Ключові моменти:
- 86-річна жителька села Борсуки на Одещині, Марія Тисячна, зберегла автентичні колядки й різдвяні звичаї віком понад сто років.
- У період радянських репресій її родина й місцева громада таємно продовжували відзначати Різдво з колядою, дідухом і пісною вечерею.
- Навіть сьогодні жінка відтворює обряди Святвечора — символіку дідуха, плетені солом’яні «павуки» та інші традиції.
- Марія передає свої знання молодшим, зберігаючи живу культурну спадщину села для наступних поколінь.
Пам’ятає, наче це було вчора
Свої родинні скарби — старовинні українські народні пісні, колядки і щедрівки — 86-річна Марія Тисячна не записує в альбоми чи зошити. Головною скарбницею для неї стала пам’ять, яка зберегла все, що впало в душу. Вона добре пам’ятає й ті часи, коли віру переслідували, але Різдво все одно святкували потайки.
«Сьогодення вже не так легко пригадати, а те, що було — ніби співали вчора. Мої колядки — від прадідів. Їм понад сто років. Вони мають свою силу», — розмірковує Марія Андріївна. У її спогадах на подвір’ї завжди збиралися гурти чоловіків і жінок: готувалися до різдвяних свят, розучували колядки й щедрівки. «Чи то подвір’я було таке везуче, чи ми були щасливими?» — додає вона з усмішкою.
86-річна Марія Тисячна — мешканка села Борсуки, яка зберегла традиції святкування Різдва
За словами жінки, колядували від хати до хати і нікого не оминали. Вона починає співати одну з архаїчних колядок:
Звезда миру возсіяла,
Яка в небі не бувала,
Щоби миру показати,
Де родила Бога мати…
…Христу Богу поклонімось,
Поклонімся рожденному,
щоб дав радість цьому дому,
щоби лєта довгі жили
і правнуків подружили.
Слухаючи, розумієш, якого піднесення торкалося серце людей, коли у їхній дім заходили колядники. Завжди велика честь — коли твою хату не оминають і ще й запрошують всередину.
«Життя зараз краще, але ворог заважає жити»
— Коли «совєти» закривали церкви, ми все одно таємно ходили колядувати й славити Різдво. У нашому селі, коли церкву закрили, віруючі їздили до храму в сусіднє село Обжиле на Різдво і на Великдень святити паски. Бувало й у Лісничівку, але то вже далеченько. Пізніше церкви відкрилися, але люди вже не так часто відвідують служби. Життя під забороною похитнуло віру. Нині життя краще, але ворог не дає спокою», — каже Марія Андріївна.
Вона згадує, що її батьки, бабусі та дідусі були працьовитими, віруючими й добрими людьми. Святвечір, Різдво та Щедрий вечір — найважливіші зимові свята, дух яких завжди витав у бабусиному домі.
«Від неї в моєму серці залишилась шана до українських різдвяних традицій. Незважаючи на заборони, бабуся та батьки навчали мене колядкам, які дістались їм від пращурів. Я дуже вдячна їм за той дух Різдва, який у мені оселився і який я передала своїм дітям та внукам. Дуже тішусь, що тепер ми можемо відкрито передавати традиції, звичаї й обряди наступним поколінням. До речі, у нашій родині Різдво завжди святкували 25 грудня», — ділиться спогадами Марія Андріївна.
Почесне місце — дідуху
На вечорницях у етнографічному музеї села Борсуки
Пані Марія пригадує, як разом із братом несли вечерю до дідуся та бабусі, нанашок, родичів.
— Вечерю несли в білій хустині. Кладемо в коляду калачі з прісного тіста, цукерки, пряники, бублики, яблука — що хто мав. Коли заходили в хату, казали: «Просимо на хліб, на сіль, на вечерю». Люди нас пригощали. У вечерю додавали солодощі. Якщо вечерю давали за покійного, вона залишалась у того, кому її приносили. До Різдва пекли різдвяні пряники — отримати такий було справжнім щастям.
З особливим трепетом вона згадує, як дід вносив дідуха, стелив сіно на покутті, накривав його вишитим рушником, ставив дідуха і кропив свяченою водою. Бабуся стелила на стіл білий обрус, а під нього клали сіно.
Горщик з кутею та солом’яні «павуки»
У кутку на рушнику стояв горщик з кутею, лежали горішки й часник.
— Бабуся казала, що це символ ясел, де народився Христос, а також символ добробуту, — згадує Марія. — Після свят дід виносив сіно й давав його худобі. Дідух — це образ духів предків і надії на добрий врожай. Сільські майстрині й досі плетуть дідухів та солом’яних «павуків» — обереги на врожай, якими прикрашають оселі. А вечерю ми завжди починали з молитви.
За столом у Святвечір обов’язково було дванадцять пісних страв. Кутя і узвар — головні. Готували вареники, кисіль, голубці, капусту — усе пісне, нічого скоромного. «Сьогодні молодь рідко це визнає, і від того менше того добра», — зауважує жінка.
На світанку ватаги хлопців ходили з зіркою та вертепом від хати до хати, віщували народження Сина Божого й славили Різдво. По селу лунало: «Ой, радуйся, земле, син Божий народився!». Потім до гурту долучалися й дівчата. У Борсуках ця традиція збереглася й донині.
Найкраще навчати через спів
Марія Андріївна переконана, що народні пісні найкраще передаються з уст в уста. «Старші співають, а молодші підспівують і запам’ятовують, коли ходять з Колядою чи з Маланкою», — каже вона. Так колись формувався її власний скарб традицій, а тепер вона передає ці знання далiм поколінням.
Цьогоріч на Різдво пані Марія взяла участь у сакральному заході «Запрошуємо Різдво до хати», який відбувся в сільському музеї. Там вона щедро ділилася своїм родинним надбанням з односельцями.
Відео й текстові записи цієї події робила директорка сільського клубу, фольклористка Ірина Борбела, яка займається дослідженням і збиранням колядок та щедрівок задля збереження культурної спадщини.
Завжди радо зустрічає гостей
Усі колядки пані Марія зберегла у стародавній інтерпретації й передала їх як селі, так і для майбутніх поколінь. Ви можете приїхати, послухати та записати ці сакральні піснеспіви.
— Буду рада гостям, розкажу й проспіваю все, що знаю. Живемо ми з сином удвох. Людей у селі дуже мало, рідко хтось заходить. Я вже не так рухлива: дві милиці, пережила три мікроінсульти, гірше бачу, болять ноги. Але Бог дає роки — значить, ще потрібна тут, — ділиться Марія Андріївна. — Знаєш, як я кожного Різдва чекаю, коли під моїми вікнами пролунає: «Можна колядувати?»…
— Різдвяні свята наповнені таїною, тим, що розумом не поясниш, а лише душею відчуєш, — додає вона. — Тому не дивно, що Різдво не витіснили з нашого серця. Радий, що традиції відновлюються і лунає: «Хай святкує з нами вся наша родина, вся наша родина, славна Україна!» — це дуже важливо, щоб не загубитися у світі.
Вважалося, що першим у дім має ввійти чоловік — це приносило щастя й добробут.
«Христу богу поклонімося.
Поклонімся рожденному,
щоб дав радість цьому дому,
щоби лєта довгі жили
і правнуків подружили»
Читайте також:
- Як у селі Загнітків в Одеській області зберігають традицію різдвяної коляди
- Як змайструвати дідуха та запросити дух предків на Різдво? Українські традиції на Одещині
- Музей у 105-річній хаті: унікальний етнографічний куточок Борсуків на Одещині потребує «другого дихання»
Створено за матеріалами: odessa-life.od.ua
