наших хлопців, – продовжує розповідь мама.
У полоні залишився ще один захисник Зміїного
Організація має свої сторінки у Фейсбуці, Інстаграмі, Тік-Тоці. Вона підтримує зв’язки з керівництвом Південного регіонального центру Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. Жінки їздили на зустрічі у координаційний штаб і мали суттєву юридичну підтримку, доступ до особистого кабінету кожного полоненого.
– Станом на 30 грудня 2024 року вдалося обміняти ще п’ятьох захисників Зміїного. У полоні залишився ще один з 82-х – Віталій Гіренко. У Віталія на початку великої війни народився син, якого він ще не бачив. Усвідомлюємо, як йому важко. Але ми його не залишимо, так само як інших. Будемо боротися за кожного, – каже Олена Гутник.
Як розповіла пані Олена, існує багато груп із розшуку рідних. Є люди, які живуть вздовж траси і повідомляють у телеграм-канали про рух автобусів з військовополоненими.
– Ніхто з нас не знає, хто і коли йде на обмін. Ми навчилися збирати дані по крупиці. А ще, стежимо за роботою керівниці Центрального регіонального центру Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Юлією Павлюк. Якщо у неї немає часу на нас, то це добре – значить, готується обмін.
Бажаю всім матерям такого щастя!
Про те, що сина визволили, пані Олена дізналася з Інтернету – її вітали з поверненням сина.
– Ми кричали від щастя. Кожному, хто чекає своїх рідних, бажаю відчути це. Коли син зателефонував зі шпиталю по відеозв’язку, то було неймовірно. Знаєте, таке буває, коли людина досягає всіх своїх бажань одночасно. Я можу обійняти сина, зателефонувати йому, просто сказати «вітаю». Це не передати. У новорічну ніч я побажала, щоб всі відчули щастя, яке маю я, – каже пані Олена.
Сьогодні вона – щаслива. Її найстарший син Володимир повернувся в Україну. Йому раді троє братів – Костя, Андрій і Даня, які вже встигли провідати брата у шпиталі.
А Володимир надихається свободою і не перестає піклуватися про тих, хто залишився у полоні, шукаючи з мамою їхніх рідних і намагаючись підтримати й допомогти.
Читайте також:
