Чамур, як тісто — повинен був підійти
Краєзнавець Володимир Нікула розповідає, що в Рені досі стоїть будинок, збудований його дідусем і бабусею.
— Старожили кажуть, що такі будинки з роками стають дедалі міцнішими й міцнішими, їх тільки треба оберігати від проникнення вологи, — розповідає Володимир Ілліч. — У нашій місцевості, де немає каменю та лісу, хати будували з підручних матеріалів — глини та соломи. Це не такий простий процес, як може здатися на перший погляд, хати піднімали під керівництвом майстрів, які особисто відстежували кожен етап і керували роботами. По-перше, вони знали, яка підходить глина, в якому місці її слід брати. По-друге, значення мала солома: брали визрілу, свіжу. Стара солома не годилася, бо не забезпечує міцність замісу. Важливий етап — розбивка хати на місцевості. Одразу відмічали зовнішній периметр будови і всі внутрішні простінки, передбачаючи розташування вікон і дверей. Піднімали всі стіни разом, щоб будинок був монолітом. Поруч із місцем майбутньої будови готували великий майданчик для замісу чамура. Сюди привозили глину, яку розкидали певним шаром, заввишки приблизно до коліна, зверху засипали шар соломи, потім усе це заливалося водою — і починався заміс. Місили ногами. Іноді, щоб полегшити роботу, залучали навчених коней, які ходили по колу.
Майстер обов’язково перевіряв якість роботи на кожному квадратному метрі. Коли ноги з місива виходили легко, коли до них глина вже не приставала грудками, заміс ішов до завершення.
Чамур, як тісто в господині, мав дійти, дозріти. Для цього заміс покривали товстим шаром соломи, щоб не випаровувалася волога, і залишали на кілька днів. Майстер періодично брав проби, опускаючи руку в заміс. Він міг зробити висновок: «Треба ще один день почекати». За якими критеріями він це визначав, нам, напевно, вже не дізнатися. І тільки після того, як «тісто підійшло», починали викладати стіни або ж робити лампачі (великі необпалені цеглини) — залежно від того, за якою технологією здіймався будинок. Але робили це в три етапи, даючи кожному шару просохнути, затвердіти. У міру підняття стін одразу встановлювали рами дверей і вікон, одразу виводили кути.
Оскільки ідеально рівно викласти стіни з глини не виходило, наприкінці кожного етапу їх «чесали» спеціальними граблями, щоб вирівняти поверхню. Будівельники розуміли: що рівніше зробиш стіну, то легше потім буде майстрам, які візьмуться до мазки, спершу за чорновим варіантом, потім — на чистову. Тим паче, що частіше ці роботи робили жінки.
Коли стіни стояли, приступали до стелі. Набивали дерев’яні рейки — дранку, на які слід було щільно укласти валики з тієї самої глини з соломою. Цю роботу слід було зробити за один присід — щоб стеля застигла монолітом. Робився ще один великий заміс, і знову потрібно було збирати людей на чамур.
Загін із Джурджулешт, «озброєний до зубів»
У народі цей процес називався — потолочити. Було потрібно багато робочої сили, щоб за один світловий день замісити глину з соломою і закинути у формі валиків наверх, де щільно утрамбувати.
Лікар-невропатолог Ренійської лікарні Олег Бурля, Почесний голова молдавського національно-культурного товариства «Ізвор», не втомлюється розповідати про те, як у нього потолочили — це стало однією з найяскравіших подій для його родини.
— Коли після закінчення Кишинівського медуніверситету я повернувся на малу батьківщину, у Рені, і очолив неврологічне відділення, на сімейній раді було ухвалено рішення будувати моїй молодій сім’ї будинок, — розповідає Олег Костянтинович. — Стіни були підняті з цегли, але на стелю потрібно було затівати чамур. Ми почали підготовчі роботи — завезли глину, солому. До призначеного дня жінки повинні були приготувати не тільки стіл, щоб нагодувати всіх, хто прийде на допомогу, а й закуски — їх подають під час роботи з вином, для підтримки сил.
У той період часу в нашій Ренійській лікарні нерідко лікувалися жителі молдавських припрутських сіл (нині Республіка Молдова): їм було ближче до нас у Рені добиратися, ніж у свою районну лікарню в Кагулі. Виписуючи чергового свого пацієнта із села Джурджулешти, який успішно пройшов курс лікування, у розмові я сказав, що збираюся найближчої суботи потолочити — просто до слова довелося. Я не просив цю людину про допомогу, я не запрошував її на чамур.
І ось наближалася субота. Ми запросили всю свою рідню, всіх татових друзів, але розуміли, що людей буде замало для такої об’ємної і фізично важкої роботи. Переживали, що не впораємося за один світловий день.
У суботу ми прокинулися на світанку, щоб встигнути з останніми приготуваннями, як раптом біля хвіртки пригальмувала вантажівка, подавши гучний сигнал. Я вийшов — кузов вантажівки був битком набитий людьми, чоловіками і жінками! Більшість із них я бачив у житті вперше. Це був десант із села Джурджулешти. Чоловіки, хвацько перестрибнувши через борти, приймали від жінок величезні рум’яні хліби, які печуть у великих сільських печах, тягли на подвір’я бутлі з вином. На завершення переді мною пройшов величезний казан із гарячою кавармою — вони ще й баранчика приготували. А для повного щастя прихопили гармошку! Моя дружина, побачивши цей трудовий і «озброєний до зубів» десант, аж заплакала…
Як я дізнався пізніше, мій пацієнт із села Джурджулешти, повернувшись додому, повідомив родичам, що «доктор Бурля збирається потолочити». І громада молдавського села вирішила, за традицією дідів-прадідів, допомогти.
Уся робота — дуже весело і дружно — була зроблена до полудня.
Це був 1991 рік, коли на зміну старому укладу життя вже прийшли товарно-грошові відносини. Хочеш побудувати будинок — наймаєш майстрів і оплачуєш їхню роботу. Нам пощастило побачити, як спільно, усім світом, будували будинки наші предки. Зараз такого вже не побачити.
Людина з глечиком — особлива посада
На кожному чамурі була одна особлива «посада», яку завжди в розповідях упускають. Про неї мені свого часу розповів Почесний громадянин міста Рені Микола Катранжи, який багато років очолював профком Ренійського порту, бо сам завжди обіймав цю особливу посаду.
— Мене запрошували на кожен чамур у нашій окрузі, — якось похвалився дядько Коля. — Люди працювали, а я підносив стаканчик вина і закуску.
— Тобто ви ухилялися від роботи? — пожартувала я.
— Таке сказати може тільки той, хто не розуміє. Робота була дуже важкою, у моє завдання входило підтримувати піднесений настрій. Вам кожен бессарабець скаже, що під час фізичних навантажень невеликий стаканчик вина і сили додає, і настрій піднімає. Але тут важливо не перебрати, а триматися саме на робочій хвилі. А люди ж різні… Тут треба шкірою відчувати кожну людину і всю атмосферу загалом. Помітив, що людина тяжко зітхнула або схопилася за поперек, одразу ж підношу стаканчик вина і тарілочку із закускою. Бринзу, хліб, пиріжки, фой — усі закуски готувалися жінками заздалегідь. А поки чоловік зажовує, розповідаю йому анекдот або кумедну історію. Усі навколо сміються, підкидають свої жарти. П’ять хвилин перепочинку — і людина продовжує працювати.
Цілий день балагурити і наливати, підтримуючи настрій на будмайданчику, — для цього потрібен особливий талант. Яким справді володів неперевершений оптиміст і веселун дядько Коля Катранжи. Світла йому пам’ять. Як і всім тим, хто «всім миром» будували будинки.
